— І не приведи Господи побачитися! — підхопив Курделя.

— Ми його ніколи не бачили і навіть не знаємо, як він виглядає. А найцікавіше, що ніколи й не мріяли про це! Нам і так добре.

— Це дивно, — сказав Бумблякевич. — Вже хоча б завдяки своїм посадам радників мусили би-сьте з ним бачитися.

— І то було б останнє наше враження від життя на волі, — сумно зітхнув Курделя.

— Ну що ж, тоді я нічим не можу вам помогти, — розвів руками Бумблякевич, встаючи з-за столу.

Обидва радники заквапилися відпровадити його до дверей.

— Сподіваємось, пане Бумблякевич, наша розмова зостанеться між нами? — спитав пан Кузеля.

— За кого ви мене маєте? — зміряв їх очима, потискаючи руки. — Все, що тут мовилося, заберу в могилу.

Пройшовши кілька кроків, озирнувся і побачив у вікні обох радників — привітно махали йому руками. Кивнув їм усміхнено і подався, куди очі вели з єдиним наміром прогулятися затишними зеленими вуличками.

Несподівано рука його, порпаючись у кишені, натрапила на папірець. То була записка від панни з шинку. Квапливо розгорнув і прочитав:

«Високоповажний пане! В справі вас інтересуючій прошу зустрітися о восьмій вечора. Буду чекати в домі за адресою: Ясенова, 4. З повагою — Лютеція».

— О! — вирвалося з розтривожених грудей Бумблякевича.

Йому вочевидь фортунило — мало того, що «справа інтересуюча», то ще й панна не з-цапа-злізла, а першої кляси. Куди до неї Фрузі. Добре, що спекався, а то б тільки заважала всюди, де не поткнешся. Лютеція! Лютеція! Я кохаю тебе! Я кохаю твої перса і стегна! Я кохаю твій письо!.. Ні, стривай, який же у неї письо? Здається, зовсім нецікавий. Пригадав, що мала вона обличчя кругле й підпухле, з носиком-бульбочкою і з великими нафацьканими вустами. Але нижче — нижче починалися краї дивоглядні, і там мав охоту блукати. Звернув у перший-ліпший провулок і мало не дав сторчака від здивування — посеред вулички стояла знайома хура, а з сіна стирчав не менш знайомий носяра і видавав такі хитрі гимни, що не одна пожежна оркестра позаздрила б.

Бумблякевич пройшов повз хуру, ледве стримуючи себе, щоб не встругнути якоїсь капості всюдисущому дядькові. Здоровий глузд, проте, взяв гору, і поквапом гулькнув на сусідню вулицю, що була навдивовижу вузенька через густі широкі гілляки кущів та дерев, котрі повилазили з-над парканів на всю ширину хідника, мовби стерегли сюди ходу.

Довкола чатувала полуднева тиша, розмлоєна сонцем і відсутністю вітру, ніс облягали запахи квітів, порічок і полуниць, запахи буйної салєри, м'яти і кмину, зелених яблук…

Будинків з-поза цеї зелені і видно не було, не чулося й згуку живого, мовби попав у вимерлий світ і тепер відчував, як дерева дивляться на нього з осудом за те, що колошкає їхній спокій і сон. Мимоволі ступав по-котячому м'яко і покрадьки.

Дійшовши до середини вулиці, почув несподівано чийсь оклик, та, роззирнувшись, не угледів нікого. Почекав якийсь час, вслухаючись у зелень.

Кигикнула хвіртка і просто з-за густого галуззя дикого винограду випурхнула якась маленька, сухенька бабуся. Мала худе горбоносе обличчя з хитрими совиними очима, усмішка на ньому хоч і виглядала привітно, але довіри не викликала.

— Прошу пана! — звернулася до Бумблякевича стишеним голосом. — Знаю, що потребуєте. Хочу вам помогти.

Чому вона говорить мало не пошепки? Бабуся зиркнула вліво-вправо, приклала сухого пальця до паперових вуст і прошурхотіла:

— Ходіть за мною.

Чого мав опиратися? Все одно часу доволі. І слухняно пірнув у хащі. Йшли вони через сад геть зарослий густелезними травами, лапатими лопухами, розцвічений білою кашкою. Все тут виявляло ознаки запустіння. Здичавілі квіти повиростали до монструальних об'ємів і, наче вражені базедовою хворобою, пухирилися й важко тримали голови, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, наскільки гидким і болючим є для них їхнє життя. В снах їм являлася срібна коса на горіховім кіснику, і пісня її дзвінка діяла на них, мов опій вічно очамрілих маків.

В державі цій, затіненій і прохолодній, незважаючи на спеку, не чулося ані сюркоту, ані бзикання, і жодного разу не зблиснули крильця бабок, чи золотокрилих мушок. Дикий виноград, спинаючись з дерева на дерево, з куща на кущ, обплів так надійно усе довкола, що витворив угорі справжнісінький зелений дах. Крізь ріденькі отвори спадали на землю сяйні снопи соняшних променів. І складалося враження, наче потрапив ти в якусь галерею на золотих стовпах.

Весь виноградом оточений, сірий облуплений будинок — двоповерхова кам'яниця з дерев'яним ґанком. Стара, не доходячи до нього, звернула вправо, і незабаром опинилися вони перед дерев'яною альтанкою, що так само була геть уся перевита зеленню. В альтанці за столом сиділи три потвори жіночої статі і ворожили на картах.

Побачивши гостя, усі троє звели голови з-над столу і уважно втупилися в нього. То були карлиці, горбаті й висохлі на кість, з головами неприродно великими і розчухраними. Фантастичні стирти чорних смолистих кудлів оточували їхні обличчя, від чого великі очі робилися ще більшими й мало не вилазили з орбіт.

Це ж треба, зітхнув Бумблякевич, тут чоловік не годен на своїй лисині дорахуватися хоча б пристойної кількості волосин, а в цих аж така перевитрата цінного продукту. І навіщо воно їм?

— Волосся — це найважливіша жіноча оздоба, — сказала одна з карлиць і засміялася, тішачись здивуванням прибульця.

— Волосся — це наша пиха, — сказала друга.

— Волосся — це наші скарби, — сказала третя.

Голоси їхні були напрочуд приємними, і подив брав, що належали вони аж таким опудалам.

— У вас ще красиві уста, — бовкнув Бумблякевич, не маючи жодного бажання псувати собі відносини з карлицями.

Комплімент було сприйнято голосним сміхом і видно, що він сподобався, адже Бумблякевич таки не збрехав — у всіх трьох карлиць вуста були повні й червоні, мовби вирізані з якогось часопису й наклеєні на ці лисячі мордочки.

— Це мої доньки, — сказала стара. — Старша — Емілія, середульша — Лідія, а молодша — Соломія. Усі на виданні, налиті соками кохання. Чи не правда, вони в мене гарнющі?

— Вони — розкішні! — підтвердив Бумблякевич, пильнуючи аби при цьому не війнула хвостом у голові якась кпина щодо їхньої вроди — на щастя, обійшлося. — Мати таке волосся! Віддав би їм обидва вуха за таке волосся!

Дівчата знову засміялися, а Емілія сказала:

— І справді, нащо вам здалися тоті вуха, коли б можна волоссям приховати їхню відсутність.

— Волоссям можна все приховати, — зробила очко до гостя Лідія.

— В волоссі можна втопитися, — багатозначно промовила Соломія.

— Досить вам тішитися своєю вродою, — урвала їх стара. — Тільки б про те волосся й джерготіли весь день.

— А хіба в когось є чарівніше волосся, ніж у нас? — щиро здивувалася Емілія.

— А хіба хтось знає таких пісень, як ми? — спитала Лідія.

— А хіба хтось здатен на таке палке кохання, як ми? — млосно застогнала Соломія, закотивши очі.

— Ну, що ви на се, пане Бумблякевич? — засміялася стара. — Хоч нині віддай до театру. Але я ніде не віддам моїх горличок. Їх би там спаскудили, зіпсували, зганьбили.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті вже мене спаскудив! — застогнала Емілія.

— Ах, як мрію, аби хтось нарешті вже мене зіпсував! — застогнала Лідія.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті мене зганьбив! — застогнала Соломія.

— Агій на ваші голови! Що ви варнякаєте? Та ваша цнота — скарб неоцінений! — аж заломила руки їхня мати.

— Та щоб я хутше здохла, як остання шолудива кішка, аніж дожила до такої ганьби!

— Перепрошую, — ввічливо втрутився Бумблякевич. — Назвали-сьте моє прізвище. Звідки воно вам відоме?

— Але, пане Бумблякевич, живемо в такому маленькому місті, що всі новини передаються протягом години, — відказала стара. — Знаємо, що ви шукаєте і чого вам треба. І бачите — донечки мої щойно карти на вас розклали, а ви вже тут. Хто він у нас? Король дзвінковий? — спитала в дівчат.