І вже мало бракувало, щоб таки погодився — голова Адольфини викликала у нього дивний потяг, важко було відірвати очі від її вроди і соковитих вуст. Але тут уявив собі, як з'являється з головою сторонньої жінки в маєтку Купчаківен або перед Мальвою. Що вони на те скажуть?

— Ах, мої любі панни, — театрально зітхнув Бумблякевич. — На жаль, мушу з вами розлучитися. Мене чекає довга мандрівка, повна небезпеки. Чи можу я ризикнути ще чиїмось життям, крім свого власного? Передаю тобі, Лютеціє, голову Адольфини, все ж ви якась рідня, і маю надію, що ви потоваришуєте і небавом будете почуватися як одне ціле.

Лютеція прийняла хлипаючу голову, а Бумблякевич усіх їх по черзі поцілував у вуста.

— Нам буде сумно без вас, — зітхнула Соломія.

— Хто ж нас тепер перенесе через каміння? — зітхнула Лідія.

— Хто нас погоцкає на конику? — зітхнула Емілія.

— Любий! — скрикнула голова Адольфини навздогін. — Пам'ятай, я одна щиро кохала тебе!

— І я! І я! І я! І я! І я! — навперебій загукали сестри з Лютецією.

Але Бумблякевич більше не озирався. Чорна вервечка похмурих гостей непоквапно піднімалася вгору. Мусив їх обминути. Тому-то шугнув у кущі і, зробивши чималий гак, спустився з гори по протилежному схилі. Далі йшов, тримаючись дерев і кущів, аби його не помітили в замку. Хоча там, мабуть, уже почався справжній бенкет для обох упирів.

Шлях знову вів його у таємний світ смітника, до дивних палаців і звабливих панночок, у райські сади Мальви Ланди. Спустившись у долину, потрапив до лісу, пірнаючи у запахи хвої, моху й вологи, просяклої гострим духом грибів, плутаючись ногами у буйній траві понад вузеньким потічком, що грайливо дзюрчав поміж деревами, утворюючи де-не-де калюжі й болотисті місцини, яких Бумблякевич ані в думці не мав обминати, боячись змилити дорогу.

Потічок був йому єдиним орієнтиром, адже всі річки течуть до моря, і цей потічок мусив так само кудись впадати, якщо не в саме Море Борщів, то в інший потік, який, у свою чергу, мав би віллятися в те Море.

Години через дві ліс прояснів, змалів і несподівано перетворився на безмежне пустище, геть поросле густим бур'яном і кущами ожини, яка жадібно хапалася за штани, а подекуди здіймалася вище і дряпала рукави. Бумблякевич вийняв шаблю і в декількох місцях мусив навіть прорубуватися крізь хащі, безжально відсікаючи виткі батоги. А потічок продовжував свій біг, петляючи поміж пагорбами, вода цвиркала під ногами, і мандрівець тішився, що має на собі чоботи, котрі його рятували не тільки від води, а й частково від колючої ожини та будяччя. Надвечір Бумблякевич потрапив у суцільне царство заліза. Воно виростало із землі і ставало сторчма, вибухало і розламувалося у нестримній ядучій іржі, спинаючись до сонця. Залізні рейки у своїх хитросплетіннях нагадували велетенські стебла трав, здвоєні колеса паротягів перепиняли шлях, але бадьорий струмок не звертав на те все страхоття жодної уваги, мужньо прориваючись вперед і вперед. Беручи з нього приклад, так само бадьоро долав дорогу Бумблякевич, і тільки сутінки врешті впокорили його і змусили шукати нічліг. Вибрав клапоть не прошитої ожиною трави, упав навзнак, і за хвилю підхопила його ріка сновидінь.

Снився йому табун однорогів, що мчав хребтом сміттярки, і сонце грало на їхніх білих спинах. Далі з'явився маєток Мотрі і Хіврі, він блукав покоями у пошуках господинь і не знаходив нікого, хоча й чув їхній дзвінкий сміх.

Прокинувся якраз, коли вранішнє сонце висунулося до пояса з-за барвистих пагорбів і залило жовтогарячим полум'ям крайнебо. Вгорі синє ставало блакитним, прочинялися в небі вікна, злегка порипували віконниці, на бальконах тріпалися перини і подушки, і білий пух розлітався клаптями надовкола, аби за мить збитися у пухку грудомаху й посунути важко й приречено до сонячного багаття. Бумблякевичу, перейнятому солодкою тугою відразу за всіма паннами, здалося, що він навіть чує голоси небесних покоївок, які весело перегукуються, порядкуючи, чує спів білої панни, спів, що зачаровує на підвіконнях квіти, і вони повертають голівки і розкривають пелюстки. Може, саме о цій порі прокидається й палац Купчаківен, і так само летить із бальконів пух, а спів Мальви пробуджує квіти.

В потічку змив рештки сну, вдихнув ранкового повітря, настояного на моці заліза, напився прохолоди і знову рушив у дорогу, пробираючись через суцільні завали металобрухту.

У тиші сміттярки, похмурій і непривітній, ледь-ледь вчувалося затаєне шурхотіння, мовби пересипався пісок у велетенському піщаному годиннику, який педантично відраховував кожен крок прибульця. Мовчало суворе вороння, а вгорі на злинялій саєті неба сонливо переповзали ріденькі хмари.

Несподівано побачив колію, на якій дрімав чорний облуплений і заіржавілий паротяг з вервечкою таких самих облізлих вагонів з повибиваними шибами. Бур'ян спеленав колеса, кущики люпину проросли навіть на дахах, і тепер цвіли своїм елегійним жовтим цвітом.

Двері паротягу були відчинені, й Бумблякевич не стримався, щоб не зазирнути до середини. Побачив машиніста у формі та в кашкеті. Сидів, утупивши погляд у те, що зосталося від щитків та різних вимірювачів. Властиво, це був не машиніст, а лише скелет у формі. Клапті висохлої темної шкіри лущилися на обличчі й руках.

Бумблякевич піднявся у перший вагон — всесильна трава проникла й сюди. У переділі за столиком сиділо двоє скелетів у чоловічому вбранні. Перед ними на зжовклім папері лежали рештки їжі і розсипані карти. На дні пляшки з-під вина чорніла гуща.

Трохи далі побачив скелет жінки в капелюшку, з-під якого вибивалося світле волосся. Всюди сиділи самі мерці разом зі своїми торбами, кошиками і валізами. У шибах розпачливо дзижчали мухи і здихали цілими гуртами, висіваючи столики чорними цятками своїх тілець. Голови мерців були звернені до прибульця, мовби вони чекали саме його приходу, і від усвідомлення цього відчув мороз на шкірі. Обережно позадкував до дверей, і, коли вискочив на свіже повітря, то жадібно вдихнув його на повні легені і побіг уздовж поїзда, щоби якнайскоріше залишити його за спиною.

Ранок проминув у блуканні серед покинутого заліза, пекучий розпач стискав серце. Як йому вибратися з цього жахливого лябіринту? Потічок так часто петляв то вліво, то вправо, що доводилося весь час спинатися на гору заліза і видивлятися з-під долоні, куди веде його цей невтомний веселун, аби не витрачати сил на зайві гаки. Потім, визначивши напрямок, хутенько долав відстань і знову зустрічався із потічком, з яким боявся розлучитися іще з-за однієї важливої причини — спраги. Вода і ожина були єдиним його харчем у цій мандрівці, котра не приносила жодної розради, оскільки ця частина сміттярки виглядала зовсім мертвою. Бачив перед собою суцільні купи сміття, і більше нічого, не траплялися ані русалки, ані інші витвори здичавілої природи. Саме іно сміття шурхотливо стрічало його і проводжало кепкуватим поглядом тисячі очей. Ліниво зблискувало скло під ногами, дзенькотіли незадоволено залізячки і важко дихали своїми могутніми грудьми понурі гори. Невже цьому лябіринтові кінця-краю немає? Його охопив страх, що, проблукавши намарне, загине у пустелі сміття з голоду, розпачу і безнадії.

Ополудні втомлено сів на дерев'яний ящик і замислився над своєю гіркою долею. На хвильку прокралася йому в голову підступна думка — а чи не повернутися назад, у те чудернацьке містечко, і там собі доживати віку в оточенні карлиць, їхньої сердечної матінки і Лютеції з Адольфиною? А то й замінити покійного пана Ліндера і вже самому продовжити грандіозну працю над витвором величної містерії життя, тасуючи людські долі, наче колоду карт.

І ось тої розпачливої хвилини, коли душа його розривалася між рухом уперед і втечею назад, хтось підкрався ззаду і стиснув йому шию руками. Це було настільки несподівано, що Бумблякевич просто розгубився і застиг в непорушності. Перша думка була, що, можливо, це і є найкращий вихід зі становища — отак ураз покінчити з цим усім. Смерть раптом уявилася йому в образі прекрасної дівчини в білій льолі з розпущеним волоссям. Вона усміхалася йому звабливо і простягала руки з довгими білими пальцями.