— Ти куди?! — гримнув Сергій. — З глузду з’їхав? Забув про випромінювання?

— Та ні, Сергію Михайловичу, — збентежено виправдувався хлопець. — Я знаю… Я пам’ятаю… Хотів поглянути зблизька.

— Зараз поглянемо.

Звичайно ж, і Сергієві кортіло якнайшвидше взяти в руки оту скляну плитку, крутити її на всі боки, не вірячи власним очам. Але він — спеціально заради Віктора — після вимкнення генератора перевірив з допомогою дистанційних приладів температуру досліджуваного зразка, — той навіть не нагрівся, — проконтролював, чи немає часом якогось вторинного радіоактивного випромінювання: вчись, хлопче, бо тут тобі не іграшки! — і тільки після цього сказав:

— Ну, а тепер можеш дивитися.

Дослід удався повністю — Сергій аж не сподівався на такий успіх. Чудно було бачити за зеленкуватими гранями скла щонайдрібніші деталі дерев’яної модельки; свідомість не могла погодитися з тим, що ця річ — тілесна, а не виткана з променів світла.

— Сергію Михайловичу, — прошепотів Вітя. — Слово честі, мені видається, що я сплю! Адже це просто неможливо: м’якісіньке дерево пронизало твердюще скло!

— Ні, Вітю: тут дерево само нанизалося на скло. А зараз ми зробимо навпаки.

Цей дослід був ще ефектніший: Сергій настроїв генератор на резонансну частоту скла заздалегідь, отож, як тільки було ввімкнено силову мережу, товстенька скляна трубочка, що лежала на дубовому оцупалку в зоні опромінювання, вмить занурилася в дерево, зникла в ньому без сліду.

Тепер уже досліди йшли за дослідами, — вже ніколи було й дивитися на оті химерні гібриди аж ніяк несумісних матеріалів, бо Сергій поспішав якнайшвидше визначити граничні межі “резонанс-ефекту”, щоб мати змогу хоч сяк-так обгрунтувати своє відкриття теоретично.

Його припущення справджувалося: резонансними були атоми четвертої, п’ятої і шостої груп елементів системи Менделєєва, — насамперед, вуглець, азот, кисень, кремній, фосфор та сірка. Саме ці елементи входили в склад білка, — тому кваркове випромінювання таке шкідливе для всього живого. Резонували — хоч і дещо менше — атоми алюмінію та бору, що належали до третьої групи. А коли так, то “безтілесності” зможуть набувати більшість гірських порід, які складаються головним чином з алюмінію, кремнію та кисню.

Курт Гешке прийшов до ідеї резонансного тунелепрокладача після того, як побачив чудернацьку картину “потопання в самому собі” базальту. Сергій Альошин почав з теорії, але був приголомшений ще дужче, бо не розрахував глибини проникання кваркових променів у гранітну брилу і “пропалив” її наскрізь.

— Сергію Михайловичу! — збуджено вигукнув Вітя Марченко. — Та це ж можна зробити бурову машину! Дійде хоч до центра Землі!

— Непогано б, Вітю, — засміявся Сергій. — Одне лихо: назва не пасує. Не бурова, бо не свердлить.

— А як же її назвати?

А справді, як? Нема в цій машині головного — робочих інструментів, отих різаків, фрез, алмазних шарошок, чи що там ще потрібно, аби подрібнити твердюще каміння та ще й видалити його на земну поверхню. Всі звичні терміни тут не годяться, бо в буянні холодного полум’я тверді тіла набувають досі незнаних властивостей, стають “несправжніми” і “примарними”, перетворюються на безтілесні копії самих себе.

— Та що ж, Вітю: для цієї нашої майбутньої машини красиву назву хай вигадують поети. А ми називатимемо звичайно: кварковий резонатор.

Наступного дня Сергій зайшов у кабінет до директора і простягнув йому скляну пластинку з замурованим у ній літачком. Запитав невинним тоном:

— Романе Гнатовичу, чи ви не змогли б мені пояснити, яким чином здійснено такий фокус?

Хмара довго крутив ту пластинку в руках, гмукав, підозріло зиркав на нього, потім буркнув:

— Ще один зразок!

— Прошу! Це — ще загадковіше! — Сергій витяг з кишені аркушик тонісінької фанери, пронизаної куцим відтинком скляної трубки великого діаметра. Але ні, не пронизаної: під склом і з одного, і з іншого боку виднілося дерево — ціле й зовсім неушкоджене.

— Ще! — гримнув професор.

— Ну, а це взагалі щось незрозуміле… — Сергій лукаво посміхнувся, розкрив коробку, яку тримав під пахвою, видобув фарфоровий конус — звичайний, з числа тих, що призначаються для досліджень на термостійкість. Але ж крізь нього був наскрізь просунутий великий жук-олень! Голова з химерними рогами — по один бік, черевце — по інший. А дві тонісінькі лапки самотньо стирчали з фарфору дещо осторонь.

— Та скажіть мені кінець кінцем, Сергію Михайловичу, що це таке?! — аж розізлився Хмара.

— Це, Романе Гнатовичу, і є відкриття, про яке я вам говорив. Назвав я його кварковим резонансом, або “резонанс-ефектом”.

— Молодець! — професор гаряче обняв Сергія, потиснув йому руку. І все ж не втримався, запитав: — Ну, а як же з “кожухами”?

А той у відповідь знизав плечима і зітхнув.

Ось і покінчено з концерном “Пітсбург плейт гласс”. Позаду — неприємні переговори з Крокодилом та іншими директорами компанії, попереду — абсолютна невизначеність і безперспективність. У найостаннішу мить, після всіх отих докорів, умовлянь і навіть погроз, якими фірма засипала свого невдячного працівника, Курт аж завагався: нові умови, які було йому запропоновано, задовольнили б кого завгодно — неймовірно висока платня, повна свобода дій, переобладнання лабораторії на свій смак і розсуд, — і все це за те, щоб вогнетривкі “кожухи” для ракети “Нептун” було створено не пізніше як через півроку: саме на такий термін концерн виклопотав продовження чинності контракту.

Але що міг вдіяти доктор Гешке? Він чесно заявив, що не впорається з роботою і за такий час. Звичайно, коли б не “резонанс-ефект”, Курт — слід сподіватися — уже домігся б сякого-такого успіху. Навряд чи створені ним “кожухи” відповідали б висунутим щодо них вимогам повністю, — на даному етапі розвитку науки, мабуть, просто ще не можна було говорити про вогнетрив з такими надзвичайно високими показниками. Проте Курт не зміг би зараз навіть зосередитися на проблемі, що видавалася надто дрібною. У нього перед очима незмінно стояв майбутній кварковий резонатор, який вимальовувався в уяві дедалі виразніше й чіткіше.

Це мала бути велетенська циліндрична злагода на гусеницях, обладнана горизонтально поставленим К-генератором, — з потужною бронею, здатною захистити екіпаж від шкідливого випромінювання і — в разі чого — витримати тиск у кілька тисяч атмосфер. Коротко кажучи, йшлося про тунелепрокладач.

Доктор Гешке, вузький фахівець у галузі вогнетривів, вирішив вторгнутися в незнаний йому світ машин, щоб сконструювати апарат з абсолютно новим принципом дії. Пригадуючи, як у резонансній зоні базальт “потопав сам у собі”, Курт уявляв: якщо скерувати випромінювання К-генератора на скелю, почнеться такий же процес — мінерал “стікатиме” донизу, “всмоктуватиметься сам у себе”, утворюючи ідеальної форми тунель. Хай не велика буде швидкість просування агрегату — скажімо, сантиметр на хвилину. Але й цього вистачить, щоб за рік прокласти хід через гору середньої висоти.

Уявлялося й інше, — таке собі “резонансне долото”. Поставлена вертикально, споруда з резонаторами буде повільно сунутися в глиб землі, лишаючи по собі гладенькі і надзвичайно міцні стіни. Для такого “долота” не складе ніяких труднощів пронизати всю земну кору, — в усякому разі, прокласти колодязь на п’ятнадцять—двадцять кілометрів завглибшки.

Виникали ще десятки інших проектів використання “резонанс-ефекту” в будівництві, силікатній промисловості, в галузі кам’яного литва, але то вже були дрібниці.

Тільки про одне уникав думати доктор Гешке — про те, що його тунелепрокладач можна дуже легко перетворити на “підземний танк”, а резонансне випромінювання розглядати насамперед як “проміння смерті”. Він не хотів роздумів на цю тему, бо інакше був би змушений дійти непохитного переконання про необхідність перекреслити й забути зроблене відкриття.