Прокурор сів посередині і вже як пан Ліндер прорік:

— Слово для захисту надається адвокатові підсудного, — і, пересівши в праве крісло, продовжив голосом скрадливим і єлейним: — Шановні судді, шановні присяглі!

На мою долю випала дуже невдячна місія захищати турецького шпигуна, але я мушу це вчинити, бо таке вже моє гірке покликання. Отже, викривши і розсекретивши агента, ми повинні все ж спробувати добачити у ньому і щось позитивне, щось таке, що могло б пом'якшити провину. Ви скажете, шановні присяглі, що до шпигуна не можна ставитися поблажливо, адже за ним стоїть ворожа нам держава, котра тільки й чекає, щоб загарбати наші землі, поневолити наших жінок. І я скажу — це правда. Ніякої поблажливости для ворога! Але прошу звернути увагу на такий цікавий факт: шпигун видає себе з головою вже від перших кроків по нашому місті. Це дає змогу взяти його на гачок і стежити за всією його діяльністю. Про що це говорить? А про те, що шпигун є особою недосвідченою в своїй справі, інакше б він так легко не попався. Я не хочу тут применшити видатні заслуги пана Ліндера у висліджуванні й розкритті аґента, ворог був би рано чи пізно впійманий незалежно від своєї кваліфікати. Але щоб отак відразу? Так, це феноменальний талант пана Ліндера, але водночас і абсолютна фахова непридатність аґента. Таким чином, наш агент робить лише перші несміливі кроки. Яко аґент, він для нас зовсім не шкідливий, і можемо дивитись на нього крізь пальці. Чисто по-людськи можна б його навіть десь і пожаліти, ба навіть відпустити з Богом. Але до цього я вас не закликаю. Бо добре знаю, що ворог мусить бути покараний, щоб іншим не здавалося, наче ми аж такі вже тюхтії й не можемо обстояти свою гідність. Мусить бути покараний, але не настільки жорстоко, щоб аж на смерть, бо ж провина його не є вже такою надмірною. Гадаю, найбільше, на що він може заслуговувати — це довічне ув'язнення.

Після адвоката, промовив знову пан суддя:

— Останнє слово підсудного!

Бумблякевич звівся з крісла й сказав:

— Можна попросити келишок?

Пан Ліндер повернувся вліво, повернувся вправо й запитав:

— Не заперечуєте, панове? Ну, то прошу, пане підсудний.

Бумблякевич налив собі рому і з задоволенням випив.

— А мені! — озвалася тестьова і, отримавши свою порцію, додала: — За здоров'я шпигуна!

— Що це таке! — обурився пан суддя. — В мене таке враження, що ви не на суді, а десь на водах. Пане підсудний, ваше останнє слово!

— Що я можу сказати? — зітхнув Бумблякевич. — Я нещасна людина. Замість того, щоб потрапити до замку, я забрів у це ваше містечко і встряв аж у таку халепу. А все чому? Бо ті вар'яти зжерли русалку, а вона їм помстилася, і корабель розтрощило на скелях. А якби не розтрощило, то ми пристали б до берега не тут, а там, де замок. Тепер ви кажете, що я шпигун. Можливо, так воно і є. Можливо, я шпигун. Але — не турецький. І це дуже суттєво. Турецьким бути не хочу.

— А італійським? — спитав пан Ліндер.

— Ну, це вже цікавіше. Якщо вас це теж задовільняє, то я не перечитиму.

— Нас задовільняє, — відказав суддя, порадившись з адвокатом і прокурором.

Бумблякевич налив собі ще і випив до пані Флякової.

— Здоров'я пані! Прошу мене засудити на вічне життя!

— Ах, який ви потішний! — заплескала в долоні пані Ліндерова.

Бумблякевич повернувся до неї і нагородив вдячною усмішкою. Пані Ліндерова була пишною товстулею з тих, яким увечері тридцять, а вранці — сорок п'ять.

— Пане Бумблякевич, — сказав пан Фляк, — ваша мужність і сила волі вражають. Яка шкода, що ви знаходитесь по той бік барикад… Я охоче взяв би вас своїм заступником.

— О, це ідея! — втішилася пані Ліндерова. — Мусимо його врятувати. Було б шкода, щоб пропав такий… такий мужчина…

Вона це проворкувала так натхненно, аж її пишні перса збільшилися в об'ємі, а пан Ліндер наморщив чоло:

— Вношу протест! Жодних компліментів шпигунові! Отже, підемо далі. Пан прокурор вимагає найвищої міри покарання, а пан адвокат — найнижчої, себто довічного ув'язнення. Пане прокурор, ваше останнє слово.

— Шановні колеги, — сказав прокурор, — я лише хочу вам нагадати, що довічне ув'язнення може обернутися для нас дуже великими економічними втратами, адже утримання кожного в'язня лягає важким тягарем на місцеве населення. Це викликає збільшення податків, підвищення цін та спад загального добробуту.

— Тепер пропоную останнє слово панові адвокату, — виголосив пан Ліндер.

Адвокат відкашлявся і почав:

— Так, панове, довічне утримання в'язня — це досить значні кошти. Але щоб цьому запобігти, можна використати в'язня для якоїсь важливої місії. А, зрештою, пан Ліндер і сам добре знає, як це робиться, бо чимало його в'язнів працюють до самозабуття на благо нашого суспільства. У мене й досі збереглася хустинка до носа, подарована мені однією ув'язненою жінкою, котру вона власноручно вишила і оздобила, а зараз — ось, погляньте — я ношу її і шмаркаюсь, постійно згадуючи цю добру жінку, що поставилася до мене так поштиво й по-самаритянськи, помітивши, що маю катар. Я міг би назвати й інші речі, придбані в ув'язнених, котрі мені дуже допомогли у власному житті, але не буду відволікати дорогоцінної уваги. Додам іще, що інтелігенція і загальне позитивне враження, яке викликає у нас італійський шпигун, свідчать про те, що й в'язням він справить також приємність і, за час спілкування з ним, вони піднесуть свій загальний розвій та моральність.

Бумблякевич розчулився й голосно висякався:

— Дай вам Боже здоров'я, пане адвокате. Як ви це все гарно вповіли, як ви глибоко проникли в мою… е-е… в моє… е-е-гм, одним словом, хочеться гірко ридати і бити себе в груди: «Милосердя!»

По цих словах пролунало шльохання й сьорбання носом — це пані Мотрона не втрималася й залилася слізьми, а за нею і пані Ліндерова, й Олюня. Ба навіть сам пан Ліндер опустив голову і важко засопів. Не плакав лише Дезидерій Фляк, і то з тієї простої причини, що спав, звісивши голову на груди.

Бумблякевич налив собі ще одного келишка і зітхнув:

Ці рядки викликали ще голосніші ридання, а пан Дезидерій Фляк навіть втворив[94] одне око і тривожним поглядом зміряв підсудного.

— Шановні колеги, — сказав пан Ліндер. — Ви чули думку пана прокурора і пана адвоката. Тепер як вирішите, так і буде. Хто за те, щоби пана Бумблякевича присудити до кари смерти через повішання?

Руки підняли пан Ліндер і Дезидерій Фляк.

— А хто за те, щоби пана Бумблякевича засудити на довічне ув'язнення?

Три жіночі руки піднялися вгору.

— Отже, прошу встати. Наш вердикт такий: кара смерти через повішання.

— Що? — обурився Бумблякевич. — Та як це можливо? Адже було три голоси проти двох!

— Ні, ви помилилися, — розвів руками пан Ліндер. — За довічне ув'язнення проголосували три шановні пані і пан адвокат. Це чотири голоси. А за кару смерти проголосували пан Дезидерій Фляк, пан суддя, пан прокурор, пан верховний кат і пан комісар поліції, себто я. А це вам цілих п'ять голосів проти чотирьох. На жаль, присуд суворий, але справедливий. Прошу наготуватися до страти. У вашому розпорядженні будь-яке дерево в нашому садку. За годину почнемо. А я з паном адвокатом і паном прокурором піду подрімаю.

Пан Ліндер позіхнув так заразливо, що в його тестя, мов за командою, голова стрімко впала на груди і з бурячкового носа залунало важке хропіння.

Жінки, витерши сльози, присунулись ближче до столу і почали частуватися, припрошуючи й Бумблякевича.

— Перед смертю хоч наїмся, — сказав він, підтримавши компанію.

— Дуже жорстокий присуд, — похитала головою пані Флякова. — Ви ж бачили, ми голосували проти. Але нас була меншість. Нас завжди менше, чи не так, мої любі?