Пітер зробив, як йому сказано, і Джек так завзято зануртував руками й ногами, що гайнув, наче той човен; я ж, пливучи сам по собі, од нього не відставав. Хвилин за дві ми випливли на мілке і безпечно досягли берега, украй виснажені й налякані страшною пригодою.

РОЗДІЛ VIII

Краса морського дна спокушає Пітера. — Як він пірнав. — Ми переборюємо нові труднощі. — Підводний сад. — Чудернацькі морські створіння. — Саджавка. — Нам дуже не вистачає свічок, і ми відкриваємо дерево зі свічковими горіхами. — Дивовижний опис Пітерової першої мандрівки. — Виявилося, що одяг росте на дереві. — Ми обмірковуємо новий план і готуємо зброю для нападу й оборони. — Страшний крик.

Зустрівшися з акулою, ми вперше, відколи попали на острів, спіткали справжню небезпеку; пригода та справила на нас дуже велике враження, особливо коли ми згадали, як часто, купаючись, могли втрапити в таку саму біду. Тепер нам знову довелося вудити рибу на мілкому, чекаючи, поки вдасться спорудити пліт. Та найбільше нас пригнічувало те, що настав край нашим ранковим розвагам. Ми й далі купалися на мілкому, але я і Джек страшенно нудилися, бо не осмілювалися більше пірнати й плавати серед чарівних коралових гаїв на дні лагуни. Ми так уподобали ті мандрівки, так цікаво було нам роздивлятися коралові галузки й різнобарвних рибок, які гасали зграями серед червоних і зелених водорослин, що ми вивчили всі їхні породи й знали, де вони мешкають. До того ж ми стали вправними нурцями. Але ми взяли за правило ніколи не залишатися довго під водою. Джек сказав мені, що це вадить легеням. Отож ми часто виринали на поверхню дихнути свіжим повітрям, а тоді знову пірнали. Коли Джек був у доброму гуморі, він, пірнувши на дно, сідав верхи на крислатий корал, наче то був ослін, і починав смішити мене під водою. Спочатку він захоплював мене зненацька, і я не міг стриматися, тож мусив стрілою виринати на поверхню, щоб посміятися; але згодом я звик до його витівок і, бувши поважної вдачі, стримувався без особливих труднощів.

Мені було шкода бідолашного Пітера: йому-бо, мабуть, дуже кортіло побавитися разом з нами; часом він і сам скаржився, що не може того зробити. Я втішав, як міг, бідолаху, розповідаючи про всі ті дива, що ми бачили з Джеком, але мої розповіді, замість потамувати жаль, очевидячки, тільки розпалювали його цікавість, отож одного дня ми таки переконали його пірнути разом з нами. Та хоч за інших обставин Пітер поводився хоробро, у воді він страшенно нервувався, і ми насилу вмовили його, щоб він дав потягти себе на дно, бо сам же він не вмів пірнати. Скоро ми пірнули на якийсь ярд у прозору морську глибочінь, як Пітер почав пручатися й хвицяти ногами; коли ми його пустили, він вискочив на поверхню, мов той корок, заревів і чимдуж гайнув до берега.

Тепер нам довелося відмовитись од тих розваг, і ми з Джеком занепали духом. Я бачив, що Пітер сумував і щиро співчував нам, бо коли заходила про це розмова, він утримувався від жартів і кпинів.

Буває, що людина, спіткавши труднощі й добираючи способу їх перебороти, з верхом надолужує втрачене; так і ця лиха пригода навела нас на думку розшукати серед рифів плесо, досить глибоке, щоб пірнати, й оточене кораловими брилами, крізь які акулам годі було до нас дістатися. Зрештою ми знайшли таке плесо, і воно перевершило всі наші сподівання. Від нашого табору йти до нього було хвилин десять, не більше; скидалося воно на невеличку глибоку затоку чи ковбаню, до нього вела вузенька та ще й мілка протока, отож рибина така завбільшки як акула могла туди втрапити хіба що тоді, якби була зовсім пласка.

У тій ковбані, яку ми назвали нашим підводним садом, корали були куди кращі, а водорослини набагато мальовничіші й барвистіші, ніж у самій лагуні. А вода була така чиста й тиха, що навіть на великій глибині ми бачили кожний камінець. До того ж над найглибшим місцем нависала скеля, з якої ми могли зручно пірнати і на якій Пітер міг умоститися й бачити не лише всі ті дива, про які я йому розповідав, а також і мене з Джеком, коли ми лазили на дні серед підводних чагарів, наче, — як він казав, — «два великі білі морські чудовиська». Під час тих виправ на дно морське ми почали знайомитися з поведінкою й звичаями його мешканців і відкривати різноманітні дивовижі, про які досі й гадки не мали. Між іншим, нас дуже зацікавили маленькі коралові комахи, котрі, як розповів мені Джек, саме й спорудили багато тих островів, що розкидані по всьому обширі Тихого океану. Та й справді, коли ми споглядали великий риф, який звели ті комахи навколо нашого острова, і спостерігали, як невпинно вони будують міріади своїх комірчинок, то нам здавалося, що це правда; проте, коли я дивився на високі гори й пригадував, що на південних морях їх тисячі, а деякі з них набагато вищі, мене облягали сумніви, чи справді їх створили маленькі комашки. Та докладніше я розповім про це згодом.

Зацікавився я також життям і будовою актиній, морських зірок, крабів, морських їжаків та інших мешканців дна; спостерігати тих, що я бачив, пірнаючи в підводний сад, мені здалося не досить, тож я видовбав на рифові копанку, наповнив її солоною водою і наносив туди різних актиній та черепашок, щоб зручніше було вивчати їхній спосіб життя. Наше збільшувальне скло виявилося для мене справжнім скарбом, бо крізь нього я мав змогу ясніше бачити будову й рухи тих цікавих морських істот.

Створивши собі дуже вигідні умови, ми почали міркувати над планом, який уже давно мріяли здійснити, а саме — обійти навкруг острова, по-перше, щоб довідатися, чи немає на ньому ще яких-небудь корисних для нас речей, а по-друге, пошукати зручнішого й придатнішого на постійне житло місця, ніж те, де ми нині отаборилися. Не можна сказати, що воно нас чимсь не влаштовувало, навпаки, ми звикли до нашого куреня та околиці, як до рідного дому, але якщо десь було краще місце, то чому б нам його не використати. Принаймні ми знатимемо, що воно існує.

Ми заходилися поважно обговорювати план. Але Джек сказав, що, перш ніж вирушити в таку екскурсію, нам слід зробити собі добру зброю, аби було чим боронитися: ми ж бо збиралися не тільки обійти острів берегом, а й обстежити більшість долин, і хтозна, може, нам доведеться стрітися — він не каже з небезпекою, а з усілякими істотами, що, либонь, живуть на острові.

— Крім того, — додав Джек, — не будемо ж ми довіку харчуватися самими кокосами й устрицями. Звичайно, страва з них пречудова, але, гадаю, спожити іноді трохи м'ясива нам аж нітрохи не завадить; а що в заростях водиться сила пташок і з деяких, мабуть, вийде дуже смачна печеня, то добре було б зробити луки й стріли, тоді б ми легко їх устрелили.

— Блискуча ідея! — вигукнув Пітер. — Ти, Джеку, роби луки, а я візьмуся до стріл. Правду казати, я вже стомився кидати у птахів камінцями. Я почав чи не з того ж гаки дня, коли ми висіли на острів, і вправляюся й досі, але ще жодного разу не влучив.

— Ти забуваєш, — докинув я, — що якось улучив мене по гомілці.

— Твоя правда, — відповів Пітер. — І ти ще зняв справжнісіньку веремію. Але ти стояв не менше як за чотири ярди від того нахабного папуги, в якого я цілився. Отож сам бачиш, який з мене невдатний кидач.

— Але ж, Джеку, — мовив я, — ти не встигнеш зробити до завтра три луки й стріли, то чи не шкода гайнувати час? Може, ти зробиш один лук і стрілу для себе, а ми візьмемо свої кийки?

— Ти, Релфе, маєш слушність. Уже йдеться до вечора, і навряд чи я зроблю хоч один лук, поки смеркне. Хоча, коли зайде сонце, я можу майструвати до вогню.

Досі ми мали звичку лягати з сонцем, у нас-бо не було нагальної потреби працювати вечорами; до того ж ми досить-таки стомлювалися за день, рибалячи, лагодячи курінь, пірнаючи в підводний сад, гасаючи лісом, тож коли наставав вечір, ми радо лягали спочити. Однак тепер нам кортіло попрацювати і бракувало свічок.

— То, може, таки розведемо багаття? От буде й видно, — сказав Пітер.