— Так.

Ні, старий таки розумний з біса! Ота його настирливість і надмірна вимогливість, якщо зазирнути глибше, зовсім не рецидив застарілих методів керування, а приклад для молоді: адже останнім часом ми справді надто легковажимо питанням про капіталістичне оточення.

— Ідіть, Сергію Михайловичу, працюйте. Тільки, прошу, будьте дуже й дуже обачні в усьому. Видається мені, що неприємні сюрпризи для нас з вами ще не вичерпалися.

Його слова були співзвучні з “пророцтвом” Кет. В ньому крізь жартівливу форму виступала виразна засторога: виїжджайте з Києва і якнайшвидше. Цілком можливо, маючи справу з кодлом напівлегальних шпигунів дипломатичного світу, Кет дізналася про якусь заплановану акцію. Але навіщо треба виїздити? Тому, що потенціальна небезпека чимось пов’язана з роботою?

І знову Сергій зупинився у дверях лабораторії, намагаючись побачити її оком сторонньої людини.

К-генератор, пневматичний прес, кульовий млин, антитермічні скафандри в шафі, “цвіркун” біля неї. Все настільки звичне, що важко уявити навіть інше розташування цих предметів. Відоме призначення і можливості кожного з них, незнаних рис і прикмет не знайти.

— Сергію Михайловичу, нещодавно дзвонили з Жовтневої лікарні. Просять, щоб ви неодмінно і якнайшвидше прийшли до хірургічного відділу. Вас дуже хоче бачити хворий Марченко.

— Який ще Марченко?! — знизав плечима Сергій. — Навіть не чув про такого.

— Сказали, що ви його дуже добре знаєте.

Сергій поглянув на годинник: шоста. Він не мав ніякісінької уяви, хто та чого викликає його. Але доведеться поїхати, бо не будеш же допитуватися телефоном що та як.

— Гаразд, Петре Івановичу, я туди й назад на таксі.

— А я тим часом попробую загнати ґудзик у “перепічку”. Дозволите, Сергію Михайловичу?

— Таки кортить пересвідчитися, що двічі два — чотири? — засміявся Альошин. — Благословляю. Тільки будьте обережні, прошу. І не забудьте ввімкнути охолодження!

— Та що ви, Сергію Михайловичу! — спаленів старий. — Мені того уроку на все життя вистачить!

Вільне таксі Сергій перехопив швидко і вже за чверть години був у передпокої хірургічного відділу лікарні. Йому дали куций, майже дитячий халат і схожу на торбину шапочку, провели довгим коридором, відчинили двері невеликої палати. Там стояло тільки одне ліжко, а на ньому лежав дуже блідий хлопчина. Він страдницьки посміхався.

— Вітя?! — здивувався Сергій, підходячи ближче. — Як ти тут опинився?.. Вже не ти пожартував, а хтось інший?

— Були б йому жарти! — втрутилася санітарка, що супроводжувала Альошина. — Двічі з того світу витягали!.. Може, тепер порозумнішає!.. Ну, ви гомоніть, а я піду.

— Ех, ти!.. — Сергій сів поруч ліжка, взяв хлопця за руку. — Бачиш, до чого дійшло?

— Сергію Михайловичу, було не так, як вам розповіли. Про бійку я сказав, аби не згадувати вас.

— А до чого ж тут я?

— Так це ж ми ото тоді каталися вночі вашою “Волгою”. Не знали, що ваша.

— От шибеники! — Альошин цілком щиро засміявся, бо вся ота загадкова історія вмить набула прозовості. — Завдали ви мені клопоту!

— Так ото ж через те я й… — хлопець зовсім збентежився, зітхнув. — Хоч лайте мене, Сергію Михайловичу, хоч відлупцюйте, а це ж я підняв у машині ваш гаманець з камінчиками та фотоплівками і передав його… ну, самі знаєте куди.

— Ти?!

— Я…

Альошин почухав потилицю: начеб розкрилась і друга таємниця, але породила замість себе ще більшу — а звідки ж узявся той гаманець у його машині?

— Де ж він був?

— На підлозі біля переднього сидіння.

— А що ж ти в ньому знайшов?

— Хіба вам не все віддали? — наполохався хлопець. — Я нічого не взяв звідти. Тільки здуру проявив одну плівочку. А три ваших десятки, один долар, три ампулки, вісім камінчиків і чотири касетки віддав під розписку… — він знизив голос. — А великі неприємності були вам, Сергію Михайловичу?

— Та були, Вітю… А хто ж оце тебе?.. — Сергій копирснув повітря великим пальцем правої руки.

— Не знаю, Сергію Михайловичу. Чекаючи на вас у кущах біля інституту, я…

— А чому ж у кущах?

— Та це довго розповідати. Одне слово, помітив я, що з-за рогу будинку до яру прослизнули дві постаті. Ну, а дідусь, — отой, що садиба його якраз проти вестибюля, — натякнув про злочинців, які спродують інститутське майно. Отож я й вирішив простежити… А отямився аж отут. Знайшли мене, кажуть, далеко звідти, аж на дорозі. Чи сам туди доповз, чи витягли мене — не знаю… приходив слідчий, допитував. А я не сказав правди, бо не знав, як там у вас. Чи правильно я зробив?

— Добре зробив, що викликав мене. А завтра розповіси слідчому все, не приховуючи нічого. Зрозумів?

— Зрозумів, Сергію Михайловичу. Аж полегшало мені.

Погомоніли ще трохи, а потім Сергій пішов, пообіцявши відвідати хлопця в суботу.

Настрій у нього значно поліпшився. Хай ще далеко до розкриття таємниць, але вже й з’ясувалося чимало. І головне: той гаманець було підкинуто спеціально, з провокаційною метою. І тюбик з-під губної помади теж.

Вилізаючи з таксі біля інституту, Сергій, звичайно ж, скинув очима на вікна своєї лабораторії. Таки величне видовище, нівроку! Зараз, у напівприсмерку, за ситаловими блоками ніби буяє преяскравий день — ось на дорозі діамантами виблискують не тільки скельця, а й піщинки. Та й чи дивно — К-генератор дає змогу досягти температури вдвічі вищої, аніж на поверхні Сонця!.. Ледь-ледь вібрує грунт під ногами — то працюють кульові млини; ритмічно гухкає важкий молот металокерамічної лабораторії. Разком червоних ліхтарів тягнеться в небо радіощогла на центральній башті… Далебі, архітектор здійснив свій задум: будинок справді нагадує океанський лайнер.

А втім, годі милуватися краєвидом. Паняй до лабораторії, хлопче! Петра Івановича треба відпустити, а самому братися до праці. Може, саме сьогодні і вдасться натрапити на щось варте уваги.

Відімкнувши двері лабораторії своїм ключем, Сергій заздалегідь прикрив очі долонею, — світло таке яскраве, що осліпнути можна, — помацки добрався до свого “кабінету”. Дивно: пульт — не ввімкнено і лаборанта немає. Мабуть, спостерігає дослід зблизька, в скафандрі.

Сергій надів чорні світлофільтри, поглянув у бік генератора. Ні, Петра Івановича не видно й там. То де ж він?.. Стривай: всі три скафандри висять у шафі… Е, тут, мабуть, щось сталося!

Сергій рвонув за рубильник вимикання силової мережі, підбіг до генератора. Зупинився, немов наткнувшись на невидиму стіну.

Осяяний блакитним світлом розжареного кристамулітового диска, біля азбестової опори лежав Петро Іванович, припавши щокою до цементної підлоги.

Кварковий промінь навіть у зоні розсіяння вбиває людину миттєво.

Петра Івановича Василенка поховали урочисто, по-справжньому щиро шкодуючи про його втрату. Був він людиною товариською і сумирною, ніколи нікому не заподіяв зла, а навпаки, завжди намагався допомагати, чим міг. Як одного з найстаріших працівників інституту, його знали всі. Читаючи некролог, у якому повідомлялося, що він трагічно загинув на трудовому посту, ніхто навіть у думці не додав: “…через власну необережність”. А саме такого висновку дійшла комісія, що розслідувала причину його смерті.

Справді: припустити якийсь злочин не було ніяких підстав. На тілі небіжчика не виявилося ані найменших слідів насильства; за час відсутності Альошина до лабораторії не заходив ніхто, — це було встановлено точно, бо недарма ж у інституті працювали товариші з прокуратури; К-генератор міг ввімкнути тільки сам лаборант. Лишалося не зрозумілим одне: чому він, не надівши навіть скафандра, поткнувся в абсолютно заборонену зону кваркового опромінювання? Забудькуватість чи неуважність виключалися повністю: небезпечна зона захищалася поручнями. Мимохіть доводилося припускати, що, ввімкнувши К-генератор, лаборант згадав про якийсь допущений прорахунок, побіг, щоб його усунути, але, засліплений світлом, спіткнувся і впав. Навіть поза небіжчика ніби свідчила, що він ще пробував повзти, а розбиті чорні окуляри знайшлися під його тілом.