— Але, пане Голубович, — сказав генерал Купчак, — мені здається, ви перебільшуєте. Такими ідеями можна привернути лише якусь частину нації, а більшість злякається. Мільйони українців — це сіра напівписьменна маса, затовчена й забита, принижена й сплюгавлена. Маса, котра прагне хліба й видовищ. Весь схід України позбавлений державницької ідеї. Не був державником навіть Хмельницький, котрий підняв заколот проти українських магнатів. І передовсім проти Яреми Вишневецького, який і був справжнім державником. Ярема прагнув здобути українську корону і створити українську державу. Козаки все зробили, аби йому це не вдалося.

Обидві Купчаківни взяли батька попід руки і защебетали:

— Татусю, не скидай святих імен на грішну землю.

— Пан Купчак має рацію, — підтримав його полковник Кучугура. — Але цю рацію не варто виставляти для загального огляду. Східнякам і без того помакітрилося від синьо-жовтого прапора, тризуба і «Ще не вмерла», а коли вони почують, що й Хмельницький не герой, то, може, і взагалі від Галичини відвернуться.

— Нація мусить мати своїх ідолів, — сказав Галаган. — І якщо вам не до шмиги Хмельницький, то були ще Винниченко, Грушевський, Петлюра…

— Тільки не ця трійця! — підняв угору долоні Голубович. — Які це ідоли? Україна ще й досі, мов стара непорочна діва. Бо ці ваші герої тільки тим і займалися, що несміливо її мастурбували, замість того, щоби втрати як слід!

Ці слова генерала викликали гучний регіт у присутніх чоловіків і рум'янець на щоках панночок.

— Пане Голубович, — узяв його за плече Купчак. — Чи не будете такі ласкаві вповісти мені: хто має бути тим лицарем, який, х-хе! — вграє, як ви висловились, нашу неньку? Може, ви?

— Може, і я, — не знітився той. — Хтось таки мусить пустити їй кров.

— Боже, які жахи! — сплеснув у долоні князь. — Та ж уже Україну проголошено незалежною державою. Пане Голубович, навіщо кров? Уже все позаду. Схаменіться. Та ж маємо врешті свободу!

— Свобода, за яку не було пролито жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити.

— Чи мало крові було пролито досі? — спитав князь.

— Та кров була пролита в інших поколіннях. І до того ж — намарне. Потрібна свіжа кров. Потрібна війна — з будь-якого приводу. Війна очищуюча і об'єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров'ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим. Без війни цього добитися неможливо.

— Але ж на нас ще ніхто не нападає, — стенув плечима Галаган.

— І не треба чекати. Доки ми будемо поводитися, як отара овець? Мусимо самі напасти! Так, як це робили в часи Святослава й Володимира. Самі мусимо вдарити! Перші! Просто в зуби, щоб вони захлинулися! Щоби страх панічний пройняв їх! Щоб українцями лякали дітей і тремтіли на з'яву тризуба!

— Панове, — нарешті озвався князь, який упродовж цілого часу з усміхом стежив за суперечкою. — Я бачу, ви готові кожен бенкет перетворити на дискусійний клюб. Але нині маємо саме бенкет.

— Дуже доречно, — підтримали Купчаківни. — Пане Бумблякевич, а чи не випити нам шампана?

І, не питаючи його згоди, поволокли до шинквасу, ущерть заставленого пляшками і закусками, довкола юрмилося чимало гостей.

— Нам візьміть канапок із чорним кав'яром[73], морозива і ананасів, — забажали панни, займаючи столик.

Бумблякевич розгубився, побачивши таку силу-силенну різних наїдків і напоїв. Очі відразу розбіглися і не знали, де зупинитися: чи на ракових шийках, чи на вустрицях, чи на горах кав'яру, чи на вуджених скраклях, чи на печених мруцлях, чи на товчених шкрудлях, алемантових фіцлях, кармованих шницлях, стокроткових прецлях, поливаних скраклях. Врешті наклав на тацю всього потроху, не забувши прихопити пляшку шампана і пляшку місцевого вина «Повстанські ночі».

— Ах, пане Бумблякевич, — сплеснула долонями Мотря, — ви збираєтесь пити цей жах?

— Чому ви спинили свій вибір саме на цій отруті? — скривилася Хівря. — Там же стільки розкішних напоїв!

— Та я, чесно кажучи, ніколи його не пробував. Назва сподобалася.

— Коли ми вам скажемо, на чому воно настояне, відразу розподобається.

— Прошу дуже, — погодився Бумблякевич, ласуючи раковими шийками.

— Для того, щоб отримати вино «Повстанські ночі», — сказала Хівря, — беруть два кіля свіжого очищеного динаміту, п'ять ошпарених окропом гранат, двадцять вісім куль «дум-дум», які перед тим тримали в оцті, а до того всього корінь хрону, десять стручків перцю, один старий повстанський чобіт, і для кольору викручують з живого москаля усеньку кров до краплі. Тоді заливають березовим соком. На третій день дають дикого меду. Все це витримують у бочках два місяці. Після чого розливають у пляшки. І що ви думаєте?

— Так, що ви думаєте? — кивнула Мотря.

— Я? Боронь Боже, аби я що-небудь думав.

— Так от, аби ви знали, що такою пляшкою «Повстанських ночей» можна вивести з ладу цілий панцерник.

Бумблякевич наповнив келихи шампаном.

— Чарівні панянки, давайте дзьобнемо за ваші юні ночі. «Повстанські» мене щось не приваблюють. Якщо це вино виводить з ладу панцерник, то мене рознесе просто на дрібні флячки. Смачного!

Панянки залилися щирим українським сміхом.

— Боже, який ви потішний! — сказала Мотря. — Ви зовсім не подібні до наших набурмосених, як сичі, генералів.

— Пан Бумблякевич — гордість нашої сміттярки, — підтвердила Хівря. — Завтра ми вас чекаємо в себе. Навіть не намагайтеся суперечити. Ми нічого не хочемо знати. Правда, Мотре?

— Пане Бумблякевич, — манірно потяглася Мотря. — Ми були завше такі бідні на справжніх лицарів! Наші юні цнотливі серця стужилися за ними.

Музика замовкла і гучний голос пана Джавала сповістив:

— Пані й панове! Наш видатний поет Транквіліон Пупс написав славень для героя вчорашніх ловів — пана Бумблякевича! Прошу!

Пролунали бурхливі оплески, і Транквіліон Пупс, зайнявши поставу, належну видатному поетові, почав рецитувати: