— Ну, з Богом…

Бодай би шляк трафив[11] цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?

Вернувся до хати за якусь годину.

— Що таке? — сполошилася мама. — Не прийшла?

— Ні, прийшла, але… але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні…

— До лікарні… — прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. — Як то — до лікарні? Що з нею?

— Щось в неї знайшли…

— Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!

Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.

— Скажи… скажи мені правду… вона покинула тебе?

Не покинула… але, може, збрехала, щоб кинути?..

Завагався, чи не погодитися з цією версією, але уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму…

— Ні-ні, вона лягає на операцію… Я буду її провідувати…

— Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?

А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.

— У неї нефрит… відмовляють нирки…

— Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?

Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?

— Чого мала пити? Могла перестудитися.

— Ну так… але… А що кажуть лікарі?

— Кажуть, що треба різати…

— їм би різати… Коли вона лягає?

— Нині по обіді… А операція за кілька днів… Може, навіть у п'ятницю…

— Коли підеш провідати?

— Завтра.

— Добре… Бідна дитина… Що там її батьки мусять пережити…

Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит — нема що й казати — зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах[12], і з'явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив'язаний із псячої куделі.

— Файно, але де взяти тої куделі? — зажурилася мама.

— Знаю де, — відповіла сусідка. — Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в'язати пояс.

У п'ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.

У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте вона не спала.

— Я вже скінчила в'язати… Занесеш завтра Мальві… Ну, як вона? Як операція?

— Ніби добре все…

— Ти її бачив?

— Після операції не бачив… Не дозволили.

— А батьків… батьків її бачив?

— Ні… — але враз виправився: — Тобто так… Але не признавався до них…

— Умгу… Чого ж ти так?

У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.

— Подивіться… чисто собача вовна… помагає на гостець, на нирки…

Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував…

— І що ви за тото хочете?

Уже те, що він не вимовив «пояс», а вжив зневажливе «тото», свідчило, що річ його зацікавила, і він ковтнув гачка, але йшлося тепер лише про те, аби збити ціну.

— Чупринку. Празьке видання. І…

— І? — вирячив очі Магула.

— І двотомник Трохима Зіньківського.

— Ого! — Магула захлинувся повітрям і замахав руками. — Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А ви хочете за тото…

Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки… Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші… Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати…»

— І дали йому гроші? — спитала мама.

— Так, дали… І він взяв… То було ввечері… А вночі вона вмерла…

— Боже… Боже… Боже… — шепотіла мама.

На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки… Хто знав, що мама так перейметься?

Бумблякевич перегорнув сторінку…

— Я мушу піти до неї на похорон, — вперлася мама. — Я мушу піти… Вона мені як рідна…

Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.

— Мамо… подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?

— Та же ти не зовсім чужий, сину…

— Чужий… Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.

— Тоді ми станемо збоку… Ми будемо стояти збоку і спостерігати… Але я мушу там бути… Адже ти підеш?

— Я піду… але… так само збоку…

— В котрій годині ховають?

— Я ще не знаю…

— А де? О, Господи! Де?

— На Личакові.

— Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі… Як мені шкода, що ти на ній не вженився… Був би-сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.

— Що ви таке говорите?

— Ну-ну, я кажу як мама…

На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціяльно їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий — зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа — теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для тьоті Раї, бо тьотя Рая теж не єрунда ходяча, а ветеран партії.

Бумблякевич привіз маму на таксі якраз вчасно. Процесія входила до цвинтарної брами.

— Боже! — поблідла мама. — То вона комуністка?

Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою.

Цього Бумблякевич не врахував.

Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові «комуніст» — най би вони вже виздихали.

Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала: