Який був чудесний отой перший тиждень перебування у Гагрі… і як нудно потяглися дні після від’їзду Сергія Альошина!

Наталка місця собі не знаходила: все видавалося остогидлим і непотрібним, не радували краєвиди, не цікавили розваги. І ніяк не облишало обтяжливе відчуття того, що куди б вона не пішла, що б не робила — за нею повсякчас хтось стежить. їй страшно було лишатися в кімнаті одній: видавалося, що в кожну шпаринку зазирають чужі, ворожі очі.

Вона боялася Геннадія, і дедалі дужче. Після отієї зустрічі на Приморському бульварі, коли Геннадій, побачивши її з Альошиним, шугнув у темну алею, він кудись зник. Але його темно-вишнева “Волга” все ще стояла на тому ж місці, — Наталка пересвідчувалася в цьому щодня, спеціально проходячи повз кемпінг. Кинути свою новеньку машину, придбану ціною всяких темних махінацій, він не міг. Отже, снує десь поблизу, готуючи якусь каверзу.

Це було невластиво для Геннадія Риндіна: полохливий і підлий, він після отієї сцени на дорозі під Старою Гагрою мав би податися звідси світ за очі, аби шукати забуття десь у іншому місці, яке не викликало б у нього неприємних асоціацій. А коли б лишився, то тільки з метою розіграти спалах кохання та виблагати повернення до колишніх стосунків. Проте він не потикався їй на очі навіть після від’їзду Альошина, і це її насторожувало. Думалося про те, що Геннадій повільно й підступно копає яму, аби штовхнути туди свою жертву, коли настане слушна мить. Наталка не відпочивала і не набиралася сил, а тільки нервувала дедалі дужче, втрачаючи сон і апетит. І не було кому навіть поскаржитися.

По суті кажучи, вона все своє життя була дуже самотньою: надмірна принциповість батька і квола безхарактерність матері не дозволили знайти в них друзів, з якими можна поділитися горем та сумнівами, а звичка замовчувати свої справжні почуття перед рідними закрила їй шлях до хороших щирих подруг. Її колишній чоловік, утомлений гучною славою режисер Закатов, ставився до неї з поблажливою вищістю та й годі. Все це призвело до того, що в найкритичніші хвилини свого життя Наталка не могла сподіватися на чиюсь підтримку та співчуття. Вона звикла до такого стану речей і вже не нарікала на долю, проте зустріч з Сергієм Альошиним збудила в ній приспане прагнення знайти справжнього друга.

Між ними не сказано було ні слова про кохання. Мабуть, воно просто ще не виникло, — тільки зародилася взаємна зацікавленість, яка допомагала розкриватися одне перед одним. Наталка навіть сама собі дивувалася, з якою легкістю розповідає Сергієві про ті епізоди свого життя, що лишалися таємницею для найближчих їй людей. Кажуть, у взаєминах чоловіка з жінкою перше враження тримається якнайдовше, відповідним чином зафарбовуючи всі наступні. Наталка була дещо забобонна, і ота зустріч у парку, коли Сергій врятував її від подвійної небезпеки, видавалася їй знаменною, ніби пророчою. їй дуже подобалася спокійна, зосереджена сила, яка проступала в кожному його рухові; вона не без захвату поглядала на струнку, мускулясту Сергієву постать — такий справді зуміє захистити! Водночас Наталка визнавала, що назвати Сергія красенем не можна, — далеко йому до мазунчика Геннадія чи до сивогривого лева Закатова, — але таке протиставлення ніскільки не бентежило, було тільки констатацією другорядного факту. А головне полягало в тому, що вона відчувала до Сергія повну довіру. Коли б вони побули разом ще хоч тижнів зо два, Наталка, мабуть, розповіла б йому щиро всю історію свого рясного на помилки життя, включно аж по оті злочинні махінації з контрабандою, в які була втягнута через свою слабкодухість та безпринципність. Розповіла б, навіть знаючи, що після цього втратить його назавжди. Люди її типу перед тим, як круто поламати свій життєвий шлях, повинні обов’язково висповідатися перед кимось вартим довіри. А Наталка вже наближалася до такого переломного етапу. Цей рік був взагалі дуже важкий для неї. Якщо раніше її як артистку навчав і просував уперед колишній чоловік, і якщо пізніше їй ще робили скидку на молодість та недосвідченість, то тепер вимоги до неї зростали значно швидше за її можливості. Кілька останніх ролей вона зіграла на такому низькому рівні, що від остаточного провалу її врятувала хіба інерція колишнього доброзичливого ставлення до неї публіки. Звісно, можна було заспокоювати себе посиланням на складну життєву ситуацію, яка хоч кого виб’є з рівноваги, на перевтому, на недосконалу драматургію п’єс. Проте Наталка з холодним розпачем усвідомлювала, що всі ці причини — другорядні: справа значно складніша і трагічніша: в неї просто немає великого обдарування, а те, яке було — вже вичерпалося.

Така доля більшості вундеркіндів: вискакуючи далеко вперед відносно своїх однолітків, вони якийсь час показують неймовірні для свого віку успіхи, але дуже рідко здатні подолати рубіж зрілості, не застрявши на ньому.

Що тягло її в мистецтво? Та, звісно ж, не саме воно, а можливість показати себе в ньому. Надто вродлива була Наталонька з дитинства, надто настирливо пророкували їй блискуче майбутнє кінозірки. Тільки батько хотів бачити її інженером… але сам і відбив охоту до цього своєю надмірною настирливістю та безапеляційністю.

І ось тепер, слухаючи Сергієві розповіді про таку захоплюючу, таку плідну працю в лабораторії вогнетривів, Наталка відчувала щемливий жаль, що вже не зможе стати владним командиром отого таємничого К-генератора та химерного “цвіркуна”, не зазнає радості розкриття незнаного. Смішно признатися, але отих новітніх пристроїв та апаратів вона і в очі не бачила: в ті часи, коли батько водив її на напівпримусові екскурсії до інституту, обладнання там було ще дуже просте. Все змінилося, змінилася й Наталка Закатова; вона вже не така, як була… і ще не така, якою має бути… Двадцять сім років! Хтось там твердив, що саме такий вік для жінки критичний: кінчається юність і настає повна зрілість. Може й так: Наталка відчуває, що в ній наростає нестерпне бажання встругнути щось несподіване і навіть безглузде, якщо поглянути з тверезої точки зору, — наприклад, кинути театр, та й улаштуватися стюардесою в Аерофлоті. Або куховаркою полярної станції в Антарктиді. Одне слово, різко й круто повернути життя, щоб зробити спробу віднайти свій справжній шлях, доки ще не пізно.

А втім, такої рішучості вистачало тільки до ранку. Нічні марення розпливалися, на перший план виступала проза буття з усіма сумнівами, з огидним страхом перед Геннадієм.

Кінець кінцем його “Волга” зникла із стоянки. Наталка спочатку зітхнула з полегкістю, проте незабаром занепокоїлася ще дужче. Тепер вона боялася за Альошина. Адже Сергій не зважив на її застереження, гадаючи, що йдеться тільки про ревнощі. А Геннадій здатний на яку завгодно підлість. Може спровокувати Сергія на скандал. Нацькує на нього злочинців. Засипле його анонімками.

Наталка таки не витримала і виїхала з Гагри на два дні раніше зазначеного в путівці терміну.

Вранці вона ще купалася в морі, а о дванадцятій дня вже зайшла до своєї хати і насамперед потяглася до телефону: адже домовилися з Альошиним зустрітися того ж дня, коли вона повернеться до Києва. Але те, що в Гагрі було звичайним і природним, тут уже почало набувати інших відтінків. Вступив у силу багаторічний стереотип поведінки: красуня Наталонька ніколи не показувала юнакові, що зацікавилась ним, ніколи не подзвонила б до нього перша. От і зараз їй хотілося, щоб ініціатива йшла від Сергія, або щоб зустріч прискорив “випадок”. Проте не вдавалося вигадати нічого вартого уваги, а тут ще й батько затримався на якійсь нараді — ніяк до нього не додзвонишся.

Про всяк випадок вдягнувшись для вечірньої прогулянки, Наталка сиділа надута, гніваючись на саму себе і на Сергія, аж раптом у двері постукали.

“Він!” — тьохнуло серце.

Вона помчала до дверей, але відчинивши їх — сахнулася:

— Ти?!. Чого ти прийшов?

— Я! — глузливо посміхнувся Геннадій. — Не бійся і не хвилюйся: точно на п’ять хвилин. Маю до тебе кілька слів. Дозволяєш зайти?