Існує чимало гадок про походження коралових островів та рифів. Розповім вам про найімовірнішу, на мій погляд, теорію, що її дотримуються, повинен зауважити, деякі розумні й тямущі люди. Відомо, що в морській воді є багато вапна, а також, що й корали складаються з вапна. Вважають, що поліпи, тобто коралові комахи, мають здібність вбирати те вапно; з нього вони й будують свої чарунки або житла. Вони оселяються на вершині вулкана чи іншої підводної гори, бо не можуть жити на великих глибинах. Поліпи, що оселилися на гірських вершинах, сягають поверхні моря перші; далі випинаються поліпи з навколишніх відлог, утворюючи кораловий риф, що оточує лагуну й центральний острів; по тому комахи в лагуні перестають працювати. Сягнувши морської поверхні, ті міріади чудодійних істот помирають. На острів прилітають птахи, заносячи різне насіння, і небавом він починає буяти пишною зеленню. Так зароджуються коралові острівці, що розкидані по всьому обширі південних морів. У такий самий спосіб утворюються рифи навколо більших островів.

Ми з Джеком щиро тішилися тим, що висновки, які ми зробили з своїх спостережень на Кораловім острові, дістали авторитетне підтвердження.

Отак приємно розмовляючи, ми вернулися до вчителевої хати. Він зараз же подався в своїй справі, а ми лишилися бавити час самі.

— Ну, хлопці, —мовив Джек, повертаючись до нас і застібаючи піджака, — я хочу побачити бій. Мені не вельми приємно дивитися, як ллється кров людська, але я хочу вивчити вдачу тубільного люду й на власні очі побачити його звичаї, щоб, у разі потреби, говорити про них підставно. Туди всього шість миль, і я нічим не ризикую — хіба що мене стукне випадковий камінь або дряпне сліпа стріла. А ви підете?

— Звичайно, підемо, — відповів Пітер.

— Коли ж вони часом нас побачать, ми втечемо, — додав Джек.

— Отакої! — вигукнув Пітер. — Невже ти втечеш?! А я гадав, що ти од когось тікати за ганьбу вважаєш.

— Вважав би, коли б мав за обов'язок битися, — стримано відмовив Джек. — Але я не хочу битися і не маю наміру битися, тож якщо вони на нас справді нападуть, я втечу, мов найостанніший з усіх страхополохів, яких зовуть Пітерами. Ну, ходімо.

РОЗДІЛ XXXI

Дивовижний кривавий бій. — У лев'ячому барлозі. — Страшне видовисько. — Що з нами буде?

Ми довідалися від учителя, як дістатися бойовиська, і прийшли до нього за дві години. Місце те було на вершині голого горба: на відміну од інших остров'ян, які полюбляють битися в чагарях, мешканці Манго вибирали для бою відкриту місцину. Коли ми прибули до бойовиська, вороги ще не стялися в смертельній борні; підкравшись якомога ближче, ми сховалися за каменюками й почали спостерігати.

Обидва війська вишикувалися одне проти одного в чотири шереги. Вояки в першій шерезі були озброєні довгими списами; у другій — кийками, щоб захищати списоносців; у третій стояли юнаки з пращами; а в четвертій — жінки з кошиками каміння для пращників і запасними списами та кийками. За мить почалася страшна січа. Де там уже було показувати військову вправність. Обидва загони кинулися один на одного, не дотримуючись ніякого ладу. Страшніших вояків я ще зроду не бачив. Вони понапинали чудернацькі шапки, прикрашені перами, порозмальовували собі обличчя й тіла, щоб видаватися ворогові якомога жахливішими, вимахували грубезними кийками, стрибали, кричали, верещали й гамселили один одного, як ті чорти.

Надто ж нас здивувала поведінка жінок. Вони розлютувалися, наче фурії, і бігали слідом за своїми чоловіками, силкуючись їх оборонити. Одна огрядна молода жінка, що її чоловік знемагав під натиском ворога, підняла здорову каменюку і влучила нападника по голові, так що той упав як стій. Але бій тривав недовго. Протилежний від нас загін піддався й безладно відступив, залишивши на бойовиську вісімнадцять мертвих.

Ми чимдуж поспішили назад у село, пригнічені тим кривавим видовищем.

Наступного дня, поснідавши з своїм другом учителем, ми почали готуватися до здійснення свого плану. Спочатку вчитель намагався нас одрадити.

— Ви навіть уявлення не маєте, як то небезпечно мати до діла з тими лютими дикунами, — переконував він Джека. — Мені дуже шкода бідолашної Аватеї, але вам навряд чи пощастить її врятувати, та ще й власними головами чого доброго накладете.

— Ну то й що, — спокійно відмовив Джек. — Я не боюся накласти головою за справедливе діло.

Учитель схвально всміхнувся і зрештою таки погодився супроводжувати нас як тлумач — мовляв, хоч Тараро ставиться до нього не дуже прихильно, але досі приймав його шанобливо.

Ми сіли на шхуну, бо надумали попливти круг острова й кинути кітву проти села, де ватажкував Тараро. Свою команду ми поповнили тубільцями й сподівалися налякати дикунів гарматою. Скоро вчитель теж зійшов на борт, ми поставили вітрила й помчали в море. За дві години скелі здригнулися від гучного пострілу нашої гармати; віддавши ясу, ми підняли на щоглу прапор і кинули кітву. Тубільці на березі заметушилися: очевидячки, ми їх добряче налякали; та небавом, переконавшися, що ми не маємо лихих намірів, вони спустили каное й підпливли до нас, маючись на бачності. Вчитель пояснив їм, що ми друзі й хочемо побалакати з ватажком, і попросив переказати йому, аби він прийшов на шхуну.

Чекати довелося довгенько, нам ледве терпець не увірвався. Зрештою каное припливло знову, і на палубу вискочило кілька дикунів. Один підійшов до вчителя й повідомив його, що того дня Тараро прийти не може, бо він, мовляв, своїм богам поклоняється і поклоніння теє аж ніяк не можна відкласти. До того ж у нього гостює приятель-ватажок, що саме відпливати додому налагодився, отож він просить, щоб учитель зі своїми друзями самі до нього завітали. На те вчитель відповів, що ми негайно прибудемо.

— Слухайте-но, хлопці, — мовив Джек, коли ми сіли в свій човник, — я ніякої зброї брати не збираюся і вам теж не раджу. Ми цілком у владі дикунів, і якщо вони зважаться напасти, то ми в кращому разі вб'ємо чоловік кілька, але нас однаково подужають. Я думаю, добром ми швидше свого доможемося. А ви як гадаєте?

Я з ним зразу ж погодився, а Пітер на відповідь поклав здоровезний мушкетон, що його цівка закінчувалася розтрубом, і залишив двійко величезних кавалерійських пістолів, якими він збирався настрахати тубільців. По тому ми стрибнули в човен і повеслували до берега.

Там уже юрмилися голі дикуни, які привітали нас гучним криком і повели до хатини чи повітки, де нам приготували частування: смажене порося з різною городиною. Коли ми попоїли, учитель попросив, щоб нас одвели до ватажка; але дикуни завагалися й почали між собою радитися. За хвилину один із них виступив наперед і щось відповів учителеві.

— Що він каже? — запитав Джек.

— Він каже, що ватажок саме подався до храму свого бога й не може нас прийняти. Отож, друзі, наберімося терпцю.

— Ну що ж! — вигукнув Джек і підвівся. — Коли він не хоче прийти до мене, то я сам прийду до нього. Крім того, мені кортить подивитися, що вони роблять у своєму храмі. Ходімо разом, друзі.

— Я не можу, — похитав головою вчитель. — Не гоже мені заходити в поганський храм і дивитися на їхні нелюдяні відправи: я ж бо маю їх таврувати.

— Гаразд, — відмовив Джек, — тоді я піду сам, бо я не можу таврувати те, чого не бачив.

Джек устав, і ми вдвох подалися слідом за ним банановими гаями до горба, що височів за селом; на вершині того горба в затінку залізних дерев стояло буре, тобто храм.

Звернувши на широку стежку, ми почули позаду несамовитий крик і спинилися. За нами йшла здорова юрба. Ми сховалися в кущі. Нас минув гурт дикунів, розмальованих чорною, червоною й жовтою фарбою. Вони танцювали й несамовито вимахували руками, несучи на жердинах з десяток людей. Я мимохіть здригнувся, пригадавши людські жертви на острові Емо, й сказав Джекові:

— Боюся, що вони жорстоко поведуться з тими бідолахами. Краще нам не йти до храму. Ми тільки нажахаємось, а їм нічим не зарадимо: мабуть, дикуни збираються їх повбивати.