Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра.
Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об'явилася худенька згорблена бабуся.
— Чи ви будете пані Мокрицька?
— Так.
— Я від пана Магули.
— Ну? — зовсім непривітно відказала бабуся.
— Хотів би перемовитися з вами…
— А що я маю до говорення?
— Ви, може, ні… але я маю…
Вже не чекав запрошення, ступив на подвір'я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.
— Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?
— Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою…
— От старе порохно!
— А я дуже нею цікавлюся… Хочу щось написати…
— Про кого? Про Мальву?
— Вона була дуже гарна поетеса.
— Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!
— Як буду писати про неї, то напишу і про вас. Обличчя старої ледь-ледь потепліло.
— А що ви про мене знаєте?
— Я читав ваші статті в «Жіночій долі»… Ну, і казки в «Дзвінку».
Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.
— Ви справді читали?
— Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати…
— Але вас більше цікавить Мальва?
— Бо вона зникла безслідно.
— Не так вже і безслідно.
— Ви знаєте, де вона тепер?
— Ні…
— То звідки вам відомо, що вона жива?
— Хіба я вам казала, що вона жива?
Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.
— Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.
— То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива…
— Ви з нею зустрічалися?
— Як вам сказати… То було зовсім випадково… Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…
— Та вже коли почали…
— Я зустріла її на смітнику… За винниківським базаром… Вона там порпалася в смітті… Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка…
Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь…
— Ви були впевнені, що то вона?
— Я побачила її… Підійшла до неї і сказала: Мальва… Вона так здригнулася… Мальва Ланда — це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше…
— Як?
— Уже не пам'ятаю.
Та видно було, що обманює. Пам'ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.
— А що було далі?
— Далі… Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана… Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.
— Ви розмовляли?
— Де там… втікла від мене… Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.
— Чому вона так зробила, як ви гадаєте?
— Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася… Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.
— Чого саме вона боялася?
— Її в сорок четвертому хтіли арештувати… Якраз знаходилася в друці її друга книжечка… А тут до Львова прийшли совіти…
— Друга книжечка? — аж затремтів Бумблякевич.
— Так… Що тут дивного? Писала вона мало, але писала… Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів… Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти… З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва емігрувала…
— Хто — ми?
— Ми — це ті літератори, котрі лишилися… Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні…
— Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…
— Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.
— А звідки знали ви?
— Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.
— Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?
— А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар'ювала потихеньку… Все життя ховатися…
— В мене таке враження, що ви її недолюблюєте…
— Ну, ми не були з нею аж такими колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга — два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…
— Вашим?
Бумблякевич витер спітніле чоло. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову…
— Так, моїм… Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім'я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу — Мальва Ланда… Що б ви на мому місці після того зробили?
— Не знаю… Вона справді вчинила не по-товариськи.
— Скажіть ліпше по-свинському… О-о, то була фест[14] кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути… Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?.. — вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: — Але я дістала сатисфакцію…
І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, наче б перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.
— Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?
Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:
— Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.
— Як то? Вона ж була знищена!
— Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.
— А звідки про це дізналася Мальва?
— Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.
— І ви повернули їй?
— По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? — І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. — Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе — вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди — правуйся!.. Але з ким мала би правуватися? Так і минулося… А я тільки-но так сказала їй… Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?
Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:
— А де тепер та друга книжечка?
І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:
— Є в мене. — Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: — Мені вже не потрібна. Як хочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї.
— Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?
— Знаєте… перед війною вона мешкала з батьками… Але в тридцять дев'ятому батьків вивезли, хату забрали… Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися.
Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві…
— Де саме?
— На Замарстинові[15]. Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю…
Перша збірка віршів Мальви Ланди називалася «Наприклад — я» (Львів, «Смолоскип», 1938, 36 стор.), а друга — «Нелегальне сонце» (Краків-Львів, «Українське видавництво», 1944, 48 стор.). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи, першу збірку в часопису «Назустріч», дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність «поезій політично заанґажованих», а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси «може, й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може, місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчости Мальви Ланди дзвенить душа музичної, не зрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету — у серце людини, що мусить жити».
