— Що це воно може бути? — спитав.

— Е, та це русалки.

— Русалки! — не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.

Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він катулявся з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах, і на самих верхів'ях дерев, що гойдали їх і вколисували…

— А що тут незвичного? — отямив його пан Зеньо. — Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації, відколи забруднено ріки, вони вже до всього призвичаїлися. А це особливі — сміттярські русалки. Вони купаються в смітті. І коли хтось необережно заблукає, то можуть і залоскотати, затягти у глибини сміття й змусити там слугувати собі.

Бумблякевич часто уявляв, як русалки затягують його в озеро, але щоб у сміття — ні, це мало його спокушало.

Вони петляли вузенькими вуличками лябіринту, Бумблякевич спочатку навіть пробував запам'ятати дорогу, але незабаром покинув це заняття і далі вже бездумно тюпав за своїм проводирем. Раптом пан Зеньо гупнув себе п'ястуком по циліндрі й вигукнув:

— Але з мене фраєр![49] Та же я забув у вас запитати про ваші політичні переконання. До кого ви належите?

— А ні до кого. Сам собі. Я не є політик. Мене цікавлять книжки. Мені аби свобода друку була. А їсти я можу й жаб із кульбабовим листям.

— Знаєте що… Оце про жаб запам'ятайте собі. Це панові Джавалі мусило би сподобатися. А все решта — забудьте. Може, ви й не політик, але політична заанґажованість має бути. Мушу вам сказати, що на нашій сміттярці мешкають не тільки щирі українці, є тут різні люди. Сміттярка займає настільки велику територію, що в неї чимало теренів узагалі ще незвіданих. Хтозна-які монстри можуть там ще чаїтися.

— А ви ж казали, що знаєте сміттярку, як свої штири пальці, — шпигонув Бумблякевич.

— Га-га-га! То був жарт. Знаю я лише малу частину. Ту, що зайняли ми. Все решта — це терра інкоґніта. А через те навіть тут — у глухому запіллі — мусимо стежити за чистотою кадрів. Щоб колись явитися перед миром — наче тоті апостоли, а не якісь там обдертуси. Пан Джавала цілих п'ятдесят з гаком літ не складає зброї, організовує партизанські акції, чинить усе, аби ворог постійно перебував у напрузі. Тиждень тому, наприклад, його боївка підірвала колію на відтинку Львів — Красне. Не чули?

Бумблякевич напружив пам'ять, але якось нічого подібного не міг пригадати.

— Певно, — навіть не здивувався пан Зеньо, — де б у вас про таке написали! Та же то є диверсія! А як тютюнову фабрику у Винниках взяли — чули?

— І цього не чув. Але цигарки подорожчали.

— Но, видите! Того й подорожчали, що наші весь тютюн вивезли.

— І що ви зробили з тим тютюном?

— Продали в Голляндії.

Бумблякевич зашпортався і ледве не дав сторчака.

— В якій Голляндії?

— В тій самій. Переправили підводним човном.

— Човном! — видихнув повітря Бумблякевич.

— Підводним. У нас тут якраз Полтва протікає, от ми того човна Полтвою і відправили.

— А хіба це можливо?

— Чому не можливо? Полтва куди впадає — в Буг? А Буг куди? — У Віслу. А Вісла куди? — В Балтійське море! Ну, а там уже чух-чух — і Голляндія. Продали тютюн, доляри поклали в банк під відсотки для майбутнього консуляту.

Бумблякевичу від самого початку зустрічі з паном Зеньом не давала спокою одна річ.

— Пробачте, що я вас про це запитаю…

— Ніц собі не жалуйте.

— Ваше житло справді міститься там, де я оце вас здибав? Як на людину, котра відає кадрами воно не надто…

— Не надто підходяще, еге? І маєте рацію. Це тільки офіс.

— Офіс?

— Авжеж, офіс. Мало хто може забрести на нашу сміттярку. Може, який шпигун чи аґент КҐБ. Перед такою непроханою особою пан Зеньо постане винятково в образі волоцюги. А мешкаю я в затишному кубельці зі своєю любою жіночкою, котра плекає ставочок із карасями. Чи ви одружені, пане Бумблякевич?

— Ні, а що?

— Вженіться. Обов'язково мусите ся вженити, аби спізнати життя ще й з тамтого боку. Йо-ой, як то файно мати жінку! Такво прийдете змучений з роботи додому, а вона вам подасть пантофлі, халат, посадить за стіл і накриє вечеряти. І заки ви вечеряєте своїми улюбленими кльоцками[50] з молоком, вона вам зачне вповідати всі новини за останній день. І буде вповідати, і вповідати, і вповідати, і вповідати… — В цьому місці пан Зеньо раптово урвав свою ідилічну оповідь і як не гаркне: — А бодай вже її шляк наглий трафив з тими її оповідками!

Бумблякевич здригнувся і витріщився здивовано на старого:

— Що з вами?

— Йой, та ніц! То я просто свою жінку згадав.

По цих словах пан Зеньо різко зупинився, і Бумблякевич побачив масивні двері з темного горіха, що вели просто у велетенську гору сміття.

— Це двері? — не міг повірити.

— Ясно, що не мотоцикл.

— Але ж… Як це можливо? Двері в смітті? Куди вони ведуть?

— Ви дещо помиляєтесь. Це двері не в смітті, а в лябіринті, й ведуть вони просто до вищого світу.

— Вищий світ сміттярки?

— Саме так, — відказав гонорово пан Зеньо і, прискіпливо ковзнувши по статурі Бумблякевича, додав: — Защепніть сорочку, підсмикніть штани і витріть чоло, бо з вас піт уже дзюрком тече. Мешти знову запилюжилися.

— Щойно їх чистив, — стенув плечима Бумблякевич і, плюнувши по черзі на кожен мешт, витер їх до штанів.

Пан Зеньо похитав головою:

— Тілько бруд розпацькали. Плюньте ще.

Бумблякевич плямкнув сухо і зітхнув:

— Слини вже нема… Така спека…

Пан Зеньо спритно цвиркнув слиною, і на обох мештах Бумблякевича закрасувалося два білих пінистих острівці. Але витирати чужу слину до своїх власних штанів не мав бажання, тому витер мешти клаптем газети.

Пан Зеньо кивнув, надувся, мов индик, випнув уперед живота і вдарив до дверей залізним калачем. За дверима почулося човгання, дзеленчання ланцюжка, а потім чийсь хрипкий голос викашляв:

— Хто?

— Пан Зеньо, власною персоною.

Двері прочинилися в сутінь, десь збоку сіріла суха постать, але оскільки пан Зеньо пройшов попри неї без жодного пошанівку, то й Бумблякевич не звернув уваги, що то за чоловік. Із коридору вийшли вони до покою, заставленого книжковими полицями. Той самий голос за спиною сказав:

— Прошу сідати. Пан магістр підрізають троянди.

В тиші, що запанувала в покої, лунало якесь тихе хлюпотіння, плюскіт і гомін води, котра мовби текла попід самою підлогою.

— Що це? — спитав Бумблякевич.

— Полтва. Під нами тече Полтва.

Бумблякевич підійшов до полиць і ковзнув очима по книгах: «Стратегія і тактика партизанської боротьби в умовах совєтської системи», «Підручник підпільника», «Довідник з вибухових речовин», «Змайструй сам», «Життя в бункері», «Історія УПА», «Книга народного умільця», «Проблема зброї в запіллі». Автором усіх цих книг значився д-р Мирон Джавала.

Бумблякевич розгорнув одну-другу і з подивом побачив, що видані вони не десь за кордоном, а таки тут: Львів, видавництво «Машінґвер»[51].

— Фантастика! — не втримався. — То ви й видавництво своє маєте?

— Аякже! Колись давно вивезли на сміттярку старі друкарські верстати і шрифти. От ми їх почистили, відладнали — працюють як годинники. Маємо тут свою папірню, видаємо газети і часописи. Одне слово — усе як у людей… Ага, ось і пан магістр! Моє шанування, мої ґратуляції!

До покою швидким і рішучим кроком увійшов високий чоловік середнього віку. Бумблякевич впився в нього очима і не міг зрозуміти, навіщо пан Зеньо здурив, наче б магістрові за сімдесят, коли на вигляд він тягне ледве на сороківку.

— Пане Зеню, радий вас бачити, — сказав Джавала. — Давненько ви до нас не залітали.