— Де командир судна? — запитав капітан, підступаючи до того дивака.

— Я капітан, — відповів він, скидаючи бриля і низько кланяючись.

— Ти? — мовив здивовано наш капітан. — Звідкіля ви і куди прямуєте? Який вантаж везете?

— Ми з Аїтутакі, — відповів чолов'яга у фраці, — а пливемо в Раротонгу. Ми туземне місіонерське судно; назва наша «Оливова гілка», і веземо ми дві тонни кокосових горіхів, сімдесят свиней, двадцять котів і євангеліє.

Почувши те, наша команда зареготалася, але капітан наш негайно нас спинив; суворий його вираз миттю змінився на ввічливий, він підійшов до місіонера й приязно з ним поручкався.

— Щиро радий з вами зустрітися, — сказав він, — і бажаю вам успіху в місіонерській праці. Ходімте-но до вашої каюти, бо я хочу побалакати з вами наодинці.

Місіонер одразу взяв його за руку й повів у каюту, кажучи:

— Страшенно радий, що ви торгівець. Ми вважали вас за пірата. Щоглами ви дуже скидаєтесь на піратський корабель.

Про що ті двоє балакали, я так і не довідався, але за чверть години вони вийшли на палубу, і наш капітан, потиснувши місіонерові руку, звелів нам сісти в човен і пливти до шхуни, яка негайно повернула за вітром. Через кілька хвилин «Оливова гілка» лишилася далеко позаду.

Того ж таки дня за обідом у кубрику матроси завели мову про чудернацький корабель.

— З якого це дива наш капітан так пестливо дивився на того видженджуреного возія свиней і євангелія? — сказав один. — Аби то була звичайна шхуна, він би забрав собі стільки свиней, скільки йому треба, а корабель з усією командою спокійнісінько пустив би на дно.

— Е, Діку, ти, мабуть, новачок у цих морях, якщо тому дивуєшся, — озвався інший. — Капітан шанує євангеліє так само, як і ти — тобто йому на нього начхати, — але він знає, і всі знають, що корабель може безпечно пристати й поповнити свої запаси лише на тих островах, де побувало євангеліє. Бо є сотні островів, що на них висадитися без тридцяти озброєних до зубів охоронців — це все одно, що стрибнути в акулячу пащу.

— Атож, — озвався чолов'яга з глибоким рубцем над правим оком, — Дікові все це невтямки. Але якщо з капітанової волі ми подамося на острови Фіджі по сандалове дерево, він переконається, чого важать тубільці в старожитних умовах. Що ж до мене, то мені до євангелія байдуже, але я знаю, що на тих островах, де його проповідують, торгівля йде гладенько й рівненько, а там, де тубільці про нього не чували, вони поводяться, наче їм сам чорт не брат.

— Тобі про те краще знати, — зареготався інший. — Ти ж з ним зроду-віку братався!

— Релфе Ровере! — почувся з палуби голос. — Тебе кличе капітан.

Я видерся східцями на палубу й поспішив до каюти, міркуючи про ті наслідки, які дає проповідь євангелія серед тубільців. Матроси розповідали про них цілком щиро, і в мене не було жодних підстав їм недовіряти.

Вертаючись, я побачив Кривавого Біла, що стояв біля керма, й спробував почати розмову: переказав йому все, що почув за обідом, і запитав:

— Чи дійсно, Біле, ця шхуна возить сандалове дерево?

— Так, Релфе, возить, але насправді її можна вважати піратською. Чорний прапор, який ти бачив на щоглі, був піднятий не задля омани.

— То чому ж ти кажеш, що це купецьке судно?

— Бо ми купуємо те, що не можемо взяти силою, але беремо силою все, що можна взяти, — мовив він притишеним голосом. — Аби ти бачив ті криваві діла, які діялися на цій палубі, ти б не питав, чи ми пірати. Та незабаром ти сам пересвідчишся. А місіонерів наш капітан полюбляє за те, що вони роблять для нього корисну роботу. Непокірних тубільців треба уговкати, а це можуть зробити тільки місіонери.

Пливучи своїм курсом, ми опинилися серед архіпелагу маленьких острівців, де нас не один раз заставав штиль. Вахтовий на палубі і дозірець на щоглі були вдвічі пильніші, ніж завше, бо ми не тільки боялися нападу остров'ян, які визначалися войовничістю і підступністю, але також ризикували наскочити на численні коралові рифи, що перетинали протоки між островами. Деякі рифи випиналися над поверхнею моря, інші ж ховалися під нею на кілька футів. І незабаром я побачив, що остерігатися дикунів таки було чого.

Одного дня штиль застав нас серед дрібних острівців, які в більшості видавалися ненаселеними. Нам бракувало прісної води, і капітан відрядив на берег човна, звелівши набрати барил зо два. Та ми помилилися, вважаючи острів за безлюдний. Ледве човен підплив до берега, як з кущів вибіг гурт голих тубільців. Вони стали край води, погрожуючи нам кийками та списами. Всі наші були добре озброєні, проте ми не виказували ворожості й підпливли ближче, аби зайти з тубільцями в розмову. Я мав нагоду переконатися, що багато матросів уміло сяк-так розмовляти тубільними говірками. За сорок ярдів од берега ми поклали весла, а перший помічник устав і звернувся до гурту з промовою, та на відповідь вони закидали нас камінням, поранивши кількох матросів. Усі наші враз націлили мушкети і вже хотіли були стріляти, коли це зі шхуни, що стояла ярдів за п'ятсот чи шістсот од берега, долинув гучний капітанів голос.

— Не стріляйте! — кричав він сердито. — Одпливіть трохи далі від берега.

Матроси неабияк здивувалися й почали лаятися на всі заставки: вони-бо страшенно розсердилися і прагнули помсти. Кілька чоловік завагалися й, очевидячки, не хотіли слухатися.

— Не журіться, хлопці, — озвався помічник, гірко всміхаючись. — Робіть так, як вам сказано. Капітан наш не з тих, хто терпляче зносить наругу. Хай мене акули з'їдять, якщо за мить не заговорить Довготелесий Джон.

Матроси значуще усміхнулися й повеслували від берега, на якому тим часом скупчилася здорова юрба дикунів — чоловік п'ятсот або й шістсот. Ледве ми встигли відпливти ярдів на двісті, як над морем розлягся гучний постріл, і заряд картечі влучив у самісіньку людську гущу, прорубавши серед юрби широку просіку. Ті бідолахи, що лишилися живі, залементували нелюдським криком і кинулися тікати в ліс. На піску лежала купа тіл, багато їх ще корчилися в агонії, а деякі конвульсивно зводились на ноги, ступали, затинаючись, кілька кроків до лісу і падали, кривавлячи пісок. Кров захолола мені в жилах, коли я побачив ту страшну безглузду бійню, та міркувати про те було ніколи, бо над морем знову пролунав басовитий капітанів голос:

— Гайда, хлопці, до берега. Наповніть барила водою.

Матроси мовчки послухалися, і мені здалося, що навіть їхні загрубілі серця були вражені від того жорстокого вбивства. Діставшись гирла струмка з прісною водою, ми виявили, що він почервонів од крові, бо картеч улучила здебільшого саме тих, хто стояв на його березі. Багато нещасних тубільців попадали у воду. Тепер уже ніхто не чинив нам ніяких перешкод, отож ми понесли барила до плеса — вище того місця, де лежали трупи, — і, наповнивши їх, вернулися на корабель. Незабаром по тому подув бриз і, на щастя, поніс нас від того страшного місця; та він не міг розвіяти моторошного видовиська, яке застувало мені очі.

«І ця людина, — думав я, з жахом дивлячись на капітана, що спокійнісінько стояв, спершися на гакаборт, і споглядав родючі, порослі буйною зеленню острівці, гарні, наче намальовані, — ця людина ставиться прихильно до місіонерів, бо вони роблять корисне для неї діло, упокорюючи тубільців краще, аніж будь-хто інший!»

І мені спало на думку, що хай би який місіонер спробував упокорити його!

Після щойно змальованих подій минуло багато днів, перш ніж я трохи очуняв. Довго я не міг відбутися почуття, буцімто мені сниться страшний сон, і самий вигляд нашого капітана сповнював мене таким жахом, що я уникав його, як тільки дозволяли мої обов'язки юнги. На щастя, він не звертав на мене майже ніякої уваги і не помітив, що ставлення моє змінилося, а то б мені було непереливки.