Потім ми підступили до краю скелі — Джек із смолоскипом, а я з другим пакунком.

— Не турбуйся, Пітере, якщо нас довго не буде, — сказав Джек. — Ми вернемося щонайпізніше за півгодини, аби полегшити твою душу, хоч яка цікава буде печера.

— Прощавайте, — мовив Пітер, прибравши глибоко врочистого вигляду. Він потиснув нам руки й поцілував нас у щоку. — Прощавайте! І поки вас не буде, я дам своєму стомленому тілу спочинок під захистком цього куща і міркуватиму над тим, що все земне скороминуще, а особливо ті випробування, які випали на долю бідолашного хлопця з розбитого корабля!

Сказавши це, Пітер помахав рукою, одвернувся і сумно й покірно кинувся на землю. Аби він при тому не підморгнув злегка, можна було б подумати, що він і справді щиро зажурений. Ми обоє засміялися і, плигнувши разом із скелі, пірнули стрімголов у море.

У підводну печеру ми дісталися без труднощів і, випірнувши з води, деякий час плавали навстоячки, тримаючи пакунки над головою. Треба було привчити свої очі до темряви. По тому, коли нам трохи розвиднілося, підпливли до пологої скелі й безпечно вилізли на берег. Викрутивши штани й трохи обсохнувши, ми заходилися добувати вогонь. Добули ми його досить легко, і як тільки смолоскип спалахнув, ми поніміли з дива. Над нами стеля печери була футів десять заввишки, але що далі, то вона ставала вища і губилась у темряві. Очевидячки, вона була з коралів, і її підтримували грубі колони з того самого матеріалу. Величезні бурульки (як нам здалося) звисали зі стелі то тут, то там. Одначе вони були не з льоду, а з різновидів вапняку; розчинені у воді, вони стікали до кінчика бурульки і там одкладалися. Багато краплин, проте, падало додолу, утворюючи маленькі конуси, котрі підводилися назустріч гострякам угорі. Деякі з них уже зустрілися, і ми побачили, як виникли колони; спочатку нам здалося, буцімто їх поставив якийсь будівничий, аби підперти стелю. Пройшовши далі, ми зауважили, що долівка була з тієї ж породи, що й колони; вона дивовижно нагадувала жмури, які розходяться по воді, коли подме легенький вітрець. З обох боків у стінах зяяли кілька проламів, що, мабуть, вели в інші печери; але за тим разом ми їх не обстежували. Також ми помітили, що стеля в багатьох місцях була помережана чудернацькими візерунками, як у величному соборі; стіни теж мерехтіли і сяяли у світлі нашого смолоскипа, наче вкриті коштовними самоцвітами. Хоч ми й пройшли далеко в глибину печери, але кінця її так і не досягли; нам довелося вертатися швидше, аніж хотілося, бо смолоскип наш майже догорів. Ми не помітили жодного отвору в стелі і ніяких ознак, що в печеру проходить світло, але біля входу стояла здоровезна брила щиро-білих коралів, яка відбивала світло, що попадало скрізь війстя печери, і в такий спосіб створювала подобу світло-зеленого тіла, яке спочатку привернуло нашу увагу. Ми також збагнули, що завдяки тій брилі у печеру просякало тьмяне світло, що ледь осявало передню її частину.

Перш ніж знову пірнути крізь дірку, ми погасили недогарок смолоскипа й залишили його в сухому місці, зміркувавши, що він може стати нам у пригоді, якщо ми в майбутньому випадком замочимо свій смолоскип, пірнаючи в печеру. Чекаючи, доки наші очі призвичаяться до сутінків, ми мимоволі зауважили, що нас оточує глибока напружена тиша та гнітюча пітьма; і коли я згадав про неозоре склепіння, що височіло над нами, і про незчисленні самоцвіти, що вигравали кілька хвилин тому у світлі смолоскипа, душа моя сповнилася дивом від думки: чому природа сховала таке чудове й прегарне творіння своє від усіх, крім таких випадкових відвідувачів, як ми.

Згодом я виявив, що на островах південних морів було багато таких печер, деякі з них ще більші й кращі за ту, про яку я щойно розказував.

— Ну, Релфе, ти готовий? — спитав Джек тихо, проте голос його, здавалось, відбився луною аж під склепінням.

— Цілком готовий.

— Ну, то гайда, — сказав вій, і, стрибнувши з похилої скелі, ми пірнули у вузенький колодязь. За кілька секунд ми переводили дух на каменюках і приймали віншування свого друга Пітера.

Ми щиро тішилися свіжим повітрям і ясним сонцем після довгої прогулянки по Діамантовій печері, як ми її охрестили: нам здавалося, що ми пробули в ній не півгодини, а набагато довше. Одягаючись і йдучи додому, ми щосили намагалися задовольнити цікавість бідолашного Пітера, який, очевидячки, щиро жалкував, що не вміє пірнати.

Проте ми ніяк не могли зарадити його лихові, тож тільки співчували йому. Аби вода в цьому морі набагато піднімалася або спадала, може б, ми якось затягли його туди під час відпливу; однак рівень її ніколи не відхилявся від звичайного більше ніж на вісімнадцять дюймів або два фути, тож про таке годі було й думати.

Ця особливість припливу і відпливу — незначна зміна морського рівня — привернула нашу увагу лише через деякий час. Довго ми не помічали також іншого дивного явища: приплив і відплив наступали незмінно й постійно; на них не впливали фази місяця, як у нас на батьківщині та в інших краях, принаймні в тих, де мені випало побувати. Щодня й щоночі якраз о дванадцятій приплив досягав найвищого рівня; а о шостій щоранку й щовечора рівень був найнижчий. Я стверджую це з цілковитою впевненістю, бо ми звернули на те явище особливу увагу й переконалися, що воно повторювалося незмінно. Правда, північ нам доводилося визначати навздогад, але, вважаю, ми визначили її досить точно; що ж до полудня, то ми з певного місця, звідки видно було гостру верхівку скелі, що вимальовувалася проти неба саме там, де проходило сонце, легко виявили, коли воно сягало найвищого рівня.

Ми з Джеком дивувалися, чому не помітили цього в перші ж дні — мабуть, лише через те, що нашу увагу цілком полонили очевидніші дива. Відтоді я, одначе, переконався, що брак спостережливості — то сумний і повсякденний доказ недосконалості природи людської; буває так, що дивовижні речі трапляються щодня перед очима сотень людей, а вони про них не знають і не відають. Тож я висловлюю своє співчуття таким людям і раджу їм запозичити мою набуту з часом звичку помічати все, що відбувається навколо, і виявляти до всього хоч деяку увагу, байдуже, чи викликає воно мою цікавість, чи ні. Раджу я це покірно, але настійно, бо впевнився, що коли я трактую яку-небудь річ байдуже, то лише тому, що нічого про неї не знаю.

З приводу припливів та відпливів ми почали поважну розмову, і Джек нам сказав за своїм звичаєм спокійно, наче філософ, що вони дають багато користі людству, особливо тим, що обмивають морські береги й відносять покидьки, які всі безнастанно викидають у море. Почувши це, Пітер зауважив, що море надзвичайно охайне. Бідолашний Пітер ніколи не оминав нагоди пожартувати, навіть коли жарт був недоречний. Спочатку нам це не вельми подобалося, бо жарти його часто перебивали дуже подобну розмову — і я не знаходжу слів, аби висловити свій осуд такій поведінці, — але ми зрештою до того призвичаїлися і зовсім перестали на його жарти зважати; дивна річ, ми почали їх сприймати як неодмінну частину свого відпочинку (така вже сила звички) і визнали несподівані вибухи веселощів, що були наслідком його гумористичних вправ, за цілком природні, бо вони давали нам розраду під час поважних розмов. Але не хочу змальовувати Пітера гіршим, аніж він був насправді. На своє диво, ми часто переконувалися, що він знав багато речей, про які ми не мали уявлення; і я також спостеріг: засвоївши що-небудь із досвіду, він ніколи того не забував. Підсумувавши все те, я дійшов висновку, що явища протилежні і несхожі, об'єднані докупи, утворюють гармонійне ціле; наприклад, ми троє на своєму острові були несхожі з багатьох поглядів, але, об'єднавшися, ми склали гармонійну спілку, і навряд чи в цілому світі існував такий погоджений тріумвірат. У тій симфонії, що ми зіграли разом на пречудовому Кораловому острові, не було жодного дисонансу; і я переконаний: це сталося тому, що ми наладналися одним ключем — і ключ той зветься дружба! Так, ми тісно здружилися, живучи на острові, і дружимо й досі.