— Звісно, сер, — відповів дворецький.

Я теж потиснув йому руку — як і містер Норріс, — однак без особливої радості: адже мені так і не пощастило вивідати адресу, а раз Беллерс покинув маєток, то він адресу вивідав, інакше я застав би його тут, у товаристві містера Денмена.

Я зміг уникнути оглядин полів та худоби, але оглянути замок мені все-таки довелося. Жінка із срібним волоссям і сріблястим голоском, без упину виливаючи потік непотрібних мені відомостей, довго водила мене по картинній галереї, концертній залі, парадній їдальні, просторій вітальні, індійській залі, театру і взагалі по всіх без винятку (як мені здалося) закутках величезного замку. Єдина кімната виявилась недоступною для мене — та, куди зникла пані Енн. Я спинився на мить біля цієї кімнати і подумки всміхнувся: тільки тонкі двері відділяли мене від таємниці «Летючого шквалу».

Весь час, поки я ходив по просторому замку, я думав про Беллерса. Я не мав сумніву, що він роздобув адресу, але я був певен, що прямі розпити йому не допомогли. Отже, йому прислужилася якась хитрість або щаслива випадковість. І якщо мені не допоможе така сама випадковість чи така сама хитрість, я нічого не зможу вдіяти; тхір вистежить свою здобич, величезні дуби впадуть під ударами сокир, полотна Рафаеля підуть з молотка, в замку оселиться якийсь біржовий маклер-скоробагатько, і від слави роду, відомого колись не лише в окрузі, залишаться самі спогади. Дивно, що такі важливі справи, такий давній замок і такий вельможний, хоч і млявий рід були під загрозою, яку могли відвести лише кмітливість, обачність та хитрість колишнього студента з Латинського кварталу! Я мав будь-що роздобути адресу, як це зробив Беллерс. «Випадковість або хитрість, хитрість або випадковість», — сказав я собі, повертаючись великою алеєю до готелю, інколи озираючись на червоний цегляний фасад та вікна замку, що блищали під сонцем. Але як підкорити собі випадковість? Яку придумати хитрість?

Отак міркуючи, підійшов я до дверей готелю; згідно зі звичкою підтримувати з усіма приязні стосунки, я негайно прогнав з обличчя задуму і, як єдиний пожилець, чемно згодився пообідати з сім'єю господаря в їдальні. Я сів за стіл з містером Хіггсом, колишнім дворецьким, місіс Хіггс, колишньою покоївкою та міс Агнес Хіггс, їхньою патлатою малою донечкою, на яку я зовсім не покладав надій (але, як показали дальші події, помилявся). Розмова крутилася довкола замку та його господарів. Ми вже призволилися до ростбіфа, йоркшірського пудинга, пирога з повидлом та сиру-чедеру, але цієї теми все ще не вичерпали. Я довідався про подробиці з життя чотирьох поколінь Картью, але жодна не зацікавила мене. І лише коли містер Генрі вже загинув на полюванні, коли ми поховали його в супроводі мало не всіх жителів овіяного скорботою графства, мені врешті пощастило вивести на сцену мого душевного друга — містера Норріса.

Почувши це ім'я, колишній дворецький заговорив дипломатичним тоном, а колишня покоївка — ніжним. Містер Норріс Картью у цій не вельми діяльній династії був, либонь, єдиним чоловіком, який чинив щось варте згадки. Але всі його вчинки, на жаль, кінчалися жалюгідно, викликаючи тільки скруту в родичів. На щастя, він був вилитим портретом високоповажного Бейлі, одного зі світочів цієї недіяльної родини, і тому мало не з колиски йому пророчили блискучу кар'єру. Та ледве Норріс вийшов з пелюшок, як виявилось, що він не гідний імені Картью, бо він виказав смак до примітивних утіх та простецького товариства: йому ще не було й одинадцяти років, коли він разом із хлопчиною-конюхом ходив драти пташині яйця, а коли йому виповнилось дванадцять, то, не турбуючись про гідність власного роду, він почав пішки, з рюкзаком за плечима, подорожувати околицями, замальовуючи краєвиди та не гребуючи товариством завсідників придорожніх заїздів. Мені сказали, що він начисто позбавлений гордості, що він ладен сісти за стіл з будь-ким (це було мовлено таким тоном, що давало мені зрозуміти: своє знайомство з містером Норрісом я завдячую саме цій його прикрій нерозбірливості). На жаль, містер Норріс не лише мав ексцентричну натуру — він ще й полюбляв непутяще життя. В університеті й нині пам'ятають його як боржника. Навіть більше: за якусь досить фривольну витівку його з університету виключили.

— Він завжди був завзятим витівником, — зауважила місіс Хіггс.

— Що правда, то правда! — погодився її чоловік. Однак справжні прикрощі почалися після того, як він пішов на дипломатичну службу.

— Він як із цепу зірвався, сер, — похмуро смакуючи слова, мовив колишній дворецький.

— Він наробив несусвітніх боргів, — сказала колишня покоївка, — і попри все те, такого молодого джентльмена ще пошукати!

— Коли про все це дізнався містер Картью, почалося бог зна що, — провадив містер Хіггс. — Я пам'ятаю все так, наче це було вчора. Коли її вельможність вийшла з їдальні, господар подзвонив. Я поспішив туди, гадаючи, що треба подавати каву, але бачу, що містер Картью вже підвівся. «Хіггсе, — каже він, тикаючи паличкою (у нього саме було загострення подагри), — накажіть негайно запрягти двоколку для мого сина, бо він зганьбив себе». Містер Норріс мовчав. Він сидів, схиливши голову, наче роздивляючись узори на тарілці. Від несподіванки я насилу встояв на ногах, — закінчив містер Хіггс.

— Він учинив щось вельми непорядне? — спитав я.

— Ну що ви, містере Додслі! — вигукнула господиня (саме так вона вимовляла моє прізвище). — За все своє життя нещасний Норріс не вчинив нічого непорядного. До нього поставились несправедливо. Бо він не був улюбленцем!

— Місіс Хіггс, місіс Хіггс! — застережливо вигукнув дворецький.

— А що такого я сказала? — заперечила дружина, стріпнувши кучерями. — Ти й сам це знав, містере Хіггс, і в усьому домі про це знали.

Вислухуючи потік усіх цих фактів та оцінок, я не забував про дівчинку. Вона була не дуже приваблива, але, на щастя, вже досягла того корисливого семирічного віку, коли монета в півкрони здається не меншою, ніж блюдце, й такою ж рідкісною, як викопний мастодонт. Я здобув її прихильність, опустивши в скарбничку шилінг, а за золотого американського долара, що знайшовся у мене в кишені, купив її всю, з тілом і душею. Вона сказала, що згодна піти за мною на край світу, і дістала прочухана від свого татуся за те, що порівняла мене зі своїм дядечком Вільямом — явно на мою користь.

Коли ми пообідали, міс Агнес залізла до мене на коліна з альбомом марок — подарунком дядечка Вільяма. Треба сказати, що я ненавиджу старі марки. Навіть худоба (від славетних «картью-чілінгемів» до корови старого воротаря) не викликала в мені такої відрази. Але, приречений милуватися в той день усілякими дивовижами, я притамував позіхання і взявся уважно, як і належить, розглядати колекцію. Гадаю, що її почав збирати сам дядечко Вільям і збирав старанно — альбом, на мій подив, був заповнений майже весь. Тут були розмаїті англійські марки, російські з червоним серцем, якісь вилинялі австрійські, а також трикутні марки з мису Доброї Надії, що давно вийшли з обігу, австралійські із лебедем, гвіанські — з вітрильником. Я. озирав усе це байдужим поглядом, а можливо, на якусь хвилину навіть закуняв, бо впустив альбом на підлогу і з нього висипалось чимало марок, призначених, мабуть, для обміну.

І тут, над усяке сподівання, мені на поміч прийшла омріяна щаслива випадковість. Винувато збираючи розсипані марки, я помітив серед них багато французьких марок ціною п'ять су. Отже, хтось регулярно надсилає листи з Франції в Столбрідж-ле-Картью, вирішив я. А що, як це Норріс? На штампі однієї з марок я розібрав початкове «Ш», на другій до неї доточилось «а». Дальші літери були геть нерозбірливі. Коли зважити, що назви чверті французьких міст починаються з «Шато», то ви зрозумієте: ця ниточка далі нікуди не вела. І я негайно привласнив одну з марок, ту, на якій штамп був найчіткіший, щоб показати її на пошті. Однак мала негідниця піймала мене на гарячому…

— Ти негалний дядецко, ти вклав у мене малку! — закричала вона і, перше ніж я зміг заперечити, вихопила марку з моєї кишені.