Вже як ішли додому через Позіхайло, Славко сказав, що сьогодні у клубі «Месник». І я також збираюсь.

Того дня я записав у щоденнику: «Ще хочеться написати про хлопців, які вони всі хороші друзі. Я все більше часу проводжу з ними, у нас з’явилася одна спільна таємниця, але про це зараз не буду… Може, колись.

Небом пливуть білі й не дуже чіткі купчасті хмари, віє легенький вітерець, то західний, то північно-західний. Якщо переважить північно-західний, то може нагнати дощу, у нас цей вітер майже завжди на дощ. Температура повітря в середині дня становила +10».

Увечері: «У клубі замість «Месника» крутили «Злий дух Ямбуя», але мені сподобалося, хоч Славко плювався.

Напевне, я дурень або просто бовдур. Сьогодні, побачивши, як деякі дівчата з нашого класу розходяться після кіно у супроводі хлопців, подумав про Марійку, що й вона, мабуть, ось так із тим же Сергієм… Треба просто викинути їїз голови. Але от не можу. Може, й не викину ніколи».

Коли на великій перерві я побачив якогось не схожого на самого себе, білого як стіна Лейтьоху, то відразу здогадався: щось трапилося, але ніяк не міг подумати, що це стосуватиметься нас. А потім через вікно із фізкабінету, з другого поверху, було видно, як вони із Форгелем вийшли через браму із шкільного двору і попри магазин швидко повалили головною вулицею. Але й тоді ще нічого не було відомо. Ні мені, ні Славкові, ні Володьці, а Грицика того дня у школі не було.

І якраз того дня ми не мали йти до криївки, бо напередодні засиділися там допізна, та й піднесення перших днів уже минуло…

– Почекаємо першого снігу, – казав Славко, – доведеться ще сліди замітати.

– Ого! Та до нього ще чекати скільки! – не втримався я тоді.

– Скільки там, ну місяць, ну два…

– А нам зимою там не буде зимно?

– Під снігом не буде.

– А я чув, що зимою хлопці з лісу по хатах розходилися, – кинув тоді Володька, і на мій подив, Славко з ним погодився.

– Так, було й по хатах, і по хуторах, – сказав він. – Зимою довго в лісі не висидиш, але бувало, що й на снігу спали. Хвої, гілляк з ялини, нарубають на підстилку, а зверху кожухом, сніг притрусить, то й не видно… – Славко так розказував з почуттям, начеб сам лежав на тих гілляках.

І вже увечері, читаючи «Дерсу Узала» й обмірковуючи майбутній запис у «грубому зошиті» щоденника, я уявляю собі то далеку уссурійську тайгу, по якій бродить мисливець Дерсу, то наш ліс і, пригадуючи Славкові слова, бачу повстанців на ялинових гілляках під снігом… І у цей момент знадвору долітають чужі голоси й одразу гавкіт Жука, шаркання підошов цементованою доріжкою від криниці.

Правда, перед тим у кімнату заходила мама, питала, чи помив ноги, і тепер я наставив вуха, бо чекав, що прийде ще раз. Це вона від тата перейняла. Він, коли приїздить із рейсу, то щовечора заставляє мене ноги мити… Я мамі відповів, що помив, а насправді ж ні, і тепер лежав насторожі, щоб, коли зачую, як зайде у хату, відразу вискочити через ванькир у сінки. Бо ж мама знає, що не помив, і обов’язково прийде ще раз.

А тут раптом чужі, але знайомі голоси, і маму кличуть на ім’я та по батькові…

– Пшов! Пшов! – це мама до Жука, який ні на мить не втихає.

– Є ваш? – це, либонь, про мене, і аж тоді я впізнаю голос Йоргорича, і Лейтьохи також.

Але тільки-но впізнаю голоси під ґанком і чую шаркання підошов уже ближче – по цементованих сходах, то рефлексивно, як і планував, коли йтиме мама, прошмигаю через ванькир у сінки, а звідти – по драбині нагору.

На горищі вже зовсім темно, лише через бокові віконця проникає жменька сірого світла. У глибині вгадуються контури «баби» – це орієнтир, обережно ступаю кілька кроків, пригинаючись і мацаючи підпори, й присідаю за старою скринею. Я знаю, де вона у нас, і також без проблем її намацую. Пахне зіллям, що його мама тут сушить, а ще чимось дражливим, і я розумію, що це від старого кожуха, що лежить на скрині догори вовною… А потім я намацую ще й стару радіолу і сідаю на неї.

– Шу-шу! – про всяк випадок шиплю у темряву на мишей.

– О, тільки що сидів, книжку читав, – чую знизу голос мами, вона рипає дверима гукає мене. – А що таке, щось натворив?.. – це вже вона до них, і ці її слова – останнє, що я чую.

Жук тим часом усе ще гавкає, а потім так само раптово вмовкає, і його не чути хвилин зо двадцять, а може, й довше. Насправді час зупиняється, і я лише чую, як у протилежному кутку щось начеб шарудить.

– Шу! – шиплю у темряву, і там, здається, також стихає.

Я ще деякий час вагаюся, злізати з горища, поки не знайшли, чи так і сидіти тут, а чи спробувати вислизнути з хати й тоді – іди шукай!.. Однак коли розумію, що ніхто мене і не збирається шукати, то вирішую і далі сидіти на радіолі й час від часу шипіти у темряву. А коли Жук знову починає кидатися з гавкотом і з гарчанням дзвеніти ланцюгом, то розумію, що непрошені гості виходять з хати.

Я чую з горища, як унизу гупають двері, одні й другі, і знову шаркання підошов: цікаво – Лейтьохи чи Вороб’я? Мабуть, таки Вороб’я, Лейтьоха ще не настільки шкарбун, ще ноги трохи підносить.

– Тюф! Тюф! – тихцем двічі стріляю у темряву, у напрямку, звідки чулося шарудіння, встаю з радіоли й навпомацки пробираюся назад до драбини.

Зачіпляю плечем якесь решето, воно падає й котиться у темряву.

– Ой, я йому дам, я йому дам!.. – чую вже знадвору мамин голос. – Я йому дам війну!..

– Тоді до завтра! – чую бурчання Вороб’я і Лейтьошине бадьореньке:

– До побачення, Іванівно!

Я тихенько злажу по драбині і ще деякий час прислухаюся у сінках, але у шкарпетках на цементі стояти холодно. Беруся за клямку й заходжу до ванькира. Мама на кухні і мене не бачить, і я сам іду до неї.

– Ну що, чув? Чув? Усе чув?.. Що ти собі думаєш? – почала мама, перемиваючи у залізній мисці каструльки із соковарки.

Вона, мабуть, вважала, що я десь тут у хаті причаївся.

– Ще добре, що тата нема. Він би тобі дав…

– На дворі був, – збрехав я.

– На дворі він був! А я маю тут вислуховувати! Директор приходив з воєнруком, якусь криївку знайшли в лісі, кажуть, що то ти і Славко викопали, і завтра, кажуть, мені прийти до школи й іншим батькам, хто там ще був?.. Що ви там робили, від уроків ховалися?.. Ото як тато дізнається?

– А ви не кажіть…

– То люди скажуть. Ти що, хочеш із «вовчим білєтом» життя почати, як от Миколка? З університету вигнали, бомки стріляє… А хто там, усі ті самі – Грицик і Володька, признавайся зразу!..

Але я мовчу, лише сопу, сам чую, як сопу, й від того навіть пробую затамувати подих… Мамі, звичайно, я все можу розповісти, але для чого воно їй? І про Миколу я тоді не зрозумів або просто пропустив повз вуха.

– А що вони ще?.. – киваю на двері.

– Не знаю, йди!.. А то зараз як дам гонучкою!.. Тітка Горпина провалилася у ту яму, що ви викопали, репету наробила…

– Як тітка?! – ця новина мене просто приголомшила.

– Не знаю як, але директор каже, що патики збирала і впала у яму, яку ви викопали… Добре, що ще ноги не зламала. Вам що, хлопці, нема чим зайнятися? Ви що – подуріли?..

– Ну добре, йду мити ноги, – переводжу я тему.

– А що, ти ще їх не помив? – мама, здається, також із якоюсь навіть радістю переходить на мої немиті ноги, і більше того вечора ми до теми криївки не повертаємося.

Наступного дня я встав удосвіта і, поки мама ще була у хліві, бо чув, як чвиркали у скіпець струмені молока, шмигнув через хвіртку на город. Попід яблунею, поза квасолею, щулячись від ранкової прохолоди, кидаюся межею до горбка.

На городах туман, але чи то від присмаку в роті він здається якимось кислим. Проте сади і городи потопають у ньому, наче в молоці, і коли я з межі оглядаюся, то бачу лише верхівки соняхів та тичок квасолі, що стирчать зверху. А роса рясна і холодна, добре, що спросоння я стрибнув у ґумаки!

Із межі – на межу, потім – на високу межу, й уже під горою! А потім і Позіхайло! Ще трохи попри поле, попід розлогими кущами глоду, що ростуть на рові, і збігаю у долину, а решту шляху – уже лісом!