Правда, потім ми міняємося. Славкові здається, що ми погано розгортаємо, він вилазить із ями й обливається потами уже нагорі, а я зіскакую у яму. Вона вже вище моєї голови, але ми з Володькою вкопуємо ще на два штики, а Славко пробує зробити у землі сходи, однак земля обвалюється, до того ж ближче до поверхні знову з’являються корені.

– Харе! – першим не витримує Володька. – Мені вже скоро пора, давай накривати.

Виявляється, вони із Славком уже давно все необхідне припасли, нарізали стояків, і все це лежало під гілляками. Там же молоток і цвяхи знайшлися, і навіть три дошки…

– Ще б четверту для надійності, – бідкається Славко.

– Краще було б, якби все зашити дошками, а то ще корова провалиться, – хекає при кожному ударі Володька.

Він забиває цвяхи, а ми із Славком притримуємо, Грицик подає стояки і дошки. За десять хвилин каркас готовий, і для надійності ми його ще трохи вкопуємо. І хоча всі вже втомлені, але коли починаємо каркас, то з’являється навіть щось схоже на азарт.

Ми тягаємо поперечини, а коли їх виявляється замало, наввипередки шукаємо рівні стояки із молодих дерев, а Славко із сокирою замашкими ударами валить їх. Міряємо городником довжину, й з одного обчухраного стовбура виходить дві, а то й три поперечини. Славко ще трохи стесує кожну по боках, аби щільніше прилягали. Невдовзі всі поперечини припасовані, а деякі довші кінці прикопані.

– Ану стань зверху, – пропонує Славко Грицикові, і той сміливо стає і робить крок, потім ще один, балансує руками, але більше для виду, ніж насправді у цьому є потреба.

Деякі поперечини прогинаються, але витримують… Тоді й Славко вилазить.

– Якщо нас двох витримує, то й корову витримає, – кидає Володьці.

У тих місцях, де щілини найбільші, він запихає траву, а ще кладе роздертого надвоє мішка з-під цементу, що також був принесений заздалегідь. А зверху ми нагортаємо землю, робимо настил. Землі пішло багато, майже вся, що залишилася нерозгорнутою.

Ми нагортаємо трохи вище, бо Славко сказав, що після першого дощу вона просяде, а зверху сиплемо сухе листя. Починається найцікавіше: ми з Грициком збираємо суху траву, листя, носимо з Бучини ще торішнє й посипаємо зверху на свіжу землю, Славко садить папороть, а Володька натягує гілляк.

– Хай постоїть поки що так, хід викопаємо завтра, – витирає рукавом рясний піт з чола Славко.

– То що, чистимо городники? А то мені пора, – шукає очима патика Володька.

– Так, чистимо, – каже Славко.

Утім, ніхто додому не квапиться. Ми ще деякий час ходимо довкруж нашого творіння, милуємося і щоразу підкидаємо якісь гіллячки, листочки й травинки. Врешті-решт перекочуємо зверху на наш настил ще й викопаного пенька, щоб думали, що свіжа земля від нього. А хто його сюди притягнув і звідки – не так і важливо.

Того вечора я записав у щоденнику: «Квітка у руці тремтіла, і крізь їїпелюстки переливалися сонячні промені, засліплюючи, і квітка, хоч насправді була білою, здавалася темною… Якби не ровер, якби не стояв він, зіпертий на штахети, таке поняття, як час, можна було б легко переступити…

Вже після поля я заїхав у «Черемшину».

– Пляшку води, тут, – попросив я у продавщиці, бо «тут» на ціну пляшки дешевше.

– Алік! – долинув лінькуватий голос із-за спини, з кутка. – Батькові як там?

– Та вже легше, – відповідаю.

– Як там батькові? – начеб не чує мене наш сільський електрик дядько Семен. – А то я збирався його відвідати… «Очка» може грати? В карти може?

– Може.

Захопивши склянку і воду, я сів у найдальшому кутку. Ми з дядьком лише двоє відвідувачів, і він ще продовжував щось вигукувати, але я швидко допив воду. З вікна тієї хати, що напроти «Черемшини», на горбку, долітали уривки естрадних мелодій, напевне, з магнітофона.

А ще я подумав, що треба помити голову, бо волосся вже настільки злиплося від поту, що навіть вітер його не куйовдить, та й на лиці від пилюки, що натрусилася з буряків, очей не видно».

І ще пізніше: «Коли тато з мамою сваряться, я, звичайно, обстаю за мамою, але частіше я не хочу їхніх сварок слухати і тихенько вислизаю з хати… Найчастіше – це коли тато напідпитку, і ще, коли мама дорікає йому, що нічого не допомагає по господарству. Звичайно, вона трохи перебільшує, але тата й так більше нема, ніж є, і вся ця домашня робота потім на мене… Хоч Славко каже, що чоловікові легше жити на світі і він би ніколи не захотів бути жінкою. А ще Славко каже, що треба більше себе загартовувати, і я це роблю.

Сьогодні, пізно ввечері, коли я читав перед сном Достоєвського, батьки почали сваритися. І я в одних трусах і майці, незважаючи на холод, вибіг аж у кінець городу. Ненароком кашлянув і почув луну у відповідь:

– А!.. У!.. О!.. И!.. – вигукував я у темряву, а луна дещо приглушеним, начеб чужим голосом, відповідала… Дивно, я ніколи раніше не чув на нашому городі луни, а тим більше так пізно, майже вночі.

– До!.. Ре!.. Мі!.. Фа!.. – вигукував я у темряву і з якоюсь начеб насолодою вловлював відлунисті повтори…

Коли я вернувся, батьки ще досварювалися, але вже недовго».

Володька з Грициком ідуть з нами лише до Позіхайла, а потім напряму через Тарасове, а ми із Славком попри мій город, і він ще допомагає мені хоча б для виду два кроки сполоти, аби завтра після уроків по одному пробиратися до криївки. На мені знову городник, бо для того, щоб прокопати вхід, вистачить і одного, на Грицикові – сокира. Ми домовилися про це ще в лісі, а тепер із Славком лише повторюємо ще раз.

– Ну що, дивися тільки не проговорись, – ще нагадує мені брат, міг би й не нагадувати.

Але і я йому нарешті також нагадую, аби приніс книжки, бо мама вже згадувала. Ті, із нових надходжень, які він узяв ще не зареєстрованими, – «Землю солоних скель» Сат Ока і «Спартак» Джованьйолі… Я ще сам їх не читав, зазвичай я читаю уже після Славка, й аж потім мама забирає їх назад у бібліотеку й уже реєструє, як належить.

Славко йде, а я ще залишаюсь і просуваюся ще на один крок – до високої лободи – тими шістьма рядками, які ми зайняли, де-не-де навіть залишаючи павутицю. Вона не так помітна, й мама все одно буде після мене поправляти. Зате густу осінку вириваю всю, і осот, і грицики, чого там тільки не росте, і навіть дикий мак… а потім уже, не чуючи ніг, суну з городу до хати, запізно згадавши, що забув городника у міжрядді. Але за хоптою його з дороги не видно, головне – не забути завтра.

Напевне, усі ми четверо тієї ночі добре спали. Але наступного дня замість уроків нас відпустили додому за відрами, бо потім гнали збирати картоплю за лісом. І ми вирішили туди не йти, і нам навіть змовлятися не треб’ло, де зустрітися.

– Візьми рядно, а ти сокиру, а ти городника, я принесу лампу, – нагадує Славко, перед тим як повернути від школи у свою вуличку. – Треба б іще казанка, – додає після паузи. – І сірників, ну сірники – то не проблема, і солі також не забути…

– І сала, і карти, – додає Володька.

– Ну добре, і карти, – неохоче погоджувався Славко.

– І листка, і ручку, щоб записувати…

– Листа і ручку ти вже сам бери.

– А якщо нас не буде, а Лейтьоха запише? – оглядаюся я на шкільні вікна.

– Не сци, Олюню! Ти ж, здається, взагалі слабий, чого тобі переживати? – заспокоює мене Славко. – Грицик, а жараної риби? – ще нагадує він і смішно, мов щука в мультику «Ну, пагаді!», розкриває рота.

– Ага! – ще встигає розвести руками малий.

Вже утрьох, без Славка, ми виходимо із шкільного завулку на центральну вулицю. Якщо придивитися, то ми просто герої! Принаймні у власних очах ми виглядаємо уже іншими, за один день завдяки нашій таємниці ми виросли майже у велетнів. Навіть наша розмова тепер набуває іншого значення, іншої тональності. І хоча ніхто цього не помічає, та нам і не треба, щоб помічали, головне, що знаємо ми самі і що тепер ми маємо спільну таємницю – власну криївку.