— Що ж, твоя поява — це друга за сьогодні несподіванка. Я доктор Мері Мелоун. Чого ти хотіла?

— Я хотіла б, щоб ви розповіли мені про Пил, — сказала Ліра, озирнувшись і переконавшись, що вони самі. Я знаю, вам дещо про нього відомо, й можу це довести, Ви повинні мені все розповісти.

— Пил? Ти про що?

— Можливо, ви називаєте його інакше. Йдеться про елементарні частинки, у моєму світі вчені називають їх частинками Русакова, але частіше — Пилом. Їх нелегко викликати, але потім вони приходять із космосу та накопичуються навколо людей — здебільшого навколо дорослих. Я дещо дізналася сьогодні — я була в музеї неподалік від цього місця та бачила там якісь давні черепи з дірками в них, схожими на ті, що їх роблять татари. Навколо них було більше Пилу, ніж навколо іншого черепа, в якому не було такої дірки. Коли був бронзовий вік? Жінка дивилася на неї широко розкритими очима.

— Бронзовий вік? Та я не знаю, здається, десь п'ять тисяч років тому, — промовила вона.

— Але ж той, хто написав це на табличці, помилився. Череп з двома дірками належав людині, яка жила тридцять три століття тому.

Тут Ліра зупинилася — доктор Мелоун мала такий вигляд, ніби вона ось-ось знепритомніє. Щоки її стали дуже блідими, одну руку вона притиснула до серця, а другою схопилася за підлокітник свого стільця. Щелепа її відвисла.

Здивована Ліра стояла й чекала, поки жінка прийде до тями.

— Хто ти? — нарешті спитала жінка.

— Ліра Красно…

— Та ні, я маю на увазі, звідки ти взялася? Звідки ти знаєш подібні речі?

Дівчинка стомлено зітхнула — вона забула, якими дивними людьми є вчені. Їм буває важко сказати правду — іноді їм набагато легше зрозуміти брехню.

— Я прийшла з іншого світу, — почала вона. — І в тому світі також є Оксфорд, хоча й зовсім не такий, саме звідти я прийшла. І…

— Почекай. Ти прийшла звідки?

— З іншого місця, — відповіла Ліра, вирішивши бути обережнішою. — Я не тутешня.

— А, з іншого? — сказала жінка. — Зрозуміло. Це й видно.

— І я маю дізнатися про Пил, — пояснила Ліра. — Люди Церкви в моєму світі бояться його, бо вважають первородним гріхом. Отже, він має неабияке значення. А мій батько… Та ні! — вигукнула вона й навіть тупнула ногою. — Це не те, що я хотіла сказати. Я все роблю не так.

Доктор Мелоун подивилася на насуплене Лірине обличчя, стиснуті кулаки, синці у неї на нозі та щоці та стурбовано промовила:

— Боже мій, люба, заспокойся!

Потім вона відкинулася на спинку стільця та протерла свої червоні від стомлення очі.

— Чому я тебе слухаю? Я, мабуть, збожеволіла. Річ у тому, що це єдине місце у світі, де ти можеш знайти потрібну тобі відповідь, але нас збираються закрити… Те, про що ти кажеш, цей Пил, схоже на річ, яку ми вже деякий час досліджуємо, і коли ти сказала про черепи в музеї, в мене сяйнула думка, адже… О ні, це вже забагато! Я надто втомилася. Я хотіла б тебе послухати, повір мені, люба, але не зараз, якщо можна. Я вже казала, що нас збираються закрити? У мене є тиждень на те, щоб скласти план робіт та подати його на розгляд керівництву, але досі в нас нічого не виходило…

Вона позіхнула на весь рот.

— А якою була перша із сьогоднішніх несподіванок? — запитала Ліра.

— А, одна людина, на підтримку якої у справі подальшого фінансування нашої роботи я сподівалася, змінила думку. Утім, я не думаю, що ця подія була такою ж несподіваною, як твоя поява.

Жінка знову позіхнула.

— Треба заварити каву, — сказала вона. — Якщо я не зроблю цього, то засну. А ти не хочеш?

Вона налила води в електрочайник і насипала кави у дві чашки, Ліра тим часом уважно дивилася на малюнок у китайському стилі на дверях.

— Що це таке? — спитала вона.

— А, це Китай. Символи з Книги Змін. Ти знаєш, що це таке? У вашому світі вона є?

Ліра недовірливо подивилася на доктора Мелоун — схоже було на те, що та промовила це з іронією, — і відповіла:

— Деякі речі в нас схожі на ваші, а деякі суттєво відрізняються, та й усе. Я не все знаю про свій світ — можливo, там також є ця ваша Книга Змін.

— Вибач мені, — сказала жінка. — Так, може, вона у вас і є.

— А що таке темна матерія? — поцікавилася Ліра. — Ці слова написані у вас на дверях.

Доктор Мелоун знову сіла й ногою дістала з-під столу ще один стілець — для Ліри. Коли дівчинка всілася, жінка відповіла:

— Темна матерія — це те, що шукає наша науково-дослідницька група. Ніхто не знає, що це. У всесвіті більше матерії, ніж ми можемо побачити, ось у чому річ. Ми бачимо зірки, галактики та речі, що випромінюють світло, але для того, щоб все це трималося разом і не розліталося, речовини має бути набагато більше — інакше сили гравітації не працюватимуть. Але віднайти її ніхто не може. Було чимало дослідницьких проектів, що мали на меті з'ясувати, що таке темна матерія, й наш — лише один із них.

Ліра уважно слухала доктора Мелоун: нарешті вона розмовляє серйозно!

— А ви як гадаєте, що вона собою являє? — спитала вона.

— Ну, ми думаємо, що вона… — почала жінка. Цієї миті закипів чайник, вона підвелася і, роблячи каву, продовжила:

— Ми вважаємо, що це елементарна частинка якогось ґатунку, частинка, що дуже відрізняється від усього, відкритого донині. Але виявити її дуже складно… У яку школу ти ходиш? У вас є фізика?

Ліра відчула, що Пантелеймон ледь-ледь ущипнув її за ногу, попереджаючи, щоб вона не нервувалася. Так, алетіометр наказав їй говорити правду, але вона знала, що буде, якщо вона скаже всю правду. Вона мусить бути обережною, але уникати відвертої брехні.

— Так, є, — відповіла вона. — Я дещо знаю, але про темну матерію мені нічого не відомо.

— Так от, ми намагаємося виявити цю майже невиявну річ серед шуму, що його створюють усі інші частинки. Звичайно детектори розміщують за сотні метрів під поверхнею Землі, а ми натомість створили навколо детектора електромагнітне поле, яке не пропускає все те, що нам не потрібне, і пропускає те, що нам треба. Після цього ми підсилюємо сигнал та обробляємо його на комп'ютері.

Доктор Мелоун передала Лірі чашку з кавою. Ані молока, ані цукру в неї не було, але в шухляді вона знайшла кілька імбирних тістечок, і Ліра жадібно накинулася на одне з них.

— І ми таки відшукали частинку, що відповідає нашим критеріям, — продовжила доктор Мелоун. — Здається, що відповідає. Але вона така дивна… Чому я все це тобі розповідаю? Мені не слід цього робити. Результати наших зусиль ще не оприлюднені, не оцінені, навіть не записані. Щось сьогодні у мене з головою негаразд. Так от, — сказала вона та знову позіхнула — цього разу позіх тривав так довго, що Ліра вирішила, що він ніколи не скінчиться, — наші частинки поводяться дуже дивно, це безсумнівно. Ми звемо їх тіньовими частинками, або просто Тінями. Ти знаєш, що спало мені на думку, коли ти згадала ті черепи в музеї? Один із членів нашої групи є археологом-любителем, й одного дня він відкрив щось таке, у що ми не могли повірити — але й нехтувати його відкриттям також не можемо, бо воно достеменно узгоджується з найбожевільнішою річчю з того, що ми знаємо про ці Тіні. Знаєш, у чому річ? Вони мають свідомість, ось так. Тіні — це частинки свідомості. Ти колись чула якусь подібну нісенітницю? Тож не дивно, що фінансування нашого проекту збираються припинити.

Жінка зробила ковток кави. Ліра ж пила її, як квітка, котру декілька днів ніхто не поливав.

— Так от, — продовжувала доктор Мелоун, — вони знають про наше існування. Вони відповідають нам. І ось що найбожевільніше: їх не можна побачити, якщо ти на Це не очікуєш, якщо ти не привів розум у певний стан, Слід водночас бути впевненим і розслабленим, слід бути здатним… десь у мене записано…

Вона простягла руку до хаосу паперів на своєму столі, знайшла папірець, на якому було щось написано зеленою ручкою, та прочитала:

— … «здатним приймати невизначеність, загадки, сумніви та не йти за фактами й розсудливістю». Ось у такий стан розуму слід увійти. Це сказав колись поет Джон Кітс, мені подобаються ці слова. Отже, ти настроюєшся на цю хвилю, а потім дивишся на Печеру…