Він дав одну картку Оліверу Пейну, другу ж, побачивши, що руки доктора Мелоун і досі схрещені на грудях, поклав на лаву поруч із нею. Доктор Пейн відчинив перед ним двері, і сер Олівер Летром, спочатку урочисто насунувши на голову капелюх, широко їм посміхнувся і вийшов.

Коли двері за ним зачинилися, доктор Пейн звернувся до жінки:

— Мері, ти що, божевільна? Хіба можна так поводитися?

— Перепрошую? Тебе що, вже переманив на свій бік цей старий слимак?

— На такі пропозиції не можна відповідати відмовою! Ти ж хочеш, аби цей проект існував і надалі?

— Це була не пропозиція, — різко відказала доктор Мелоун, — а ультиматум! «Робіть те, що я вам кажу, або збирайте свої речі та вимітайтеся». Заради Бога, Олівере, хіба ти не розумієш, про що свідчать усі ці товсті натяки та погрози щодо національної безпеки?

— Що ж, гадаю, я розумію це набагато краще, ніж ти. Якби ти відмовилася, вони вмить закрили б нас. Якщо ж вони зацікавлені так, як це каже сер Чарльз, то схочуть, аби наша робота тривала — однак лише на їхніх умовах.

— Але ці умови означають… Чорт забирай, хіба ти не бачиш, що тут ідеться аж ніяк не про оборону — вони бажають відкрити нові способи вбивати людей! А згадай, що він сказав про свідомість — він хоче маніпулювати нею! Олівере, я не збираюся брати в цьому участь!

— Вони все одно працюватимуть у цьому напрямі, а ти втратиш роботу. Натомість залишившись, ти зможеш непомітно спрямовувати дослідження у слушному, на твою думку, напрямі. До того ж усе обладнання, як і раніше, буде у твоїх руках, і ти матимеш змогу робити те, чого хочеш сама.

— До речі, навіщо все це тобі? — спитала доктор Мелоун. — Мені здавалося, питання з Женевою вже вирішене.

Доктор Олівер провів рукою по волоссю:

— Узагалі-то не вирішене — я ще нічого не підписував. До того ж там мені довелося б працювати в дещо іншому напрямі, і я не облишу все це тоді, коли, здається, у нас з'явилися перші значущі результати…

— Ти про що?

— Ти розумієш, про що я.

— Ні, я маю на увазі, що ти збираєшся робити?

Доктор Пейн почав ходити по лабораторії, розвів руки, знизав плечима, похитав головою… Нарешті він сказав:

— Ну що ж, коли ти не хочеш співпрацювати з ним, я обійдуся без тебе.

— Зрозуміло, — помовчавши, промовила доктор Мелоун.

— Мері, я маю подумати про…

— Звичайно.

— Річ не в тому, що…

— Я все розумію.

— Ні, ти не розумієш…

— Та що тут незрозумілого? Ти робитимеш усе, що L він тобі скаже, він забезпечить тобі фінансування, я звільняюся, ти стаєш головою проекту… Усе просто. У тебе буде більший бюджет, сила нового обладнання, під твоїм головуванням працюватимуть самі доктори наук. Непогана ідея, Олівере. Уперед! Але все це не для мене, на жаль. Від цієї справи смердить, як від купи гною.

— Ти не…

Але, побачивши вираз її обличчя, він одразу змовк. Доктор Мелоун скинула свій білий халат та повісила його на двері, потім кинула в сумку декілька паперів і мовчки вийшла. Щойно двері за нею зачинилися, Олівер узяв картку сера Чарльза та набрав його номер.

Увечері того самого дня, ближче до півночі, доктор Мелоун припаркувала авто біля будівлі науково-дослідницького центру та через бокові двері увійшла до будинку. Але тільки-но вона повернула на сходи, з бокового коридору вийшов якийсь кремезний чоловік у формі, і вона так налякалася, що ледь не впустила портфель.

— Куди ви йдете? — спитав чоловік.

Він став у неї на шляху, з-під козирка його кепки майже не видно було очей.

— У свою лабораторію, я тут працюю. А ви хто? — спитала доктор Мелоун, відчуваючи суміш роздратування та страху.

— Служба безпеки. Ви маєте якісь документи?

— Яка ще служба безпеки? Я вийшла з цього будинку о третій годині пополудні, й тут, як зазвичай, був лише консьєрж. За таких обставин це я мала б попросити у вас показати документи. Хто вас поставив сюди? І навіщо?

— Ось мої документи, — відповів чоловік та показав їй картку — надто швидко, щоб вона змогла прочитати її. — Будь ласка, покажіть свої.

Доктор Мелоун помітила, що в кобурі на стегні охоронця лежить мобільний телефон — чи то пістолет? Та ні, в неї, мабуть, манія переслідування. Але ж він не відповів на її запитання! Проте якщо спитати ще раз, це змусить його щось запідозрити, а їй конче потрібно було пройти до лабораторії. «Що ж, заспокоймо його, як собаку», — подумала вона, опустила руку до своєї сумочки та знайшла гаманець.

— Це згодиться? — спитала вона, показавши картку з автостоянки.

Чоловік кинув на картку побіжний погляд.

— Що ви робите тут уночі? — поцікавився він.

— Наразі нагорі триває експеримент, і я мушу час від часу перевіряти комп'ютер.

Здавалося, охоронець шукав підставу не пустити її — або, може, просто перевіряв свою владу? Нарешті він відійшов, і доктор Мелоун, посміхнувшись до нього, пройшла далі. Обличчя чоловіка залишилося кам'яним.

Зайшовши до лабораторії, жінка все ще тремтіла. У будинку ніколи не було іншої охорони, крім замка на дверях та підстаркуватого консьєржа, і вона здогадувалася про причини змін. Але це означало, що часу в неї обмаль: слід відразу ж починати те, заради чого прийшла, адже щойно вони зрозуміють, що вона робить, увійти сюди вона більше не зможе.

Отже, доктор Мелоун замкнула за собою двері та опустила жалюзі. Потім вона увімкнула детектор, дістала з кишені дискету та засунула її в комп'ютер, що керував Печерою. За хвилину вона вже маніпулювала цифрами на екрані, користуючись наполовину логікою, наполовину своїми здогадами, а наполовину досвідом роботи з програмою, котрою вона весь вечір займалася вдома. Та її завдання було не менш складним, ніж завдання зробити одне ціле із трьох половинок.

Нарешті вона відкинула з очей волосся, прилаштувала до голови електроди та почала друкувати. Розум її був прозорим, ніби скло.

Привіт. Навіть не знаю, що я роблю. Можливо, я збожеволіла.

Слова з'явилися на лівій половині екрана, що стало для доктора Мелоун першою несподіванкою. Вона не користувалася жодним текстовим редактором — насправді операційна система комп'ютера була для неї майже темним лісом, — і хай там яким було форматування цих слів, зробила це не вона. У неї виникло відчуття, що волосся на її потилиці стало дибки, а потім її свідомість наче охопила весь будинок навколо неї: темряву коридорів, дрімоту обладнання, численні експерименти, що відбувалися в автономному режимі, комп'ютери, що відстежували поведінку різноманітних параметрів та фіксували результати, кондиціонери, які регулювали температуру та вологість повітря в кімнатах, усі труби, кабелі та дроти — нервову та кровоносну системи будинку, котрий, ніби свідомий живий організм, не спав та пильно стежив за тим, що відбувається в ньому…

Вона спробувала ще раз.

Я намагаюся за допомогою слів зробити те, що в мене вже виходило в певному стані розуму, але…

Ще до того, як вона завершила речення, курсор пробіг по правій половині екрана та залишив за собою слова:

Став питання.

У доктора Мелоун було відчуття, наче вона провалилася в глибоку яму. Всередині в неї все стиснулося від шоку, і їй знадобилося з півхвилини, щоб заспокоїтися й розпочати все спочатку. Вона знову почала друкувати, притому відповіді з'являлися у правій частині екрана водночас із тим, як вона додруковувала останнє слово.

Ви Тіні?

Так.

Ви те, що Ліра називала Пилом?

Так.

Ви темна матерія?

Так.

Темна матерія має свідомість?

Очевидно.

Те, що я казала Оліверу вранці, моя ідея про людську еволюцію, вона…

Правдива. Але тобіслід ставити більше питань.