— В такому разі вітай мене з подвійною радістю: я теж знайшов тебе… і зробив одне відкриття.

— Вітаю щиро!.. А що за відкриття?

— Деталі — пізніше! — засміявся він. — Тс с-с, секрет!

Доктор Гешке зрадив свої давні звички та традиції: нехтуючи турботами про власне здоров’я, працював тепер не до десятої вечора, а подеколи аж до першої ночі, відмовився від пішохідних прогулянок, їв похапцем і нерегулярно, пив надто багато міцної чорної кави, і все це через те, що потрапив у жорстокий цейтнот — наближався визначений контрактом фатальний строк, а разом з ним і неминуче вигнання з лабораторії. Власне кажучи, чхати було йому на віллу з лакеями і на сенаторську зарплату, — сяк-так проживе без шику. Та не начхаєш на К-генератор, бо без нього не проведеш тієї серії дослідів, які мають визначити діапазон можливостей зробленого відкриття.

Про вогнетривкі “кожухи”, на які так нетерпляче очікує “Пітсбург плейт гласс К°”, вже й не думалось. Правда, від дев’ятої ранку до п’ятої дня вони з Петером сумлінно виконували заздалегідь заплановані — і незмінно невдалі досліди, потім Курт відпускав лаборанта і починав працювати по-справжньому. В нього було дуже скрутно з часом, проте він не поспішав, експериментуючи: коли перед тобою розкривається нове й незнане, не слід мчати вперед прожогом, бо в гонитві за дрібницею можеш перестрибнути через головне.

Вже з перших дослідів Курт зрозумів, що відкрите ним явище має безперечно резонансний характер, бо виявляється лише при цілком певних частотах К-генератора. Тому що “резонанс-ефект” було вперше спостережено на органічній речовині, Курт і надалі досліджував насамперед білкові сполуки. Услід за мухою в даймонситову пластинку було “загнано” ще кільканадцять комах різних видів, а потім настала черга полімерних матеріалів природного і штучного походження. Доктор Гешке дбайливо нотував у своєму власному, “секретному”, лабораторному журналі резонансні частоти для кожного зразка зокрема, намагаючись визначити, од чого ж, власне, залежить “резонанс-ефект” — чи від хімічного складу, чи від атомно-молекулярної структури речовини. Але результати поки що були непевні.

Ще більше несподіванок принесло дослідження мінералів. Кубик з пресованої сажі під впливом кваркового опромінювання враз набував “безтілесності”, а графіт, який теж становить собою вуглець, тільки іншої модифікації, до “резонанс-ефекту” був майже байдужий. Кварц поводився свавільно, вимагаючи дуже точної настройки генератора. Граніти та гнейси втрачали сили міжатомної взаємодії легко, але не повністю, — у опроміненій зоні мінерали за міцністю нагадували шевську смолу.

Переважна більшість дослідів кінчалася невдачею, і насамперед тому, що досліджуваний матеріал згорав і руйнувався задовго до настання “резонанс-ефекту”. Звичайно, висока температура сприяла кварковим променям розривати міжатомні зв’язки. Проте коли доктор Гешке обчислив енергетичний баланс процесу, виявилося, що тепловим рухом у даному разі можна було б вільно знехтувати. А від усвідомлення цього лишився один-єдиний крок до винаходу, яким, по суті, і завершувалося епохальне відкриття.

Досі доктор Гешке кляв свій даймонсит за неймовірно велику теплопровідність. А зараз ця якість стала найпотрібнішою: поставлена на шляху кваркових променів пластинка вогнетриву мала стати фільтром, що пропускає тільки резонансні частоти, водночас жадібно поглинаючи тепло. Так прозора вода, скажімо, вбирає в себе інфрачервоне проміння, яке, власне, й викликає нагрівання тіл.

Важко було працювати одному — не вистачало бодай ще пари рук. Але Курт боявся розкрити свою таємницю навіть Петерові, отож порався і за лаборанта, і за слюсаря, і за монтажника. Не маючи відповідних навичок, він витратив на виготовлення антитермічного фільтра аж три вечори, та все ж обладнав К-генератор спеціальною насадкою: на розтруб апарата надівалося таке собі обплутане трубами мідне “відро” а даймонситовим дном. Конструкція була примітивна й незграбна, бо Курт в ній майже без переробки використав готову секцію охолодження обмоток, але й призначення вона мала дуже нескладне — забирати у фільтра зайвину тепла, щоб той не розплавився.

Коли Курт закінчив усі приготування і сів до пульта дистанційного маніпулятора, була перша година ночі. На екранчику перед ним вимальовувалася незвична картина: у ванні генератора під отим “відром”-холодильником стояв кубик з прозорого гірського кришталю, а на ньому лежала квітка, — з сентиментальністю справжнього бюргера Курт Гешке хотів ознаменувати свій успіх красивою пам’яткою.

Чудний стан володів ним зараз: він майже не хвилювався, бо знав, що всі його розрахунки правильні і порушити їх може хіба аж надто несподіваний невідомий чинник. Але оте міфічне “передчуття” чи просто логіка поміркованої людини, що досить добре вивчила життя, гальмувала надії, потьмарювала піднесеність. Ще з дитячих літ Курт забобонно остерігався легких удач, бо після них чомусь майже завжди як з драного мішка сипалися неприємності. Нині він сам собі не сказав би, чому більше зрадів би — чи повному торжеству висунутої ним гіпотези, чи її беззаперечному і остаточному провалові. “А, хай буде, як буде!” —думав він, натискуючи на кнопку вмикання силової мережі.

Сьогодні К-генератор працював не так, як завжди: даймонситовий фільтр перехоплював значну частину променистої енергії, а отже і всі процеси відбувалися по-іншому: гудіння полум’я було голоснішим і вищим, різкішими стали контрасти освітленості. Незважаючи на інтенсивне охолодження, даймонситове “денце” фільтра поступово розжарювалося. Але ромашка на кришталевому кубику лежала неушкоджена — до джерела тепла далеко, а частота генератора ще значно відрізняється від резонансної.

Не зводячи очей з екранчика, Курт повільно пересував важілець регулятора. Він знав: ось-ось настане “резонанс-ефект”, та все ж мимохіть здригнувся, побачивши, як тендітна квітка, зберігаючи свою структуру і нюанси забарвлення, почала неквапно й легко занурюватися в кришталь. І коли той проковтнув її повністю, Курт рвучко вимкнув генератор і довго сидів, відкинувшись на спинку стільця — украй знесилений фізично і спустошений морально. Він боявся взяти в руки отой кришталевий кубик з ув’язненою в ньому ромашкою, — хоч це було абсолютно безпечно: прилади показали, що експериментальний матеріал не встиг навіть нагрітися. Лякало усвідомлення того, що одержано повне ствердження могутності створеного ним кварк-резонатора, який може принести людству не стільки добра, скільки лиха.

Але що ж, справа вже зроблена. І оцей кришталевий кубик, цілком можливо, з часом знайде своє місце на поличці музею історії науки й техніки поруч з першими моделями парового двигуна, динамомашини, радіоприймача, електронного мікроскопа. Збіжить якихось там кілька років, і “резонанс-ефект” стане для всіх явищем звичайним і звичним такою ж мірою, як стали буденною дійсністю електронно-обчислювальні машини, подорожі на Місяць, атомні двигуни. Так завжди буває: спочатку тільки найзавзятіші мрійники та найгеніальніші вчені вірять у здійсненність, здавалося б, нездійсненного, а люди тверезого глузду кепкують із сміливої ідеї чи, у кращому разі, обминають її байдуже. А коли мрія стає реальністю, вона вмить втрачає свою романтичність, і ті ж розсудливі знизують плечима: нема з чого дивуватися; закон природи, так і має бути. Тріумф величного відкриття надто короткий: лише ота мить приголомшення, коли руйнуються попередні уявлення і засвоюються нові.

Далебі, навіть після найпильнішого огляду цього кришталевого кубика ніхто не припустив би, що ромашка за його прозорими гранями — справжня. Дивувалися б незбагненній майстерності склодува, дошукувалися б технологічних секретів, які дозволили виготувати цей мистецький утвір. Найупертіші та найдосвідченіші, можливо, витратили б не одну сотню годин праці, аби створити щось схоже. А досить було б лише натякнути на істину, як усі зітхнули б розчаровано: тьху, та це ж дуже просто!