— Оце вже не можу вас і порадувати, юначе. Запитував я сусіду. Не знає він інженера Іванова. Два Сергія Михайловича, каже, є. Тільки прізвища в них інші. То, може, ви помилилися?.. Чи, може… — він озирнувся круг себе, знизив голос. — Чи, може, ви… той… спеціально цікавитесь?.. Так тоді, якщо хочете, заходьте до мого садочка. З-за кущів усе буде видно, як на долоні еге ж…

— Та що ви, що ви, дідусю! — спалахнув Віктор.

— Тс-с-с!.. — старий приклав палець до вуст. — Я розумію, розумію!.. Сам давненько помічаю: негаразд тут справи йдуть, негаразд!.. Отам у яру під інститутом завжди сновигають якісь підозрілі типи. А головне, що й інститутські хлопці з ними водяться. Мабуть, крадуть щось та спродують. Еге ж!.. Давненько помічав. А тепер бачу: дружинники почали сюди вчащати… Ну, думаю, догралися ви, злодюжки нещасні! Всіх накриють!

Сяк-так викрутився Віктор від балакучого дідугана, попрямував додому, розлючений вкрай.

Наступного дня він вирішив діяти по-іншому: через 09 дізнався про номери телефонів Інституту вогнетривів і почав дзвонити, запитуючи інженера Альошина. Відповідь була стандартна: “Його зараз немає”. На запитання: “Коли буде?” — не відповідали.

Віктора огортав дедалі дужчий неспокій. Хлопець уже почав припускати, що через отой гаманець з плівками інженера спіткала якась страшна халепа, — може, навіть арешт. То як же врятувати його?

Зненацька блиснула чудова думка: а чому б не запитати у того доктора Гешке? Чужинець, певно, знає, де розшукати свого колегу! Треба негайно поїхати до нього в готель.

Але якщо вже не щастить, то не щастить: виявляється, доктор Гешке вчора виїхав.

Засмучений і пригнічений спускався Віктор Марченко сходами готелю. Він був настільки заглиблений у свої неприємні думки, що замало не зіткнувся з молодою жінкою, яка йшла йому назустріч. Машинально пробачився… і аж через хвилину по тому до нього дійшло: стривай, та це ж ота міс Джефсон! Вона теж знає про Альошина.

Він кинувся вслід за нею, проте враз став як укопаний: на горішній площадці сходів до чужинки з посмішкою на губах підійшла та жінка, яку вони вирішили “налякати” в парку того пам’ятного вечора!.. О, та вони приятельки, мабуть: обіймаються, цілуються… Ні, підходити до них не варто, — ще впізнає, то матимеш халепу!

Віктор хутенько подався геть з готелю. Сів на лаві в скверику проти поштамту, замислився. Якось недоладно складається його діяльність “детектива”. Хоче зробити так, щоб було добре, а виходить пшик. Отой у цивільному натякав: мовляв, не здумайте самі стежити та винюхувати; мовляв, у нас є кому боротися з ворогами. То, звісно, так. А що ж робити, коли сам накрутив такого, що ніякий Шерлок Холмс не розплутає?..

Треба ще раз спробувати перехопити отого невловимого Альошина. Востаннє. А якщо ні — то плюнути на все та й чекати подальшого розвитку подій.

Щоб не причепився клятий дід, Вітя Марченко вирішив цього разу схитрувати: він підійшов до Інституту вогнетривів другою дорогою, з бічної сторони. Вибрав у кущах на пагорбку чудесний спостережний пункт — звідси видно було всі підходи до будинку.

Ще не смеркло, отож Вітя лежав на землі, спершись підборіддям на кулаки, і неуважно поглядав перед собою.

З двору вийшов дідусь-баляндрас, — все з тим же котом на руках. Посидів на лаві та й пішов у двір. Назустріч йому вибіг здоровенний пес. Чорна галка пурхнула з даху, сіла йому на плече. Мабуть, таки справді старий полюбляє тварин… А галка зовсім свійська: він узяв її в руки, підняв угору. Вона перелетіла на дах, взяла якусь трісочку і принесла йому… Дресирована! Та й що інше робити дідові на старості літ, як не вовтузитися з звірятами?.. А через те, що немає йому чого робити, то й хапається він за чутки про всякі пригоди. Мовляв, тут справи йдуть негаразд!

А тим часом збігала хвилина по хвилині, — і посутеніло, і ніч запала, і до дванадцятої вже недалеко… а клятого інженера нема та й нема. Та не прямує ж він од інституту навпростець, через урвище?

Вітя поглянув у тому напрямку і насторожився: видалося, ніби з-за рогу будинку до яру прослизнула якась тінь. Трошки згодом — ще одна.

Йому стало дещо не по собі. Вмить пригадалися — і вже зовсім по-іншому — дідусеві слова про “підозрілих типів”. Ті, що оце шугнули до яру, певно ж, не шаховий турнір збираються там улаштувати… Може, дідусь таки має рацію, і хтось із інститутських працівників справді продає, ну, хоча б отакі уламочки, які були в гаманці. О, вони можуть коштувати дорожче за золото! Простежити б за ними. Та тільки дуже це небезпечно! Йдеться, мабуть, не про якусь “святу трійцю” п’яних дурнів, а про значно небезпечнішу зграю.

Згадалися Вікторові власні нарікання на те, що минулися героїчні часи. Мовляв, не боялися люди ні смерті, ні тортур. А от зараз наткнувся на сяку-таку загрозу, та вже й наполохався заздалегідь. А коли б довелося піти в розвідку на фронті?

Отак підігріваючи самого себе, він тихесенько просунувся до краю урвища, прислухався, затамувавши подих. Ніде нічого не чути. Але внизу, в кущах, метрів за сто від нього, на мить блиснув та й погас вогник. Отже, там!

Значно сміливіше, — і все ж дотримуючись якнайбільшої обережності, — хлопець спускався вниз схилом, продираючись крізь чагарник. Гострі шпички дряпали йому обличчя й руки, однак він на те не зважав. До високого дерева, яке він заздалегідь обрав за свій майбутній спостережний пункт, лишилося хіба метрів з десять. Видається, ніби вже аж чується неголосна розмова.

Але тільки-но Віктор Марченко зробив ще один маленький крок, як на нього раптом хтось плигнув, а в бік йому вдерлося щось гаряче й важке.

Хлопець упав, не встигнувши й зойкнути.

— Прошу, сідайте, Сергію Михайловичу! — професор Хмара вказав на крісло біля столу, сів і покрутив у руках густо списаний папірець. — Одержав я неприємну доповідну. Годилося б викинути її геть, але що ж — обов’язок примушує “реагувати”… Догадуєтесь, про що йдеться?

— Догадуюсь, Романе Гнатовичу: вночі з неділі на понеділок, після мого повернення з Ліщинівки, якісь лобуряки, підібравши ключ до машини, гасали нею містом. Алібі свого довести не можу, бо спав, а квартира в мене ізольована. Отож згоден заплатити штраф автоінспекції, якщо, звісно, ота компанія не накоїла якогось лиха.

— Гм, так… — Хмара витяг з шухляди кілька фотографій і присунув їх до Альошина.

— А що ви скажете на це, Сергію Михайловичу?

Сергій розглянув знімки, знизав плечима:

— Та що ж… Це — фотокопії сторінок мого тогорічного… Ні, стривайте — навіть нинішнього! — лабораторного журналу!.. Але звідки вони могли взятися? Нічого не розумію!

— Я — теж! — сухо сказав директор і простяг йому щось загорнуте в прозору пластмасу. — А це що, як по-вашому!

— Це, шановний Романе Гнатовичу, наскільки я можу судити з зовнішнього вигляду, уламочок кристамулітового диска… Але яке відношення має все це до нічного рейсу нашої “Волги”?

— А те, Сергію Михайловичу, що кілька отаких уламочків разом з кількома плівками фотокопій вашого лабораторного журналу знайдено о першій ночі позаминулого понеділка в машині номер сорок—чотирнадцять, яка стояла біля будинку номер шість у Зоряному провулку.

— Але ж, Романе Гнатовичу, таке безглуздя не лізе ні в які ворота! Навіть якщо я, скажімо, випадково прихопив з собою кілька уламочків кристамуліту і згубив їх у машині, то навіщо мені фотокопії? А якщо ці речі викрав якийсь шпигун, то в усякому разі він знайшов би для схованки більш надійне місце!.. В Ліщинівку, як вам відомо, я їздив з доктором Гешке, а він тоді ще й оком не зазирав у мою лабораторію… Все? Чи є ще якісь обвинувачення?

— На жаль, це тільки початок, Сергію Михайловичу! — зітхнув Хмара. З іншої шухляди він витяг ще кілька фотографій, гидливо шпурнув на стіл. — Полюбуйтесь!

Альошин мимохіть почервонів, глянувши на першу з них. Там було зображено його удвох з Кет. Фотографовано ззаду і трошки збоку. Видно: американка тягнеться до нього, щоб поцілувати. Другий знімок: Кет у однісінькому купальнику, вигнулася грайливо, простягає до нього руки. Третій знімок — теж ззаду, тільки через плече Кет, — поцілунок!