Бо кажуть, щоб не взяла короста, треба відразу обмитися холодною водою з криниці. Не впевнений, чи це допомагає, короста раз бере, раз ні, але ми миємося щоразу. Краще натерти шкіру оцтом, але до оцту треба ще добігти. Тому я завжди спочатку водою, а тоді вже й оцтом, якщо не забуду… Хоча короста вже разів із вісім чіплялася, і цього літа вже раз було. Це такі прищики із головками, то я навчився, як з нею боротися. Я ці головки здираю і припікаю одеколоном, або йодом, або тим же оцтом. То воно ще зо два дні після того посвербить і зникає…

А Славко завжди одним махом обливає себе з відра. Піднімає його над головою і виливає на себе, я також часом так роблю, але все ж руками потерти по ногах від корости надійніше… Проте тільки-но ми намірилися до криниці, як знову: «Стоп!». На спуску перед криницею Вороб’їв «запор» кольору дитячого поносу, або як ми його ще називали – «тигр», із цеглою під заднім колесом… Він викотив його з вулички, вочевидь, щоб помити. А потім ми побачили й Вороб’я із двома відрами й залягли на пастівнику за перелазом. Може, і він нас побачив, але виду не подав. Витягнув двоє відер води й знову поніс під горбок.

– Ану-бо, почекайте! – кладе свої вудки й торбину з рибою Володька і починає вихитувати із перелазу дошку.

Ми із Славком дивимося на нього і не розуміємо його задуму, поки він, швидко вихитавши дошку, не перестрибує за перелаз і патичком, якого підбирає тут же, не починає нагортати на дошку ще свіжі коров’ячі пляцки, один, а потім ще один.

– Та ну його, Рудий, перестань! – каже Славко, але вже пізно.

– Батарея, вогонь! – командує сам до себе Володька і з неймовірною вправністю використовує дошку щось на кшталт пращі.

Свіже коров’яче лайно, описавши в повітрі дугу, смачно ляпає на заднє бокове скло й дверцята «тигра». Рудий одразу ж перестрибує назад, так само швидко вставляє на місце дошку, хапає вудки й рибину, і ми, згинаючись за кущами, замість іти в обхід, попід городами вертаємося стежкою назад до Кутраневої саджалки.

– То дурне ти зробив, і для чого так по-дурному світитися? – злиться Славко.

– Та Воробей!

– Ну Воробей! Ми вже й так засвітились. Коли що, то дивися… За це ти також можеш з’їсти жабу, – уже не так зло, але твердо каже Славко.

– Ага, а він з’їв? – киває на мене Володька.

– Він само собою…

– Я б з’їв, якби не Михтон. А тепер не буду, – подаю голос і я, але Славко мене начеб не чує.

– Можемо і зараз, – продовжує він, хоча вже не так упевнено.

– Не буду, – ще раз повторюю я, чомусь згадуючи вудки, які так бездарно викинув, про них відтоді я ще не раз згадуватиму.

– А я ж уже їв, – нагадує Володька, він іде попереду і щоразу оглядається.

– Ніхто ж не бачив, – усе ще злиться Славко.

– Але ж ти казав, що…

– Хіба? Просто, коли ти хвалився, не хотів тебе перед малими виставляти, – «малими» Славко називає нас із Грициком.

– То ти доказуєш, що я збрехав?! – раптом зупиняється Володька, і я з розгону наступаю на кінчик його вудки, що сунеться по землі. – Що, повилазило? – смикає він за вудлище, і чути хрускіт.

Кінчик таки тріснув, але я знаю, що це невелика біда. Жилку можна перев’язати нижче, перед тріщиною, а патик обрізати.

– Давай-но перев’яжу жилку, – ловлю й мацаю кінчик його вудки.

– Пусти вудку!

– Чого ти?

– Що, в зуби хоч? – визвіряється до мене Володька.

– Що?

– Ти чого до малого?

– А ти що?.. – Володька робить крок убік на чиюсь межу, але раптово вертається, знову кидає вудки й рибину і налітає на Славка.

Вони хапають один одного за плечі й падають на траву. Спочатку Рудий зверху, але Славко вивертається, і деякий час вони мовчки, крекчучи, вовтузяться на землі.

– Гей-гей! Хлопці, ви що! – гукає якась чужа тітка, що до того горбатіла із сапкою оддалік на своєму городі.

Чужа тітка і ще дві ворони на старій вільсі край пастівника стають мимовільними свідками боротьби. Тітка ще продовжує у цьому ж дусі, але ніхто на неї не звертає уваги.

– Покажи йому, Славку! Покажи! – за всіма правилами я не маю права втручатися, що б не сталось.

Урешті мій двоюрідний брат сідає зверху, але Володька й собі пробує вивернутися. Славко виглядає сильнішим, але Рудий – верткіший… Враз Славко починає рвати траву й силою запихає Володьці в рота, той харкає, відпльовується, фиркає, мов кінь, зелень із землею розмащується у нього по губах, по щоках.

– Ну все, харе! – раптом хрипить він.

– Харе?

– Харе! – продовжує відпльовуватися.

– Здаєсся? – перепитує Славко.

– Здаюсь…

Якби не ці їхні гицання, ми б уже були далеко, а так ще ж треба знову вертатися до Кутраневої саджалки.

– То не чесно, траву пхати, – каже Володька.

– То тобі замість жаби, – кидає Славко, ще як вони обтрушуються.

– Замість якої жаби?

– Тієї, що ти не з’їв…

– А він що, з’їв? – тикає на мене пальцем Володька.

– Ви обоє… боягузи, – нарешті підбирає слово Славко.

На щастя, у саджалці на той момент нікого, лише чиїсь випрані «дорожки» розвішані на її нових дерев’яних стінках. У саджалці вода холодна, джерельна. Ми роззуваємося, роздягаємося і, присівши навпочіпки на дошках, миємо ноги, спини, животи – від корости, а Володька – то ще й лице. Якби у цей момент котрась із тіток, що приносять на саджалку прати, все це побачила, то неодмінно б налаяла.

Влітку я роблю записи у щоденнику далеко не щодня, а один із останніх до того ж написаний ледь зрозумілими каракулями. Мабуть, уже за кілька днів після пригоди з Михтоном.

Увечері: «Почерк тому такий поганий, що вдень знову їздив купатися на ті самі комашки, і на тому самому місці, де недавно поранився животом, сьогодні розпоров великого пальця правої руки. Палець напух і страшно болить, поворухнути ним не можу. А ще перед купанням, зранку, їздив у райредакцію, завіз туди свій новий допис про сільських медиків. Одна старша жіночка, з якою я розмовляв, сказала, що написаний він добре і буде надрукований. Спостерігав трохи за редакцією, але більш детально описувати не можу, бо вже писав, що болить палець. Так вийшло, що і туди і назад, бо ж автобус іде через Боруки, їхав в одному автобусі з тим Сергієм, стрижка «пальмочкою», що натякав мені тоді не ходити до Марічки. Типовий сільський піжон. Правда, мені здається, що він не злий, яким хоче здаватися, хоча звертає на себе увагу його нервозна, трішки нервозна манера говорити і маленькі вперті очиці.

Загалом день сьогодні був сонячний, теплий. Наливаються жита, пшениці, ячмені, буйніють трави, достигають черешні, вишні. Літо… Літо… Температура повітря у середині дня становила +26. Вітру майже не було, південний».

Славко вечорами пропадає і думає, що ми не знаємо куди. А ми знаємо, але не подаємо виду, не хочемо його розчаровувати, що він не такий уже й великий конспіратор. Ми знаємо, що він ходить до Олі. Володька навіть часом підколює його, але лише так, про Бараболишину вулицю, в загальному, а про походеньки і він мовчок. Мабуть, не хоче ще раз жабу їсти…

У Олі смішне вуличне прізвисько – Бараболиха, бо на них так кажуть, і може, Славко цього найбільше й стидається? І хоч вечорами він зникає, зате майже всі дні впродовж літа ми проводимо разом: я, він і Володька. Лише малий Грицик не з нами, а зі своїм старим у полі, і бачимо ми його хіба у неділю, та й то не в кожну. Ми працюємо піднощиками у колгоспній будбригаді, калатаємо розчин, носимо цеглу або копаємо рови.

Чомусь, коли тільки хмариться, Грабинка, наш бригадир, видає наряд із риття ровів. Часом ті канави нам доводилося засипати назад, і за це ми з Рудим не любимо їх копати. Славко в душі, може, також злиться, але не подає виду, каже, що такі безглузді роботи найбільше загартовують і тіло, й дух. А для нашої організації – це якраз те, що треба.

А то якось Грабинка сказав, що у нас буде новий муляр. То було десь на третій день, як ми вийшли, ще на початку літа. Невдовзі він і з’явився, і виявився нормальним дядьком. Нам одразу сподобалося його прізвище – Козир, та й ім’я також – Петро. Ми так і називали його просто по імені, хоч він і годився нам у батьки… Він майже одразу став розважати нас теревенями, і ми до нього так звикли, що Славко вже навіть подумував відкритися перед ним з організацією. Бо відколи з’явився Петро, улюбленим нашим заняттям було слухати його історії, а ще він нас учив, як краще сачкувати.