Так, у тяжкій і небезпечній праці, минали дні і ночі.

Картью змучився від безсоння, від постійного вживання кави, а його руки, розм'якшені сирістю, були натерті до крові; та водночас він почував себе незвично спокійним і здоровим, як ніколи. Життя на відкритому повітрі, фізична праця, постійна необхідність» заробляти на існування виявились чудовими ліками від скептицизму. Він добре знав свою єдину мету: зробити все, щоб поїзд пройшов цією дільницею без аварії, і не лишалося часу, щоб питати, Навіщо це потрібне. Картью — гультяй, марнотратник, безвольний дилетант — незабаром заслужив похвалу і підвищення. Особливо нахваляв його інженер, ставлячи за приклад іншим. Норріс чув, як той сказав комусь: «Є у мене новачок, молодий дженджик, але хлопець свій, він один вартий двох». Ці слова прозвучали зневаженому рідним батьком Норрісові, як музика, і відтоді тяжка плебейська праця не просто була йому по душі — він нею пишався.

Робота була саме в розпалі, коли Норріс згадав, що незабаром день отримання грошей у нотаріуса. На той час Норріса вже зробили старшим: він вирішував, коли зупиняти, а коли пропускати поїзди на небезпечному укосі поблизу Норт-Кліфтона. Ця відповідальність водночас і лякала його, і подобалась йому. Думка про сімдесят п'ять фунтів, які він незабаром мав отримати в конторі нотаріуса, і про те, що того дня він мав бути в Сіднеї, хвилювала і тривожила його. Нарешті Картью вирішив зробити так: вибравши вільну хвилину, пішов у кліфтонський готель, замовив пляшку пива, попросив принести аркуш паперу і написав нотаріусові, що він знайшов добру роботу, яку може втратити, коли поїде в Сідней, і попросив вважати цей лист доказом його присутності в Новому Південному Уельсі, аби він мав змогу отримати гроші в день наступної виплати. Незабаром надійшла відповідь — не лише позитивна, а й дружня. «Хоч ваше прохання й суперечить отриманим мною інструкціям, — писав нотаріус, — я згоден узяти на себе відповідальність і вчинити згідно з вашим проханням. Мушу зізнатись, що ваша поведінка мене приємно розчарувала. Мій досвід свідчить, що від джентльмена у вашому стані навряд чи можна очікувати чогось доброго».

Дощі вщухли, і тимчасових робітників розрахували. Розрахували всіх, крім Норріса, — його інженер вирішив не відпускати і зробив повноправним залізничником-ремонтником. Віднині він жив у наметі, в таборі серед сірих скель дикого лісу, вдалині від людських осель.

Коли він у гурті товаришів сидів біля вечірнього вогнища, довколишню тишу порушували тільки поїзди, що з гуркотом пролітали повз табір, та крики диких звірів у лісових хащах. Чудова погода, неважка, хоч одноманітна робота, довгі ліниві розмови біля табірного вогнища, нескінченні безсонні ночі, коли він блукав лісом, залитим місячним сяйвом, і пригадував своє колишнє беззмістовне та марне життя, випадкові газети, які він перечитував од першого до останнього рядка, включаючи об'яви, — таким було нове життя Норріса. Незабаром це життя почало йому набридати. Він відчував, що йому не вистачає втоми, нелюдської напруги та поспіху, вогнищ та кухля кави опівночі — всієї тієї грубої, забрьоханої поезії перших тижнів його тяжкої роботи на залізниці. Він відчував, що не може більше залишатися в цій нестерпній тиші загубленої в лісах місцини, — десь у середині жовтня Норріс відмовився від свого місця й розпрощався з наметовим табором на схилі Лисої гори.

У робочому одязі, з клунком за плечима та призбираною платнею в кишені він удруге опинився в Сіднеї; він ішов залюденими вулицями, відчуваючи радість, змішану з розгубленістю, як людина, що повернулася з далекої подорожі. Він радів людям, радів натовпові. Він забув про голод, забув, що треба шукати нічлігу. Він кружляв у натовпі, як тріска серед виру. Врешті він забрів у знайомий парк і, гуляючи доріжками, почав пригадувати всі колишні страждання та ганьбу, що випали йому тут, і з жадібною цікавістю вдивлявся в своїх наступників. Він упізнав Гемстеда, що був у тій самій одежині, так само веселий та безтурботний, і підійшов до нього, як до давнього друга.

— Ви таки добре мені порадили, — сказав Норріс. — Ця залізниця багато чого навчила мене. Гадаю, вам теж поталанило?

— Та де там! — відповів той байдуже. — Я сидів на цій лавці, гортав газету «Вигідні справи». Розумієте, в торгівлі нині застій, і для такої людини, як я, просто нема порядного місця. — І він показав Норрісові свої посвідки та рекомендації — від бакалійника в Вулмулу, від власника крамниці залізних виробів, від власника більярдної…

— Ага! — згадав Гемстед. — Я спробував був у більярдній маркером. І розчарувався: нічна робота, знаєте, позначається на здоров'ї. Ні, не хочу бути нічиїм рабом! — рішуче мовив він.

Знаючи, що людина, надто горда, щоб стати рабом, здебільшого не соромиться брати милостиню, Картью дав Гемстедові півсоверена, а сам, відчувши раптом нестерпний голод, поквапився до ресторану «Париж». Коли він дістався до нього, вулицями саме почали розходитися з суду адвокати в перуках та мантіях, і Картью, пригадавши своє колишнє життя, поклав на тротуар клунок й мовчки озирав служителів правосуддя.

— Хай йому біс! — пролунало раптом. — Та невже це містер Картью!

Обернувшись, Норріс побачив гарного, засмаглого, хоча й трохи повнявого юнака, одягненого в найвишуканіший костюм, з бутоньєркою, що коштувала не менше соверена, в петлиці. Норріс познайомився з цим юнаком у перші дні свого перебування в Сіднеї на його прощальному вечорі й навіть провів його на борт шхуни, що кишіла тарганами, — на ній, з командою темношкірих матросів, той мав відчалити в піврічне плавання до островів Тихого океану. Це був Том Гедден (весь Сідней називав його Томмі), що успадкував досить значне майно, яке його передбачливий батечко довірив, однак, кільком суворим опікунам. Щорічного прибутку вистачало містерові Геддену на три місяці розкішного життя, а решту дев'ять він проводив у тривалих рейсах між островами. Лише тиждень тому Гедден повернувся в Сідней і катався вулицями в екіпажах, показуючи публіці шість своїх щойно придбаних наймодніших костюмів. Однак цей добродушний веселун так щиро вітав одягненого в робочі джинси Картью, у якого за плечима метлявся триклятий клунок, начеб йому пощастило зустріти знайомого герцога.

— Ходімо вип'ємо, — весело запропонував він.

— Я саме намірявся пообідати в ресторані «Париж», — зауважив Картью. — Мені давно вже не випадало попоїсти як слід.

— Чудовий план! — вигукнув Гедден. — Я поснідав лише півгодини тому, але ми візьмемо окремий кабінет, і я й сам ще чимось посмакую, мені не зайве. Вчора я добряче гульнув, а сьогодні без кінця зустрічаю приятелів.

«Зустріти приятеля» в устах Геддена завжди означало те саме, що й «випити вдвох». Незабаром приятелі вже сиділи за столом у окремому кабінеті на другому поверсі ресторану, віддаючи належне мистецтву найкращих куховарів Сіднея. Дивна схожість їхнього становища викликала взаємну симпатію, і вони заходились оповідати один одному подробиці свого життя. Картью розказав про свої поневіряння в парку та роботу на залізниці, а Гедден повідав про те, як купував копру в Південних морях, з гумором змалювавши життя на коралових острівцях. Наскільки міг зрозуміти Картью, робота залізничника давала куди більший прибуток, проте, з другого боку, вантаж шхуни Геддена складався переважно з пляшок портеру та хересу для особистого вживання.

— Було в мене й шампанське, — розповідав Гедден, — та спочатку я беріг його на випадок хвороб, а потім вирішив, що навряд чи захворію, та й почав пити по пляшці щонеділі. Вранці висплюся, потім снідаю з шампанським, вмощуюсь у гамаку й читаю «Середні віки» Геллема. Ти читав цю книжку? Я завжди беру на острови щось ґрунтовне. Жив я, звісно, на широку ногу, та якби трохи скромніше чи якби я мав компаньйона, то можна було б добряче заробити. Я на островах маю вплив, розумієш? Я для них — один з вождів і на їхній раді маю власне місце. Спробували б мені перечити! Та вони й не мислять про таке. Моє становище непохитне, скажу я тобі. Щоправда, мені доводиться підгодовувати моїх прихильників консервованою лососиною, а їх понад тридцять…