– Петруха, гляди, якусь нову бабу знайшов і горя не знає! – занюхує рукавом Славко, для сміху.

Але про Козира знову вийшло не смішно. Тим часом Володька різко шарпає з місця, і його розхристана рожева сорочина тріпотить на вітрі позад нього, як кавалерійська бурка. Ми проводжаємо його поглядами, ще не знаючи, що більше його біля рибгоспу того дня не побачимо. Коли Рудого нема й не чути і десять хвилин, і п’ятнадцять, першим не витримує Грицик і люто, по-дорослому лаючись, біжить до села, а ми із Славком – за ним.

Пробігаємо «Золотого Містка», потім «Чани» і, лише збігши з горбка, бачимо за поворотом нещасного Володьку, що ходить шкутильгаючи, а моцика помічаємо, коли підбігли ближче… Грицик з розгону дає Володьці копняка, потім другого, той не відбивається, лише відбігає й при тому тримається за руку й наче скиглить.

Тим часом ми бачимо, що мотоцикл уверх колесами лежить під насипом.

– Не вписався! – спокійно коментує Славко.

Ми всі троє пробуємо перевернути наш транспортний засіб, а потім кличемо ще й Володьку Хоч і шкутильгає, але йде.

– Казав же не пити! – продовжує Славко.

– А що я тепер татові скажу? – із слізьми на очах, передбачаючи неминучу розплату, вже починає плакати Грицик.

– Иги, – виривається й у мене те дурне игикання, наче ікання.

Проте коли ми врешті-решт викочуємо моцика назад на дорогу, відчищаємо роги керма від землі й трави, Грицик знову сідає, а ми із Славком, уже без Рудого, який плентається позаду, пхаємо, то, як не дивно, але він заводиться ще швидше, ніж у Боруках. З помітних ушкоджень то лише відламане дзеркальце.

– Можна його припаяти, старий і не помітить, – подає голос Володька, він тримається за праву руку, що болить і вже навіть трохи спухла.

– Я тебе самого припаяю! – уже без сліз, але все ще сердито кидає йому малий.

– От побач, візьму вдома паяльника і за п’ять хвилин! – усе ще обіцяє Володька.

Наприкінці кожного місяця я малюю діаграми. Сполучаю крапочки, що їх спочатку ставлю у клітинках із позначками температури. По горизонталі – числа місяця, по вертикалі – градуси (від плюс п’ятдесяти до мінус п’ятдесяти), і я з нетерпінням чекаю останнього дня кожного місяця, коли можна малювати нову діаграму. На вигляд – це частіше нагадує гори, часом дуже круті, хоча буває, що й із рівнинами. Це коли впродовж кількох днів температура не міняється, але таке буває нечасто.

Але літом, коли у деякі дні я не роблю записів, то виникають порожні клітинки, і тоді я придумав з’єднувати крайні точки пунктиром. Так воно виглядає навіть цікавіше: і лінії, і пунктири. Я часом навіть свідомо у щоденнику замість температури писав «пунктир». Якось показав свої діаграми Славкові, але він лише зверхньо хмикнув. Він вважає, що краще було б намалювати план села і довколишніх земель із позначками знайдених гільз або інших військових трофеїв, але цієї карти, крім нас, ніхто не має бачити…

Того дня я записав: «Намагання все обміркувати розумію, що це наївність, бо ж попереду ще ціле життя. Виходить, що мої сьогоднішні думки просто ніщо, порівняно із тими, які мене чекають… Від однієї цієї думки уже захоплює дух, хочеться жити, думати, розуміти, спостерігати…

Сьогодні було похмуро із незначними проясненнями, часом накрапував дощ, весь день віяв порівняно сильний, різкий, але теплий вітер. Температура повітря у середині дня становила +20».

Ввечері: «Тато, коли вернувся з рейсу, чогось поліз на коня, упав ізламав пальця, іми їздили у райлікарню накладати гіпс, вітер увечері посилився».

Бучина й околиці

У Славка знову зав’язана на животі сорочка, а в руках м’яч. Я копаю садка, і він запитує, чи мені ще багато.

– Від того куща і донизу, – показую я на нескопане, але він і сам бачить.

Того садка ми копаємо раз у два-три роки, або й два роки поспіль, як тепер. Переважно мама копає сама або з тіткою, тато до того не пхається, а вона дуже хоче розвести у ньому рівну густу траву. Але у садку забагато дерев і кущів, і це шкодило траві, через це вона росла нерівномірно, і врешті-решт її перемагала глуха кропива упереміж із диким трояном.

Славко мовчки бере другого городника, з тих, що влітку у нас завжди стоять сперті на стіну хліва біля хвіртки. Цю хвіртку у високому, щоб не перелітали кури, паркані ми ще називаємо «дверима». Вона й справді схожа на двері, і, починаючи з весни, над подвірком лунають мамині, а то й татові, чи й навіть мої вигуки:

– Хто відкрив двері на город? Бо кури вже там!

Як правило, хто гукає, той і біжить виганяти курей.

Славко починає знизу, мені назустріч, і хвилин за двадцять ми уже стоїмо спина до спини, тепер і я можу зав’язувати сорочку на животі.

– Городника також візьмемо, – каже Славко і, зваживши в руках обидва, мого залишає під стіною, а свого простягає мені. – Вперед! «Ірокези» свої ворота вже поставили, – каже він, і ми через город прямуємо на Позіхайло.

– А хлопці? – кладу я городника на обидва плеча, а руки звішую зверху.

– Хлопці вже, може, й там. – Сорочка на Славковій спині, як і на моїй, ще мокра від копання. – Так, план такий… – продовжує він.

І я слухаю, по пунктах, що після чого.

– Твоє завдання, – каже Славко саме у той момент, коли ми з городу вилазимо на високу межу, а далі, за межею, через стерню, вже можемо йти поряд. – Твоє завдання, – повторює він, – поки ми з Володькою будемо шукати штанги й перекладини, твоє завдання – це ваше завдання разом з Грициком – викопати дві ямки, поки ми з Рудим вирубаємо і принесемо…

– На ворота?

– На ворота…

– Добре, – погодився я. – А городник один.

– Вистачить і одного, – сказав Славко.

– Ясно.

– Дивися, часом буває, що і тут дощ також може вимивати гільзи, – показує він під ноги, коли ми переходимо дорогу. – Хоча тут ще не так, під горбком більше…

– На Шкільній більше, – кажу я.

– Ну, на Шкільній, зрівняв!.. Після зливи, напроти діда Матвія, ще торік Пудель патрона найшов. Розривного, дун-дун…

– Дун-дун, – повторюю я вслід за Славком, наче стукаю ложкою по баняку.

– А дядько Тарас тут затвора викопав, без бійка, правда, але на бригаду приніс, і Сидір у нього випросив.

Мені подобається, коли Славко починає про зброю чи про щось військове. Бо це, мабуть, єдине, що його насправді цікавить, можливо, навіть більше, ніж Оля Бараболиха, і навіть більше, ніж наша організація, хоча й існує вона лише у його голові. Він багато знає й уміє розказувати, і коли він каже «патрон», – в моїй уяві уже і клацання затвора, і димок від пострілу, і той малюнок у моєму старому зошиті з математики, де Славко якось почав малювати англійського танка часів Першої світової… Усе це одразу перед очима.

– Володька нині обіцяв самопала принести, – раптом, по-змовницькому озираючись, каже він.

– Самопала? А де?..

– У Гвоздика виміняв.

– Та-а, у Гвоздика мідна трубка.

– Каже, з прикладом зробив. Побачимо… Дивися! – Ми вже майже на горбку, і Славко показує мені рукою повз Попову Гору десь на Передмірку. – Дід Лук’ян казав, що там стояла батарея, на горбку під Передміркою, і стріляли на Матіївці.

З горба вся долина Горині – як на долоні: і Загоринь, і навіть ще далі – Снігорівка у мареві. А за річкою у Передмірці хатки біліють, і свічечка дзвіниці посеред села, майже на одній лінії із нашою церквою. А на південному сході, у Боруках, також хатки біліють, і також купол церкви і свічечка дзвіниці поруч, а ще далі на схід – то вже велика труба лановецького цукрового… Ліворуч – обрій заступає ліс, а за лісом Гринівці і Матіївці.

– Гм, з Передмірки на Матіївці? – повторюю я.

– Хіба то далеко! Ж-ж-ж-ж! Пу-ф! – описує рукою велику дугу у повітрі Славко.

– То що, снаряди перелітали через село і через ліс?

– І через село, і через ліс. Але тоді ще лісу такого не було, були пеньки. Тільки Бучина одна й була… Це була петлюрівська батарея, – наче з викликом кидає Славко.