— Так, розумію, — приязно відповів чоловік. — Що ж, було приємно познайомитися з тобою. До побачення, Лізі.

— До побачення, — відповіла дівчинка.

— На всяк випадок — ось мої ім'я та адреса, — сказав чоловік і дав їй якусь картку. — Це якщо ти схочеш більше дізнатися про такі речі.

Ліра ввічливо подякувала йому та поклала картку в кишеню рюкзака, після чого пішла до виходу. В неї було відчуття, ніби старий спостерігав за нею, поки вона не зникла за дверима.

Вийшовши з музею, вона попрямувала до парку, котрий у її світі був полем для крикету та інших спортивних ігор, відшукала під деревами затишний куточок і знов звернулася до алетіометра.

Цього разу вона спитала, де може знайти вченого, котрий щось знає про Пил. Відповідь була вельми простою: прилад вказав їй на середину високої будівлі за її спиною. Насправді відповідь була такою чіткою й надійшла так швидко, що Ліра відчула впевненість: в алетіометра ще було що повідомити їй. Вона починала відчувати його настрій — ніби він був людиною, — зокрема, знала, коли він хоче щось додати до сказаного.

Так і сталося. Алетіометр показав: «Ти мусиш подбати про хлопця. Твоє завдання — допомогти йому відшукати батька. Займись цим».

Украй здивована, Ліра заблимала очима. Віл з'явився нізвідки, щоб допомогти їй — це було очевидно. Проте думка, що вона також могла пройти весь цей шлях, аби допомогти йому, змусила її затамувати подих.

Але прилад на цьому не зупинився. Стрілка знов почала смикатися, і Ліра прочитала: «Кажи вченому правду».

Вона загорнула прилад в оксамит і засунула його на дно рюкзака, потім підвелася та подивилася на будинок, де мав бути вчений. Відчуваючи якесь сум'яття в голові, вона вирушила до нього.

Віл відшукав бібліотеку досить швидко. Жінка-консультант відразу повірила, що він виконує дослідження, задане з географії, та допомогла йому знайти фотокопію підшивки газети «Таймс» за рік, у який він народився — саме тоді зник його батько. Віл сів за стіл і почав прокручувати плівку у діапроекторі. Без сумніву, мали бути якісь згадки про Джона Пері та його археологічну експедицію — так воно й сталося.

Він з'ясував, що всі примірники газети за місяць були пінті на окрему плівку. Він устромляв плівку у проектор, швидко проглядав заголовки та ретельно прочитував ті статті, що його зацікавлювали. У першій статті йшлося про від'їзд експедиції на північ Аляски. Гроші на експедицію надала кафедра археології Оксфордського університету, і дослідники мали оглянути територію, де вони сподівалися відшукати сліди давніх людських поселень. Разом з експедицією вирушив Джон Пері — професійний мандрівник, котрий нещодавно пішов у відставку з Королівських військово-морських сил.

Друга стаття вийшла за шість тижнів після першої. Вона стисло повідомляла, що експедиція досягла північноамериканської дослідницької станції на річці Ноатак на Алясці.

Утретє інформація про експедицію з'явилася в газеті ще за два місяці. У ній ішлося про те, що експедиція не відповідає на звернення дослідницької станції й вважають, що Джон Пері з товаришами зникли.

У низці статей, які з'явилися після цього, було описано марні спроби відшукати зниклих, пошукові повітряні роботи над Беринговим морем та реакцію кафедри археології, а також містилися інтерв'ю з родичами членів експедиції.

Раптом серце Віла гучно закалатало — він побачив фотографію своєї матері з дитиною на руках. Звичайно, дитиною був він сам.

Журналіст написав стандартну статтю про заплакану жінку, яка, кидаючись із розпачу в надію, чекає нових звісток, але Віл відзначив, що ця стаття містить надзвичайно мало фактичної інформації. Його зацікавив лише коротенький абзац, у якому йшлося лише, що Джон Пері швидко просувався по службі у військово-морських силах, але відмовився від кар'єри, щоб займатися організацією географічних і наукових експедицій.

Більше Віл нічого не знайшов, тому підвівся з-за діапроектора засмученим. Мабуть, десь можна відшукати й більше інформації — але де саме? До того ж коли він шукатиме її надто довго, його вистежать.

Він повернув плівки та спитав бібліотекарку:

— Ви не могли б повідомити мені адресу кафедри археології?

— Зараз подивлюся… А з якої ти школи?

— Школи святого Петра, — відповів Віл.

— Це ж не в Оксфорді, так?

— Ні, у Гемпширі. У нашого класу зараз навчальна практика — нас навчають виконувати різноманітні дослідження…

— Зрозуміло. Так що тобі було потрібно? Археологія? Зачекай… Ось, знайшла.

Віл переписав адресу та номер телефону і спитав її, як дістатися до того місця. Це було недалеко, і він подякував жінці та вирушив туди.

Зайшовши в будинок, Ліра побачила білий стіл біля підніжжя сходів, за столом сидів консьєрж.

— Ти до кого? — поцікавився він.

Це знову було схоже на її рідний світ. Дівчинка відчула, як Пантелеймон в її кишені насолоджується ситуацією.

— У мене повідомлення для однієї людини з другого поверху, — сказала вона.

— Кого саме?

— Доктора Лістера, — відповіла вона.

— Доктор Лістер знаходиться на третьому поверсі. Якщо ти бажаєш щось передати йому, залиш цю річ тут, і я повідомлю його.

— Але йому це потрібне просто зараз, він замовив цю річ. Насправді це не річ, я маю йому дещо переказати.

Чоловік уважно на неї подивився, але Лірині вкрадлива ввічливість і наполегливість позбавили його жодного сумніву, і нарешті він кивнув та повернувся до газети, яку читав.

Звичайно, алетіометр не називав Лірі імен. Вона прочитала прізвище Лістер на табличці за спиною консьєржа — якщо ти прикидаєшся, що когось знаєш, більше ймовірності, що тебе пропустять. У чомусь Ліра знала Вілів світ краще, ніж він сам.

На другому поверсі вона побачила довгий коридор, одна з відчинених дверей у якому вела до порожньої аудиторії у вигляді амфітеатру, а інша — до маленької кімнатки, де двоє вчених обговорювали щось, стоячи біля дошки. Ці кімнати та стіни коридору були нічим не оздоблені, і Ліра було співвіднесла їх із бідністю, а не з ученістю та пишнотою Оксфорда; утім, фарба на стінах була гладенькою, дерев'яні двері вельми масивними, а поручні — із полірованої сталі, тобто гроші тут таки були. Усе це являло собою ще одну дивину цього світу.

Невдовзі вона знайшла двері, про які їй казав алетіометр. На них висіла табличка зі словами «Відділ досліджень темної матерії», під ними чиєюсь рукою було надряпано «Спочивай з миром», а ще нижче, іншим почерком — «Голова: Лазарус».

Усе це ні про що Лірі не сказало. Вона постукала, і жіночий голос запросив її увійти.

Це була невеличка кімнатка, заставлена небезпечно нахиленими високими купками паперу та книг, а дошки на стіні були пописані якимись цифрами й рівняннями. На задній поверхні дверей висів малюнок у китайському стилі. Ліра побачила крізь відчинені двері іншу кімнату, в якій завмерла якась хитромудра антарична машина.

Дівчинку дещо здивувало те, що вченим, якого вона шукала, була жінка, та алетіометр не стверджував, що це чоловік, до того ж цей світ узагалі був дуже дивним. Жінка сиділа біля механізму, який показував на невеличкому скляному екрані цифри та геометричні фігури, перед приладом на лотку зі слонової кістки були рядками вишикувані всі літери алфавіту. Жінка натиснула на якусь кнопку, й екран погас.

— Хто ти? — спитала вона.

Ліра зачинила за собою двері. Пам'ятаючи, що їй наказав алетіометр, вона вирішила не робити того, що звичайно зробила б за такої ситуації, — тобто сказала правду.

— Ліра Красномовна, — відповіла вона. — А вас як звати?

Жінка здивовано заблимала очима. Ліра вирішила, що їй близько сорока — мабуть, вона була трохи старшою від пані Кольтер. Щоки її були червоними, а коротко стрижене волосся — чорним. На ній було біле, розстебнуте на грудях пальто, під яким виднілися зелена блузка та ті сині полотняні штани, що їх вдягало в цьому світі так багато людей.

Жінка провела рукою по волоссю та промовила: