— Не хвилюйтеся, — сказав капітан, мовби вичитавши потаємні думки Бумблякевича. — Наш бриг ще цілком добрий. Думаю, що якраз встигнемо доплисти до Моря Борщів і назад.

— Майте на увазі — я не вмію плавати, — блиснула оком до капітана Фрузя.

— Не мусите переживати. Якщо корабель і розвалиться, то завше є можливість вчепитися за дошку. Головне тут — мати чим себе до неї примоцувати. А тому, вирушаючи в морську мандрівку, слід вбирати панчохи. Адже їх пізніше можна використовувати як линву. Пам'ятаю, минулого разу пливли шхуною «Стри…». Так, прошу не дивуватися, саме «Стри…», бо решта літер загубилася. І що ви собі гадаєте? Наша шхуна напоролася на кораловий риф, і не встигли ми одне одного вилаяти, як опинилися по самі вуха в смітті. Ну, ми хлопці кебетні, всі як один, морські зубри, та й раду дали — випливли до берега. Навіть русалки не встигли нам зашкодити. Але одна панночка таки, бідачка, втопилася. Я їй ще, пам'ятаю, гукнув: прив'яжіться панчохами до щогли! А воно — дурне теля — в плач: нема в мене панчіх! Тоді, кажу, скидайте свої майталеси[76] і надувайте їх. Коли ж вона зняла, а то — ха-ха-ха, ой, не можу, трісну, — а то такі фіґи-дульки тонюсінькі та прозорюсінькі, що крізь них можна кіно оглядати… Достоту в горіховій шкаралупці вмістилися б. Ну, я тільки рукою на теє махнув — хіба ж таке чудо можна надути? Вона, бідачка, й не надула, пішла на дно з голою дупцьою. Десь так за пару місяців здибав 'єм її вже яко русалку. Пошила собі з тих майтусиків капелюшок і цілком незле виглядала. Навіть послала мені цілунка ручкою. Все ж я вчинив, що міг. Через те й кажу: вирушаючи у морську подорож, вбирайте панчохи і такі майталеси, аби їх можна було надмухати… Але що я бачу? — тицьнув пальцем на Фрузині ноги. — У вас немає панчіх?

— Нема, — зітхнула Фрузя.

— Вправо кермо! — гаркнув несподівано до штурмана, і той так крутонув кермом, що вітер враз задер на Фрузі широку спідницю і заголив живіт.

— Ага! — констатував капітан. — Майталесів теж катма. Навіть тих піпстиків[77]. І що воно за нинішня мода, не в гнів вам кажучи? От у мої часи носилися такі панталони, що при потребі можна б у них підсвинка вмістити. А ви, пане… е-е… перепрошую… як?.. Бум? Як?.. Бум? Як-як?.. Бумбля… Справді так і є? Ну-ну, далі. Бум-бля-ке… дуже довге, дуже довге… Ага, Бум-бля-ке-вич! Прекрасно. Отже, ви, пане Трумблякевичу, не виглядаєте на такого собі фіпштика[78], що не знається на життю, то мусили би-сьте підказати панянці, що у відкрите море ще ніхто голодупо не випливав.

— Маєте рацію, добродію капітане, — відказав Бумблякевич, — але це не я, а вона запровадила мене сюди. І я, чесно вам скажу, до остатньої хвилини не вірив, що ми кудись таки попливемо. Аж бачу — то є справжня морська мандрівка.

— Бо так воно і є. Коли маємо фльоту, то мусимо нею плисти.

— Згадали-сьте за якесь Море Борщів… Що воно за чудо?

— О, се найбільша наша цікавинка. Усі, хто вирушає у мандрівку, обов'язково бажають побачити Море Борщів. На жаль, рідко кому це вдається. Бо фльота у нас старенька, зачухана і взагалі пса варта. Заки туди доберешся, аж гульк — а воно тобі й трісло. Отак-от плаваєш, плаваєш по тих морях, з однієї кораблетрощі виберешся, в другу потрапиш, стільки разів топишся, що вже й сам до пуття не знаєш, чи ти єси живий чоловік, чи вже від літ лиш привид морський…

— Свят! свят! свят! — похитала головою Фрузя.

— Ей, та що ви таке говорите? — сказав Бумблякевич. — Хіба можна щось подібне, та ще й при панночці?

— А що я такого вповів? — здивувався капітан: — Я тільки висловив думку, що вся наша команда — це чистої води топельці. Вважаю, що кожному, і вам, зокрема, вартує деколи замислитися, хто ми є насправжки — живі люди чи суті мерці.

— Агій! — спалахнула Фрузя. — Таке верзете, що бодай би не приснилося! Усю прогулянку тільки зіпсуєте!

— Та де ж би, де ж би, злота панно! — здвигнув плечима капітан. — Рахуймо, що се тілько шутки. Але питали-сьте про Море Борщів… Що я вам скажу — воно червоне, як… як борщ! Саме так. Червоне, як найсправжнісінький борщ. Але живуть у ньому зовсім не морква з буряком, а, наприклад, борщові акули, русалки, різні там риби. Русалки харчуються молюсками, акули — русалками. А головне, що їх об'єднує — це їхня яскраво-червона барва.

— Фрузю, — звернувся Бумблякевич до нареченої, — чи ти вже побувала коли-небудь на Морі Борщів?

— Ні, ніколи. Але завше мріяла. Кажуть, там б'ють гарячі борщові гейзери, а тому вода у морі, пробачте, борщ у морі завжди теплий. Ще кажуть, що він на смак цілком пристойний…

— Цілком пристойний! — перебив її капітан. — Та як по правді, то я не їв смачнішого і поживнішого борщу, аніж у цьому морі. Ми осьо навіть цілих сто порожніх діжок веземо зі собою, щоби наповнити їх борщем.

Вітер дмухнув гостріше, і щогли розпачливо застогнали, наче прощаючись із життям. Дзьоб корабля то різко опадав додолу, мало не зачерпуючи сміття, то підносився вгору, але виразно сунув і сунув уперед. Море сміття хвилювалося щораз сильніше, граючи на сонці склом і міддю, бляшанками і рештками оселедців, підкидаючи вгору легенькі пір'їни морської капусти і цілі жмені присохлого кав'яру. Коли корабель опинявся на вершині хвиль, то попереду виднілася безкрайня країна сміття, і тільки далеко на імлистому горизонті сіріли якихось два зубці, що скидалися на ікла моржа або слонові бивні.

— Це Ворота Борщів, — пояснив капітан.

Хвилі надходили зі сходу, одна за одною, наче строкаті шереги гвардійців і, розбиті й впокорені, гинули, розпадалися на друзки. Зненацька кораблем так струсонуло, що обоє молодят беркицьнули на підлогу, а капітанові з рота випала люлька. Пролунав оглушливий тріск, і на палубу повалилася глянц-щогла, збиваючи з ніг відразу кількох морців.

— Вар'яти! — гримнув капітан. — Хто міряв глибину? Де той дупик-лоцман? Била б його лиха година!

— Ми зачепили рифи! — гукнув штурман.

— Знову коралові, хай йому грець?

— Ні, цього разу цегляні.

— А бодай вас швидка Настя запопала! Вважаймо, що нам пофортунило.

Бумблякевич поміг підвестися Фрузі й спитав:

— Чому ви вважаєте, що нам пофортунило?

— Бо цегляні рифи, пане Бумблякевич, які утворюються з битої цегли, зовсім нетривкі, корабель їх легко розколює. Доказом є те, що ми ще тримаємося на плаву… А от кораловий риф… хоч він і з цегли… але вже з австрійської. Тут уже вам вірний капшук — продере пузо від пецьки до тецьки, і кувікнути не встигнете, а вже ви — в обіймах моря.

Тим часом морці хазяйновито повідтинали від глянц-щогли вітрила і, скрутивши їх, заховали під палубою.

— Щоглу гарно поріжте, — звелів капітан, — та поколіть на дрова, гарпун вам в печінку, недорайди! Хтозна, куди доведеться ще заплисти. Може, в які файсберґи, то будемо грітися.

— Як же ми без цієї щогли? — стривожився Бумблякевич.

— А не біда. Це впала тільки глянц-щогла, а ще ж є у нас файнц-щогла, друм-щогла і бубель-щогла. Цілком достатньо.

Фрузя пригорнула Бумблякевича і прокудкудакала:

— Коха-а-асю, чи не піти б нам до каюти трішечки відпочити?

— Підіть, підіть, пане Дундлякевичу, — сказав капітан, — вставте їй пістончика, га-га-га-га!..

Бумблякевич зашарівся, як маків цвіт, але послухав Фрузю й подався з нею до каюти.

Прокинулися вони від гуркоту в двері й голосного крику капітана, який сповіщав, що вони якраз впливають у Море Борщів.

Уся команда стояла струнко. Капітан із таким виразом на обличчі, мовби його корабель вітав зі скелі сам король Данило, застиг у якійсь фанатичній непорушності, на позір якої Бумблякевич і сам виструнчився і втягнув живота. Одна лише Фрузя не поставилася з такою ж серйозністю до цього відповідального моменту і, хихикнувши, почала милуватися краєвидами.