— Нічого подібного, — стояв на свому пан Фляк. — Просто це вже буде не пан Бумблякевич, а хтось інший. Розумієте? Інша людина. Бумблякевича засуджено, страчено і поховано ще вчора. А нині до нас у гості завітав пан… е-е… як же його… пан… е-е… згадав!., пан Ціммерман! От хто! Завітав до нас у гості, і ми сидимо любенько та вгощаємося. А пан Ціммерман завітав до нас через те, що просить руки нашої Олюні. Тепер — зрозуміло?

Всі задоволено кивнули головами. Крім Бумблякевича.

— Хіба я схожий на Ціммермана? Я схожий на Бумблякевича.

— Ні, ви схожі на Ціммермана, бо ви таки є Ціммерман, а Бумблякевич, царство йому небесне, спочиває сном праведним, — відказав пан Фляк і подався готувати могилу до приходу суддів.

— Боже, яка я рада! — скрикнула Олюня і кинулася обіймати Бумблякевича. — Тепер я буду пані Ціммерман! Чудово!

— Але так не поспішай, — урвала її пані Ліндерова, — пан Ціммерман ще мусить попрохати твоєї руки в татуся.

Бумблякевич збараніло озирнув жінок і вирішив, що або випив замало, або якраз забагато і, щоби з'ясувати свій стан достеменно, хильнув ще одну стопку. Вмирати не хотілося. Але женитися — теж. Олюня, щоправда, виглядала звабливо. І, може, навіть, це була найліпша з дівчат, яких він кохав, бо ж таки голову мала жіночу, а не чоловічу. І достобіса — мудру! Так хитро закрутити баки матусі й бабуні про своє безчестя — це треба мати неабиякий талант. Але як же, посідаючи цноту, вона могла так достовірно описати її втрату?

Сонце припекло лисину, і він накрив її серветкою. Думати на сонці шкідливо. Якимось чином праця мозку приманює сонячну напругу, і голова поволі починає скидатися на казан, в якому закипає духмяний росіл життя, з'являються густі рої джмелів і шугають від вуха до вуха, через що усі думки, мов пуголовки, збиваються в одну зграю і метаються сполохано по всіх закутинах, прагнучи лише одного — аби їх забули. Та не все так одразу вдається забути, котрась думка обов'язково відіб'ється від гурту і стане шашелем точити мозок.

— Я втомилася тебе чекати, — сказала Мальва. — Мені пора…

— О ні! Зачекай! Я вирвуся звідси й прилину до тебе! Ще день, ще два — зачекай!

Але Мальва в зеленій сукні літа, в стиглих вишнях і росах, в солодкім мареві суниць — відходить у таємність листя, розхиляє густе прожилля, ступає в яснозелений струмінь соків і тане, як сонячна карамеля на гарячому піднебінні.

З'явився пан Фляк з хрестом, до якого була прибита табличка з білої дикти.

— Правда, гарно? — спитав він. — Прошу тільки назвати своє ім'я і дату народження.

— Е.

— Е?

— Це ім'я. А народився сорок три роки тому 18 серпня.

— Е — це ім'я? — здивувалася Олюнька.

— Це перша літера імені. Другу літеру дізнаєтеся по шлюбі, — засміявся Бумблякевич.

Пан Фляк узявся, пріючи і сопучи, виводити на табличці напис вугликом. Завершивши цей відповідальний труд, він радісно пуркнув і продемонстрував присутнім, що в нього вийшло:

Тут упокоївся в Бозі добродій Е. Бумблякевич

18. VIII. Р. Б. 1870 — 3. VIII. Р. Б. 1913

Спи спокійно, дорогий друже.

Після того, як пан Фляк вкопав хреста посеред квітника, Бумблякевич наблизився до могилки і вилляв на неї келишок рому.

— Земля тобі пухом, нещасний мандрівцю!

А тоді, ставши у позу римського патриція, виголосив:

Збройного ставлю звитяжця, що першим зі Львова,
Долею гнаний нещадно, на берег ступив невідомий.
Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,
З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони.
Фльоту його вона всю потопила у морі
За невіженство самого лише Бумблякевича.
Зевсовим бистрим перуном метнувши із хмар піднебесних,
І ті кораблі погромила, нуртам на здобич оддавши,
А самого ватажка, що полум'ям дихав смертельним,
Вихром грізним пойняла і на гострії кинула скелі…

Пан Фляк стояв поруч, сумно опустивши голову, на якій запікся розквашений помідор. Здавалося, наче вбрав червоного беретика.

— Бракує вам бамбальончика, — сказав Бумблякевич і приклеїв йому на тім'я квіточку айстри.

— Ви маєте смак, — похвалила пані Флякова.

— Що це був за чоловік і чому його поховано в квітах? — спитав у пана Фляка.

— О, пане Ціммерман, то була шляхетна людина, котра, однак, заблукала в нетрях життєвих і була завербована італійською розвідкою з метою проникнення в наше місто і вивідання важливих стратегічних таємниць. Як на те, апарат пана Ліндера спрацював так спритно, що шпигуна було виявлено, арештовано і вчора засуджено до страти.

— Пане Фляк, ви так само шляхетна людина, коли здатні з такою повагою говорити про ворога.

— Пане Ціммерман, — озвалася пані Ліндерова, — кажуть, ви маєтний чоловік.

— Так, маю бровар уві Львові. Моє пиво славиться на всю Галіцію: «Від вечора і до рана пийте пиво Ціммермана!» Так написано на моїх шильдах.

Несподівано з-за кущів вигулькнув пан Ліндер, ведучи жваву дискусію з панами прокурором і адвокатом:

— Я таки наполягаю, що вішати слід у саду, а не на подвір'ї в'язниці, бо це не звичайний злочинець, а міжнародної кляси. До того ж, естетика страти, розумієте? Я прагну, аби все було красиво, вишукано. Та щоб останній спогад життя не був забарвлений сірими тюремними мурами, а радісним буянням літа. Мусимо до злочинця проявити решпект, інакше нас не зрозуміє народ.

— Ви маєте на увазі італійський народ? — поцікавився пан прокурор.

— Прошу не шпигати, — відбрив пан Ліндер. — Добре знаєте, що я маю на увазі… Ага, ось і наш герой. Ну, як? Чи ви вже відпочили, чи вибрали собі підходяще дерево?

Пан Ціммерман сторопіло подивися на пана Ліндера і прорік:

— Перепрошую, але я, здається, вас не розумію. Про яке дерево йдеться?

— Як то про яке? Та ж те саме дерево, на якому вас зараз повісять!

Пан Ціммерман розщепнув сорочку під шиєю:

— Пфу-у! Ну й спекота ниньки!

— Мій любий, — озвалася пані Ліндерова, — чи ти не перепікся на сонечку? Як ти міг так тяжко образити нашого гостя?

— Фе-фе, — похитала головою пані Флякова. — В такий урочистий день, коли вирішується доля нашої Олюні, усе спаскудити!

— Стривайте-стривайте, — заметушився пан Ліндер. — Що це ви мене гулюкаєте? Який урочистий день? Чим я образив нашого гостя? Годину тому ви самі його засудили на страту!

— Ах, Боже мій! — жахнулася його дружина. — Він зовсім з глузду з'їхав!

— Перепікся, — сказав пан Фляк, вийняв з кишені дзиґарок і додав: — Справді се було годину тому, але якраз учора.

— Тобто як — учора? — не міг зібратися пан Ліндер, але тут його погляд упав на хрест у квітах. — Хто? Що? Коли? Вже повісили? Без мене? Але… — витріщився на Бумблякевича. — Що за жарти?

— Любий мій, — лопотіла пані Ліндерова, — ти просто забувся — ти ж сам, власноручно повісив пана Бумблякевича, а потім ми його тут і поховали.

— Вчора?

— Вчора.

— А це тоді хто?

— А це пан Ціммерман, який не має нічого спільного зі шпигуном і завітав до нас сьогодні з дуже важливого приводу. А саме — просити руки нашої доньки. Пан Ціммерман має власний бровар ві Львові. «Пийте з вечора до рана пиво пана Ціммермана!»

Комісар поліції заплющив очі, розплющив очі, сказав «брррр!», ляснув себе в чоло і метнувся до столу, де вже пан Ціммерман послужливо підлив йому рому.

— Х-хе! — видихнув алькогольове повітря і уважно подивися на пана Ціммермана: — То кажете, що… угу… пан Ціммерман… так?., завітав до нас сьогодні… А вчора ми стратили шпигуна?.. А сьогодні завітав до нас пан Ціммерман, який ненароком… що ж — буває!., капка в капку схожий на… гм… Бумблякевича… страченого нами… себто покійного…

— І що це тобі, любий, прибандюрилось? — засміялася пані Ліндерова. — З якої се причини ти вирішив жартувати з нами? Пан Ціммерман аніскілечки не схожий на покійного. Ти тільки уважніше придивись! Пан Ціммерман і на зріст вищий, і в статурі худіший, а обличчя в нього яке шляхетне, просто живцем зійшов зі старовинних портретів! Ну, чисто тобі сенатор або якийсь значний магнат! А тим часом у пана Бумблякевича не було жодної риси, яка б промовляла про шляхетність. Небіжчик мав посполиту фізію і поведенцію. Про це говорить хоча б той факт, що він потолочив нам квіти. Тепер на тім місці, де він потолочив, його й поховано.