— Останні два рядки! — промовив Бумблякевич. — Повторіть останні два рядки.

— Останні… — замислилася русалка, — чекайте… ага… «маль вала лАнда — стугна орАнда — юрма ся не лИть».

— Але ж… але ж ви розбили знайоме мені ім'я на склади. Має бути Мальва Ланда. А у вас «Маль вала Ланда», так?

— Я нічого не розбивала, як завчила, так і співаю. А що це за ім'я?

— Це ім'я поетеси, яку я розшукую. Та це не проста поетеса — вона описала увесь цей велетенський світ сміттярки, склала докладні мапи, створила катальоги рослинного і тваринного світу, написала історію та географію. Я іду по її сліду вже кілька днів, та вона мені постійно випорскує.

— Ану ж розкажіть нам про неї, — попросила Ганця. — Невже вона теж зблукала тут на сміттярці?

— Ні, вона не заблукала. Вона вже знову там, де вона мешкає — у палаці княгині фон Шруботяг чи на балю в Купчаківен. А оце днями ледве врятувалася зі страхітливого замку.

— Ох, не мучте нас, розповідайте! — заломила руки Ганця.

За нею і вся решта товариства стала впрохувати Бумблякевича розповісти про свої пригоди.

— Та ну ж бо, Бумблику, не комизься, — дав йому стусана в плечі Цитрон. — Я залюбки ще раз послухаю.

І Бумблякевич таки скорився. Розповідь його тяглася довго, але напої скрашували її, і захмелілі голови з насолодою вслухалися у вірші Мальви. Бумблякевич деклямував їх з таким розпроміненням в очах, що звучали вони, наче молитва. Під час однієї з таких деклямацій Соломон раптом схопив свою книгу, розгорнув на останній недокінченій сторінці і став щось писати. У цю хвилю, здавалося, він душею був далеко-далеко, десь між зір і світил, і ніхто не посмів його потривожити. Та ось закінчився вірш, і закінчилося писання, Соломон відклав книгу і окинув присутніх зором людини, яка щойно відкрила якусь неймовірну істину, приховану досі від ока і вуха. Але розповідь Бумблякевича продовжувалася, сутінки напливали у вулички лябіринту, несучи прохолоду і вільгість, вітер усе гучніше шурхотів папером, зриваючи його в повітря разом з кульбабиним пухом, пелюстками польового маку і краплями вечірньої роси. Розповідь злітала за вітром, кружляла над горами і долами і розсівалася разом з насінням достиглих трав.

Уже зовсім стемніло, коли Бумблякевич закінчив.

— Ну, за таку гарну історію гріх не випити, — потер руки Цитрон і став наливати келихи.

— Тисяча і одна ніч, — зітхнув Соломон. — І вам ще не досить тих пригод? Ви й далі шукаєте ґудза?

— Я шукаю Мальву. Я хочу повернутися назад у палац Шруботягів. Мені там було так затишно! Там є все, про що я мріяв.

— Але ви ж не ставитеся до Мальви як до жінки? — спитав Соломон. — Я це збагнув відразу. Вона для вас святиня. І водночас марево, яке манить до себе, та не підпускає ближче. В кожної людини своє марево і свій світ навіювань. Але ваше марево досконале, чисте і яскраве. З одного боку шлях до нього у тернах, а з іншого — вам можна заздрити. Коли ви читали її вірші, мене пойняла якась незбагненна сила, я відчув, як у голові враз застукотіли тисячі молоточків і з-під кожного з них вилітали іскри слів. Я став їх записувати і якраз у ту коротку хвилю, коли записував, то розумів, ЩО саме пишу. Але щойно скінчив, усе вивітрилося, як сон.

— Навіщо вам ця ефемера — Мальва? — дивувався Помідор. — Ні помацати, ні надкусити.

— Мовчи, телепню! — урвала його русалка. — Що ти тямиш у високих почуттях? Ах, чому я не Мальва? Чому я не мрія? Не марево? Не кульбабин пух? А мокра, слизька і зимна!

— Ти смішна, як мішок бараболі! Не говори так! — обурився Помідор. — Я тебе кохаю. Ти маєш усе, що мені потрібно. Ти ідеальна. Тебе можна сховати за пазуху, покласти собі на шию чи гойдати на руках, як немовля.

— Не дури мене. Вам, хлопам, аби дзюрка. А все інше — це тільки оздоба, декорація дзюрки. І що тієї декорації менше, то краще.

— Моя кохана дзюрко! — проспівав Дзюньо, притискаючи до себе Ганцю. — Нє, то не для мене — весь час полювати за чимсь таким далеким. Щастя мусить бути м'ясистим.

— Та і я так само гадаю, — приєднався до нього Цитрон.

— Почути таку історію, звичайно, захопливо, але самому переживати щось подібне — то вже занадто. Ти, Бумблику, живеш у світі фантазій… Та чи не пора нам, пане Соломоне, влягатися спати?

Втому відчували усі без винятку і хутенько заходилися прибирати. Соломон запросив гостей до свого помешкання, яке йому лишилося у спадок по партизанах. Місця там було доволі, не бракувало й матраців і коців, так що всі повлягалися з вигодою, і за кілька хвилин єрихонські труби носів заграли злагодженого марша.

Тільки Бумблякевич не витримав і попросив перед сном знову книгу «Іссахар» та, присвітивши ліхтариком, став роздивлятися її в лупу. Бал біля палацу продовжувався, гості прибували і прибували, здавалося, їм не буде кінця. З якої ж то нагоди така забава? Чийсь день народження? Чи, може, котрась із Купчаківен, поки його не було, вирішила заручитися? Але, коли це все відбувається — тепер чи в майбутньому? Скільки не придивлявся, а серед гостей він так і не помітив нікого схожого на себе. Зникла і панна, що нагадувала Мальву. Мабуть, зайшла до палацу — в палаці уже засвітилися вікна. Князь розмовляв із сестрами Купчаківнами, а Пупс — із княгинею. Врешті і Бумблякевича зморив сон, і він, знявшись у повітря понад лябіринтами сміттярки, полинув до омріяного палацу.

Вранці, щойно прокинувшись, знову розкрив книгу. Палац ще спав. Зашторені вікна не зраджували жодних ознак життя. У дворі і в саду усе було чисто прибране, мовби ніхто й не балював. Тільки оддалік в загороді, де стояли карети, поралися візники, підсипаючи коням вівса та підливаючи у жолоби води.

— Гей, братове! — загримів Цитрон після сніданку. — Чи не пора нам у дорогу? Пане Соломоне, приєднуйтеся до гурту і гайда.

— Ой, не певен я, що хочеться мені світ за очі плуганитися. Я вже тут обжився, маю все, що душа забажає, час від часу находить на мене осяяння і я пишу. Хтозна, чи не покине воно мене там, куди ви прямуєте? От наберіть собі харчів та питва і Боже вас благослови.

— Соломоне! Невже ми розлучимося? — кинувся обнімати його Дзюньо.

— Та як по правді, то не второпаю, яка тебе мара звідси тягне. Що ти там ще такого не бачив, за чим би жалів? Чи не маєш тут усього, про що мріяв?

— Ба й справді, Дзюнику, — встряла Ганця, — куди це нас лихо несе? Лишаймося із Соломоном. Є де жити і Бога хвалити.

— Лишайтеся всі! — припрошував Соломон. — Місця доволі, а попереду чекає сама невідомість.

— На жаль, я мушу йти, — сказав Бумблякевич. — Хто зі мною?

— Я, — сказав Цитрон. — Мені конче треба звідси вибратися, бо вже відчуваю, що втрачаю потяг до праці. А це для мене небезпечно. Я розлінюся, почну товстіти і розмножуватися.

— І ми теж з вами, — відгукнувся Помідор. — Я, може, б і нікуди не пхався, але моя кохана мріє побачити Море Борщів і поталяпатися в ньому. Так, моя крихітко?

— Еге ж, мій пампушку! Не забудь лише прихопити в дорогу цитрини. Вмираю за ними.

— Ну, шкода, — зітхнув Соломон, — але пам'ятайте, що тут вам завше раді. Ходіть зі мною та наберете харчів і питва.

Подорожні отримали від Соломона по наплічникові й наповнили його тим, що душа бажала.

— Як же ж ви будете шукати те Море, коли й напрямку не знаєте? — спитав Соломон. — Ану зачекайте, є у мене якась стара книга, точніше кавалки з тієї книги… Щось там про борщ вповідається… Може, якраз…

Він відімкнув скриню з книгами і витяг кілька пожовклих аркушів. На верхньому виведено було каліграфічним письмом «Северин Сапіга. „Подорож довкола борщу“, 1822 рік, Крем'янець». Та наступні аркуші уже належали до різних частин книги, а декотрі були такі зотлілі, що годі було що-небудь розібрати.

Бумблякевич обережно перегорнув кілька і натрапив на малюнок, що зображав море з хвилями і кораблями, під малюнком дрібненькими літерами писалося: «Море Борщів суть на південь від міста С. Якщо хто зблукав, то раджу слідкувати за летом чайок, що завше летять до Моря. Можна також спробувати випорпати з землі рожевого сламзика, який, просто неба опинившись, у тую ж мить помчить на узбережжя. А наколи б дорогою трапився гай іграрій, то пам'ятати варт, що іграрії так само до Моря гілками тягнуться, як сонях до сонця».