А ще я хотів написати, що з нами працює муляром Петро Козир, колишній засуджений, який у дитинстві під час війни бачив Гітлера у поїзді. Той поїзд їхав через їхнє село. Але Славко каже, що про Гітлера не можна і про засудженого не можна. Він каже, що Сталін ніколи не їздив Україною поїздом, то вони не надрукують, що тут їздив Гітлер. Бо тоді питання, а де ж були партизани? І я думаю, він правий.

Сьогодні було похмуро з короткочасними незначними проясненнями, трохи вітряно, у другій половині дня накрапав дощ. Температура повітря у середині дня становила +19».

У Грицикового тата, Грицика-старшого, що його портрет перед правлінням як передового комбайнера, є моцик – «Іж-Юпітер», блідо-жовтого кольору. Але тато переважно на тракторі у полі, а моцик просто стоїть на подвірку під курми. Тобто під шматком сірого, прикладеного дошкою брезенту, на якому люблять моститися кури. Грицикові ще два роки до шістнадцяти, коли нарешті зможе отримати права, хоча він уже і зараз їздить краще за Рудого, а Рудий – єдиний із нас права вже має. Проте у Рудого нема моцика.

Отож, маючи аж двох асів, а одного навіть з правами, та ще й моцика під курми, було б по-дурному йти у Боруки пішки. Славко придумав план, як нам і моцика випробувати, й за мене поквитатися. Спочатку він назвав це «походом», але коли з’ясувалося з моциком, то відразу перейменував на «рейд».

Це вже був серпень, перша неділя, коли на ставу відкрився сезон на качок, а ми, як завжди того дня, зібралися на шкільному. Ми лежимо зверху над тиром, тобто над тим земляним жолобом, у який на воєнці Лейтьоха водить нас стріляти з мілкашок. Вітер з плавнів покусує наші ніздрі, він доносить трохи диму.

Плавні із шкільного насипу, мов на долоні, й ми бачимо, що в одному місці просто спалахнув старий очерет, але невдовзі погас. Ще вітер доносить до наших вух лоскітливі звуки пострілів. І коли на кілька хвилин затишшя, то Славко, вглядаючись у обшир плавнів, починає сам їх імітувати: «Пах! Па-пах!..» А згодом і вітер доносить те саме: «Пах! Па-пах!..»

– «П’ятизарядка» лупить, чуєш? – якимсь чином Славко визначає тип рушниці за звуками пострілів, коли над плавнями лунає чергова порція пострілів.

– Нє-а. Чуєш! То Романюкова, а он же і він лізе через широке, – заперечує Володька, показуючи у напрямку млина.

Там і справді видно постать із рушницею наперевіс, що відділилася від машин на березі й у типовій для цього берега позі чаплі чалапає через поросле кропивкою та кущами лепехи мілководдя.

– О, диви-диви, впала! – раптом обоє вони зриваються, і Славко показує пальцем на ледь помітну чорну цятку, що спершу каменем падає донизу, але над самим очеретом знову змиває догори.

Качки також хитрі, й у них либонь своя тактика.

– Дебіл, промазав!

– Бляха! Диви, як низько… Крижень і дві качки зліва! – І тієї ж миті до наших вух долітає характерне посвистування качиних крил. – От би, бляха, двостволку!.. – розмахує руками Рудий. – Бах-бах! – стріляє він, витягнувши руку й склавши два пальці, як з «вертикалки».

– Бах-бах-бах! – лупить і Славко з «п’ятизарядки».

– Бах! Ба-бах! – а це вже й Грицик їм услід, малий аж присідає, каже, що йому так краще цілитися.

Він раз коло дошки також присів, коли контужений Воробей дав йому указкою по лобі. А Грицик присів і вже не встав. Воробей його за комір шарпав, шарпав, та так і виніс із класу навприсядки, із скуленими коліньми, Грицик немов закляк. Тоді ще старого Грицика викликали.

Однак я не стріляю, зовсім не хочеться. Та й інші скоро перестають. Торік ми всі гатили із куди більшим азартом.

– Та пішли, бляха! Поїхали! – першим не витримує мовчанки Володька, і наші голови мимоволі повертаються до Славка.

Але той начеб не чує й складає мовби для свисту губи: «Чіу! Чіу!»… «Чіу!» – повторює ще раз, це у нас вважалося пострілом мілкашки. Славко стріляє й одночасно збиває шматком стального дроту, підібраного на алейці, вершки бур’янів.

Звичайно, як би я не ховався, а він у першу чергу помітив, що мені зовсім не до качок. Мій погляд звернений поверх плавнів, де за ставом видніється куток Боруків, якраз той, де церква і Марійчина хата. Якби у нас був вертоліт, як у «рибнадзору», і можна було трохи політати над плавнями і над Марійчиною хатою також, лише це, можливо, мене і заспокоїло.

Ми з Володькою дивилися на Славка, Славко – на малого Грицика, а той зиркає на нас:

– Бу-бу! – понуро надуває щоки й лупить по тих же бур’янах, що їх сік Славко.

Малий усе ще впирається. Дорогою до шкільного двору я спершу навіть обіцяв йому свого старого лука і стріли із бляшаними наконечниками, а Славко – патрона від мілкашки, з тих трьох, що у нього були, які він виміняв колись у старших хлопців. Але Грицик із кислим виразом віднєкувався. Тоді Славко зупинив нас і, піднявши два пальці, сказав:

– А хочеш бути генеральним бунчужним?

– Шо-шо? – недовірливо перепитав Грицик, і Володька одночасно з ним також здивовано «шошокнув».

– Генеральним бунчужним два рази не пропонують, ти будеш тримати бунчук!..

– Тримати бунчук? – усе з тим же кислим виразом зиркав з-під лоба Грицик.

– Символ влади, ми зробимо його із кінського хвоста, причепимо на піку, і ти будеш його хранити…

– Ггг? – задумався Грицик, було видно, що піка із кінським хвостом вразила його більше, ніж лук і патрони. – Але… але я не хочу, – так само з-під лоба кидав він тоді косі погляди на Володьку, мабуть пам’ятаючи свою викручену руку.

Навесні Рудий викрутив йому руку всього лиш за те, що Грицик не хотів показати, що в кулаці. А там нічого й не було.

Ми знали, що малий Грицик упертий за двох, але щоб аж настільки! Він погодився ще зранку взяти татового моцика, щоб ми поїхали ним у Боруки, але відмовлявся пускати за кермо Володьку, а той також ставив свої умови:

– Тоді я не їду, що я там не бачив?..

Славко ж вважав, що без Володьки з двома «малими» у Боруках більше шансів нарватися.

– Та що ти як малий? – ще пробував умовляти він Володьку.

– Я їду туди, він – назад, – повторював як завчене той.

– Нє, я туди і я назад! – ставав у позу Грицик.

– Знаєш, тоді я не їду, – знову починав своєї Володька.

Але коли Грицик чує про бунчужного, про кінський хвіст і піку – це, либонь, справді вражає його уяву… Ми деякий час мовчимо, Славко навіть перестає сікти дротом бур’яни. Грицик з-під лоба глипає то на Рудого, то на Боруки з того боку долини, то на мене із Славком, і нарешті голосно шморгає носом.

– Ну добре, – видушує він із себе. – Але до піки ще й лук зі стрілою, і патрона, і я – туди… – майже верещить він на тлі бур’янів, шкільних беріз і плавнів у долині.

– Иги, добре, – погоджуюся я, поки він не передумав, і відчуваю, як серце починає пришвидшено калатати.

– То поїхали, – не роздумуючи, швидким кроком рушає зі шкільного Славко.

Володька вагається найдовше, навіть відкриває рота, щоб ще щось заперечити, але, мотнувши головою, наче лошак, що відгонить ґедзя, кидається нас наздоганяти… Але все одно не так воно все темпом робиться, як хотілося. Бо Грицик ще хоче їсти, і ми його чекаємо. А Володька тим часом ще біжить додому за братовим кастетом, і ми потім ще чекаємо його. Той кастет, я його якось бачив, то просто плаский олов’яний злиток із чотирма дірками для пальців. Це з того акумуляторного олова, що його старші хлопці тирили на бригаді, а на Позіхайлі переплавляли.

Без Володьки Славко вирішив не викочувати моцика. Щоб не виказати своїх намірів, на випадок, якщо б Грициків тато ненароком приїхав з поля на обід і не зіпсував усього.

А якби він приїхав, а моцика вже нема, то Грицик ще міг потім сказати, що їздив ним красти конюшину для кролів. До тієї конюшини, що під лісом біля високовольтної, старий дозволяє йому брати їхнього «Іжа», як вони кажуть, і Грицик, набивши конюшиною мішка, ховає його у колясці.

Нарешті вертається Володька, хоч і без кастета, каже, що не знайшов, і ми випихуємо моцика на сошу. У Грицика лише дві пластикові каски: одна синя, інша зелена. Одну він одягає сам, іншу простягає Славкові. Але Славко віддає її мені.