Незабаром ми пройшли між рифами в лагуну і кинули кітву на глибині шести фатомів якраз проти гирла струмка, береги якого густо поросли ризофорами та високими розлогими деревами. Головне тубільне селище було від того місця десь за півмилі. Звелівши спустити човна, капітан скочив у нього її наказав зробити те саме й мені. П'ятнадцятеро веслярів були добре озброєні, і капітан загадав помічникові налаштувати про всяк випадок Довготелесого Джона.

— Рушмо, хлоп'ята! — гукнув капітан.

Весла одразу занурились у воду, човен гайнув уперед, і за кілька хвилин ми сягнули берега. Всупереч нашим сподіванням, Ромата, вождь остров'ян, зустрів нас дуже приязно. Він повів нас до себе додому й посадив на матах. Дорогою я спостерігав, що тубільці, яких налічувалося в селі тисячі зо дві або зо три, були зовсім неозброєні.

Побалакавши з капітаном про всяку всячину, вождь почастував нас смаженим свинячим м'ясом і різними корінцями; ми покуштували тих страв для годиться і перейшли до діла. Капітан пояснив, чого він прибув на острів, і пожалкував, що під час останніх відвідин сталося невеличке непорозуміння. Він, мовляв, сподівається, що ані вони, ані ми зла не маємо і будемо далі вести торгівлю, вигідну й для тих, і для тих.

Ромата відповів, що він про ту зваду вже забув і щиро радий бачити давніх друзів, а також запевнив, що вони допоможуть і рубати, й вантажити сандалове дерево. Домовившись за ціну, ми встали й подалися до берега. Всю ту розмову переповів мені згодом Біл, він-бо добре тямив тубільну говірку.

Ромата провів нас на борт шхуни й пояснив, що в нього гостює великий вождь із іншого острова і що наступного дня він має врочисто прийняти його. Попросивши дозволу відрекомендувати його нам і той дозвіл діставши, він послав по нього свого човна. Водночас Ромата звелів привезти двох своїх улюбленців: півня й папугу. Доки човен вернувся, я мав нагоду роздивитися вождя пильніше. То був чолов'яга велетенського зросту, грубої, але гарної статури, з оголеними широкими грудьми і м'язистими руками. Хоча тубільці нижчого рангу носили тільки настегнову пов'язку, що звалася «маро», наш гість задля цього випадку вбрався в рясні тубільні одежини з кори китайської шовковиці. Ромата мав пишну чорну бороду й вуса, а його чуприна була така кучерява, що скидалася на великий тюрбан, простромлений довгою дерев'яною шпилькою. Згодом я довідався, що тією шпилькою він чухав собі голову, бо пальці були на це закороткі і розкуйовджували зачіску. Але задля зачіски Ромата йшов на будь-які жертви: спав він на дерев'яній подушці з вирізом на шию, аби волосся вночі не пом'ялося.

За кілька хвилин човен повернувся з чужим вождем, який являв собою незвичайне видовище, бо одна половина його обличчя була пофарбована в червоне, а друга в жовте, а на тому тлі були намальовані ще й чорні візерунки. В усьому іншому він скидався на Ромату, хоч поступався перед ним будовою тіла. А що той вождь зроду не бачив корабля, хіба крім купецької дрібноти, яка коли-не-коли запливала на ті віддалені острови, то він дивом дивувався, розглядаючи справні ловкі снасті нашої шхуни. Особливо його вразив мушкет, і він спитав, де білі люди беруть такі міцні сокири, що можуть зрубати дерево, з якого зроблена цівка. Тим часом його вельможний побратим розмовляв з капітаном, пестячи своїх улюбленців — розкішного півня і невеличкого синьоголового папугу. Я спостеріг, що інші тубільці в присутності Ромати ходять пригнувшися. Перш ніж попрощатися з гостями, капітан вирішив їх розважити і наказав викотити бронзову гармату та з неї вистрелити; думаю, що він хотів показати їм нашу силу, часом би тубільці плекали проти нас лихі наміри. Гармати Ромата ще не бачив і страшенно здивувався. Бажаючи довідатись, яка в неї сила, він попросив капітана вистрелити. Отож гармату набили. По тому вождеві сказали, щоб він дивився на скелю в морі — миль за дві од шхуни, — і стрельнули. За мить вершина скелі розскочилася на скалки і впала в море.

Ромата, потішений влучним пострілом, показав на чоловіка, який чимчикував берегом, і попросив капітана в нього вистрелити. Вождь гадав, що, маючи його дозвіл, капітан не вагатиметься ані хвилини. Отож він здивувався і навіть розсердився, коли капітан не схотів стріляти в тубільця і наказав гармату сховати.

Роматин гість найбільше уподобав корабельну помпу. Він так захопився нею, що про повернення на берег і слухати не хотів. Навіть послав човна по свій улюблений ослін, умостився на ньому й до самого вечора випомповував із трюму воду.

Назавтра вся команда подалася на берег рубати сандалове дерево, а капітан залишився на шхуні з одним чи двома матросами, що стояли напоготові біля гармати. Вона була відкрита, аби з острова її бачили, а здорове жерло націлене просто на вождеву хату. Матроси, як завжди, прихопили з собою зброю. Капітан послав і мене з ними. Я поїхав залюбки, бо останнім часом насилу зносив капітанове товариство, до того ж мені кортіло роздивитися тубільців.

Кораловий острів - i_018.png

Ми простували низкою крізь розкішні запашні гаї бананів, кокосів, хлібних та інших дерев. Росли тут також сливи та індійські смоківниці, знайомі мені з Коралового острова. Бачив я й загороджені грядки таро, ямсу і солодкої картоплі. Вийшовши на лісову галявину, ми раптом натрапили на хутірець. Тубільні хатки були здебільшого з бамбука, за покрівлю їм правило здорове грубе листя пандануса, проте багато хаток мали тільки похилий дах і три стіни — були найпростішим сховищем від негоди. Чоловіки, жінки й діти — всі поставали й вилупили очі на наш гурт, який ішов у супроводі тубільців, що їх вождь вирядив нас охороняти. Пройшовши ще з півмилі, ми прибули на те місце, де росло сандалове дерево. Матроси взялися до роботи, а я видряпався на сусідній горб і почав оглядати місцевість.

Опівдні прибув вождь, його супроводжували кілька чоловік. Один тубілець із почту приніс на дерев'яній тарелі печене порося з ямсом та картоплею і дав нашим матросам. Вони посіли у затінку й почали обідати. Вождь і собі заходився трапезувати, але, на моє диво, їв не сам — його годувала одна з дружин! Я сидів побіч Біла і спитав його, яка тому причина.

— Мабуть, їсти власними руками він вважає нижче своєї гідності, — відповів Біл. — Але гадаю, що цього правила він дотримується тільки в урочистих випадках. Місцева людність, Релфе, має дивний звичай, що зветься табу, і всі вони вірно його пильнують. Якщо тубілець вибере собі якесь дерево і вважає його за священне, плоди з того дерева для нього табу, тобто заборонені; а коли він їх покуштує, то інші тубільці його неодмінно вб'ють і, звичайно, з'їдять. Бачиш, яка у вождя на голові кучма? її плекають чимало перукарів, і за їхнім законом руки тієї людини, що торкне голову живого вождя або тіло мертвого, вважають табу. Отож руки перукарів завжди табу, і вони не насмілюються залагоджувати ними свої потреби, тож іншим доводиться годувати бідолах, наче великих дітей, та вони й справді є великі діти!

— Дивний то, Біле, звичай. А глянь-но на того тубільця, — сказав я, показуючи на чоловіка, що вирізнявся серед інших світлішою шкірою. — Я вже бачив кількох таких світлошкірих фіджійців. Вони, здається, належать до зовсім іншої раси.

— Твоя правда, — відповів Біл. — То люди з островів Тонга, що лежать далеко на схід. Вони приїжджають сюди споруджувати собі великі воєнні піроги, а що на це потрібно років два, часом навіть чотири, то серед чорних тубільців завжди можна вгледіти кількох світліших…

РОЗДІЛ XXV

По сандалове дерево. — Дитячі ігри мене трохи дивують. — Сумний кінець веселих розваг. — Я впізнаю давнього приятеля. — Новина. — Ромата шаленіє

Назавтра наші матроси знову вирушили рубати сандалове дерево, і я приєднався до них. Коли вони сіли обідати, я подався в ліс, бо мені ще не хотілося їсти. Пройшов я трохи і раптом опинився на березі моря, перетнувши вузький пересип, що відокремлював тубільне селище від великої затоки. Там я побачив гурт остров'ян, які поралися біля воєнного каное, що було майже зовсім споряджене до плавання. Довго я стояв, зацікавлено придивляючись до їхньої роботи, і спостеріг, що вони зв'язують докупи шпангоути й дошки майже в такий самий спосіб, як і Джек, коли він будував нашого човника. Але найбільше здивувала мене довжина каное; я приглянувся до нього дуже пильно й пересвідчився, що воно завдовжки досягає ста футів і може вмістити триста чоловік. Каное те мало неоковирний утлегар і височезний ахтерштевень, який я бачив на каное, що припливло було до Коралового острова.