Бумблякевич спробував дізнатися у людей, що товпилися в коридорі, де кабінет бургомістра, але це виявилося марною справою, ніхто нічого путнього не міг повідомити, а навпаки ще сильніше заплутував. Натрапивши на перший ліпший кабінет біля якого не було черги, Бумблякевич постукав і відразу ж прочинив двері. Побачив масивного стола, обидва боки якого були завалені папками, і тільки посередині лишався невеликий простір, у якому виднілася голова чиновника. Він щось зосереджено писав, поскрипуючи пером і помагаючи при цьому собі язиком, який пульсував і рухався услід за карлючками.

— Пробачте, — проказав Бумблякевич, звертаючись до виблискуючої лисини, — я шукаю кабінет пана бургомістра. Не підкажете?

— Ви мені заважаєте, — буркнув чиновник, не підводячи очей. — Я закінчую звіт.

— Тільки скажіть номер кабінету.

— Сорок восьмий! — кинув той.

Бумблякевич подякував, вийшов у коридор і глянув на номер кабінету, в якому щойно побував — дванадцятий. Сорок восьмий кабінет виявився вище поверхом. Там теж панував рух, а людей тлумилися ще більше. І хоча на кожних дверях виднівся номер кабінету, проте ніде не вказувалося, що це за кабінет. Яким чином орієнтуються відвідувачі, важко здогадатися. Біля сорок восьмого стояло тільки дві жінки.

— Чи в цьому кабінеті сидить пан бургомістр? — чемно спитав Бумблякевич.

— Не знаємо, — відказала одна з жінок, навіть не зиркнувши на нього.

— А хто ж тоді там сидить?

— Дасться чути.

Така відповідь його дещо приголомшила, і він вирішив, що жінки чимось сильно стурбовані, коли такі неввічливі. Та ось із дверей вихопилась якась проява у довгому плащі, заціпивши в руці зібганого капелюха, і, голосно регочучи, потупцяла геть. Жінки тут-таки й зникли за дверима кабінету, і Бумблякевич зостався сам. Проява плуганила коридором і заливалася сміхом, аж її заточувало, щось вигукувала і сама до себе сміялася, але ніхто на це й уваги не звертав, кожен був заглиблений у себе самого, мовби повторював подумки те, що мав пізніше висловити в кабінеті чиновнику.

Хвилин за двадцять вийшли й обидві жінки, не вийшли — вивалилися, хапаючись від реготу за животи, а з очей їм аж сльози лилися. При цьому вони повторювали окремі слова, які тільки їм і були зрозумілі, і знову трусилися, і штурхали одна одну, і припадали до стіни, заточуючись, і спинялися, щоб знову ще голосніше розлити довкола рясні дощі сміху.

Бумблякевич, провівши їх зацікавленим поглядом, зайшов до кабінету. Цибатий, худий як трясця, чиновник був зайнятий тим, що прасував на столі папери. Біля його ніг стояв плетений кошик повен пожмаканих папірців, він витягав їх по одному з кошика, швидким рухом розправляв писаним до споду, порскав з рота водою і припікав праскою.

— Боже помагай, — сказав Бумблякевич, — мені сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому кабінеті. От я й зайшов.

— Плюньте в писок тому, хто вам це сказав. А знаєте, що відповів кролик, у якого удав поцікавився його іменем?

— Ні.

— Він відрізав удаву: «Дідька тобі лисого! Жери так!» Ха-ха-ха!

— То в якому він кабінеті?

— В дванадцятому. А знаєте про що говорили дві п'яні в дзюську блохи, виповзаючи з ресторації?

— Ні.

— «Ну, що — пішки підемо, чи на собаці потрюхикаємо?» Ха-ха-ха!

— Що ви не кажете? Але саме у дванадцятому мені й сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому.

— Тоді ще спробуйте у вісімнадцятому. А знаєте, що спитала одна гуска, прокинувшись вранці напередодні Різдва?

— Ні.

— «Цікаво, дівки, чого то мені всю ніч яблука снилися?» Ха-ха-ха!

— Невже у бургомістра нема сталого кабінету?

— А навіщо? Він всюдисущий, як Господь. Він тут і ніде, зараз і прісно, він водночас у всіх кабінетах, на всіх поверхах, але — тільки на долю секунди. Саме цієї долі секунди й не вистачає, аби впіймати його. Бо чи можна впіймати промінь? Наш пан бургомістр — промінь! А чи можна зловити сплеск? Наш пан бургомістр — сплеск! А чи можна схопити п'янливий запах матіоли? Наш пан бургомістр — п'янливий запах матіоли! Недавно він зазирнув до мого кабінету, побачив кошик повний паперів, і обурився. Він обурився і сказав, що кожен папірчик, на якому написано бодай одне слово — велика цінність. А коли там написано більше ніж одне слово — це скарб. То як же можна нищити скарби? Хіба бракує папок, аби це все підшити?

— Але ж у вас усі коридори всіяні паперами!

— Ну, то й що? На те є спеціальна служба, яка їх підбирає і підшиває.

— Цікаво, як вони орієнтуються в тих паперах, якщо вони повилітали з різних справ.

— Все підшивається в порядку знаходження. Усе підряд. Такий порядок. А порядок понад усе. Яка різниця, у якій папці знаходиться той чи інший папір? Головне, що він десь таки є і що ми про нього знаємо. А коли нам про нього відомо, то він таки існує і відіграє ролю документа. Нема такого папірчика, про якого б ми не знали. Між іншим, ви перший відвідувач, який не рве кишки від сміху, слухаючи мої жарти. Тобто в душі ви, безперечно, іржете і б'єте копитом, вас там аж вивертає від реготу. Але назовні цього не видно. Чудова витримка. Інакше б я з вами й не пашталакав. Якщо ви чули якого свіженького жарта, можете мене почастувати.

— Чи знаєте, що відповів юний трафердокль на пропозицію засушеного сульфуля почастувати його яким-небудь свіженьким жартом?

— Ні-ні, дуже цікаво!

— Він сказав: «У дупі я мав усі ваші жарти разом з вами!»

— Ха-ха-ха! — скорчився від сміху чиновник. — Так таки й відрубав? О-хо-хо-хо! Як по писаному! А-га-га-га!

Він аж присів, стогнучи від сміху, аж поки не повалився на підлогу й не почав качатися, то підгинаючи коліна до грудей, то випростовуючи. Бумблякевич дивився на нього, як на сьвірка, врешті розвернувся і покинув кабінет, траснувши дверима. Ледве сунучи від утоми ногами, проминув обох жінок, вони й далі захлиналися реготом, приказуючи:

— «Ці… цікаво, дівки…» Ха-ха-ха!

— «… чого… чого… то мені всю ніч…» Ха-ха-ха!

— «… я… я… яблука… сни… снилися?» Ха-ха-ха!

Сумерк спускався з дерев і стелився долом, поволі остуджуючи кам'яниці і бруківку. З гір долітали перші подихи вітерця, вони то шмигали у вулички, то спурхували догори і гралися флюгерами, розливаючи їхнє поскрипування над площею. Вулички вилюдніли і Бумблякевич, вийшовши з ратуші, не відразу й виловив очима якусь похмуру постать у крислатому капелюсі й довгому до п'ят плащі, що стояла до нього спиною. Вочевидь то була та сама проява, яка нещодавно душилася сміхом, вийшовши з сорок восьмого кабінету. Але зараз чоловік застиг, задерши голову і вдивляючись у шпилі замку, що стриміли понад соснами. Сірі вайлуваті оболоки валандалися понад шпилями, а шпилі росли, вростали у небо і то зникали, то випірнали з густої сизі.

Бумблякевич наблизився і сказав:

— Пробачте…

Чоловік знервовано смикнувся, мовби його заскочили за чим непотребним і гріховним, і опустив голову. На його худорлявому обличчі з маленькими чорними вусиками полохко світили великі очі. Куди й подівся похмурий вигляд.

— Чи не могли б ви мені…

— Звичайно, міг би.

— Я шукаю корчму, в якій можна було б заночувати.

— Ви майже біля неї. Бачите гусака на шильді? Вона так і зветься — «Під золотим гусаком». Хоча, як на мене, то це хутше «іржавий гусак».

— Дуже вам вдячний.

— До ваших послуг. Здалека до нас?

— М-м, — зам'явся Бумблякевич, вибираючи між сміттяркою, Морем Борщів та Львовом, і таки вибрав останнє.

— З самого Львова!

— Ти ба!

— Так. Хочу потрапити до замку. Кажуть, там цікавий архів.

— Невже й до Львова докотилося про наш замок?

— Маю укласти генеалогічне дерево наших королівських родів. А в замку знаходяться всі необхідні матеріали.

Чоловік якось дивно оглянув Бумблякевича, мовби той торочив несосвітенні речі, а по хвилі запитав:

— І ви збираєтеся спинитися в цій корчмі?