«Що ви не кажете?»

У ваших словах так багато іронії, але я вашу іронію сприймаю не інакше, як самозахист. Саме так звикли ви боронитися від настирливих кавалерів. Але така тактика зараз зовсім недоречна, бо я не є вашим кавалером, я просто сусід за столом, я звиклий співрозмовець, чоловік вашої знайомої… Вона, звичайно, пожартувала, виділивши тих двадцять хвилин, мені цього часу замало.

«Що ви не кажете?»

Я маю на увазі, що мені замало двадцяти хвилин у такій ось ситуації, коли ми сидимо на видноті, серед людей, а сиділи б ми деінде, на самоті, я, не вагаючись, повівся б куди рішуче.

«Що ви не кажете?»

Так, я, по-перше, поклав би свою руку на вашу. Розмова рук — найперша розмова, наші пальці шепотіли б, наче коханці під ковдрою, наші пальці б цілувалися, пригорталися, наші пальці віддавалися б одне одному з таким самим запалом, як чинили б це й наші тіла…

«Що ви не кажете?»

Вуста її прохилилися ще на одну волосиночку, і йому навіть здалося, що вони видихнули повітря, бо раптом легенький подув тепла війнув йому в обличчя, лоскочучи ніздрі духмяністю фіялок… А зрештою, що йому заважає покласти свою долоню на її долоню?

Панно, ось бачите — я кладу свої пальці, наче на клявіші фортеп'яна, і граю тиху-тихесеньку мельодію віденського вальсу, пальці наші стають у пари і починають танцювати, пурхати в притьмареній залі, наче метелики, лякливі нічні метелики, на яких чигають смолоскипи канделябрів і гасових жарівок…

Найдивніше, що пальці його і зіправді відчули тремтіння кралиних пальчиків, і тремт оцей був не такий уже й ілюзійний, пальчики ворушилися в ритмі вальсу, котрий оце зараз бринів йому в голові, лягав на вуста і змушував їх ледь-ледь підмугикувати… І так ото під музику почали вони попарно розлітатися в усі кінці велетенської залі і нестримно кохатися, безсоромно скидаючи з себе усі старосвітські приписи, усю сріблясту луску пристойности, зриваючи всенькі «так не можна», оголюючи тіла свої — білі і стиглі, бурхливі і хмільні — тіла, напоєні нічною тугою, полум'ям свічок і блиском дзеркального плеса… Кохались вони, лежачи в панни на стегні — вказівний палець на вказівній палюшечці, середній на середульшій, а мізинний на мізинній, а великий на великій, а на безіменній безіменний, котрий кохав її так палко, що й імени не питав, а так і шепотів їй на вушко — «о безіменна моя любове!», а вона відказувала так само, уся стрясаючись від його стрімкого натиску, — «о безіменний мій, бери мене, бери мене, бери мене!» — і підкидала його на собі найвище за усі пальці, аж стегно ходором ходило і, здавалося, от-от розсиплеться, мов стара канапа, розвалиться на дрібні костомашечки, вузлики, трісочки, клаптики…

В тій екстазі, коли пальці її вже зіпріли і заблагали милосердя, його долоня сповзла з її долоні і втомлено лягла на стегно. І було те стегно пругке і тепле, і чути було, як б'ють у ньому джерела і грає скрипка зовсім неподалік — з напнутими від жадання струнами…

Панно, чому ви прикинулися мертвою? Я ж чую у ваших глибинах життя, я чую бурхливі припливи крови, котра розбігається гарячими руслами і прагне з'єднатись з моєю в пінявий коктейль…

«Що ви не кажете?»

Її обличчя ще більше повернулось до нього, а вуста прохилились в закличній усмішці, і він помітив у неї на зубах кілька крапелиночок слини, що бралася від подиху дрібнісінькими бульбашками… Десь там, за білими ґратами зубів, ворушився жагучий язичок, палало вогнем обрію піднебіння — сонце за язиком лягало на спочивок, і прощальне його проміння зблискувало у вузьких щілинках зубів, наче жарівка за шторами…

Панно, я завтра уранці рушаю в мандрівку. Покину це місто і цих людей, щоби знову кинутися на пошуки Мальви… Сліди її всюди, куди не погляну, сліди її в літі і в річці, в хмарах і шибах… І навіть у вас самих. Ваше обличчя, напевно, колись належало їй, це вродливе обличчя молодої панни, котра не зазнала особливого щастя і взяла від життя зовсім крихітку, та й ту по дорозі між пальців просіяла… Ані в браму Раю не достукалася, ані в браму Пекла не втрапила, згубилася по дорозі в Чистець — в мочарах невідання… Будь-яка жінка, що в цьому світі існує, є безперечним доказом, що її немає. Вас теж нема. Є лише оця оболонка, в якій чудом збереглося трішки тепла, оболонка, котру назвали Мальвою, та від цього вона не ожила…

В очах у панни щось легенько зблисло, і тепер вони вже не видавалися мертвими, бо знову почали відбивати в собі навколишній світ, і перше, що він угледів — це самого себе в її чаклунських очах. Побачив своє обличчя в її зіницях, осяяне якимось синювато-сталевим полум'ям, котре клекотіло в нього за спиною, хоч і не відчував його. І було його обличчя якесь не таке, яким звик його бачити в люстерку, а мало воно тепер дуже суворий і грізний вигляд, наче обличчя якогось гайдамаки, який щойно скінчив бій і, важко дихаючи, став серед поля з шаблею в руці — з шаблі сочилася кров…

Але це не я, панно! Я не такий. Чому ви мене відбили в очах таким лихим і на все готовим? Я не готовий ані на що, я тільки пливу за течією, і течія ця зимна й свавільна.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

— О, що я бачу! Рука мого чоловіка вже на вашім стегні, Мальво. Ну, чи не говорила я, що він неабиякий зух? Ви програли. Ваші коралі тепер мої.

І вона зняла з панни коралі. На відміну від Олюні, панна чомусь не сприйняла цього за дотепний жарт і гнівно зблиснула очима, коли її коралі опинилися на шиї Олюні. В кутиках її вуст щось стрепенулося, і недавній лагідний усміх перетворився на зловісний, а самі вуста наче б звузилися і замкнулись. Та все це помітив лише пан Ціммерман.

— Панове! — піднявся з місця пан Ліндер. — Ось уже й звечоріло і наша мила зустріч наблизилася до кінця. Небавом вас, мої дорогі гості, розведуть по покоях і ви спочинете з далекої дороги. Але перш ніж встати з-за цього столу, я б хотів висловити свої почуття, які цієї хвилини опанували мною… Я знаю — я лише маленький гвинтик у великій державній машині, людина, яка далеко від вищого світу, від центру метрополії обійняла сторожову вежу на неспокійних її кресах. Людина, яка вихована зовсім в іншому середовищі, понадто — належить зовсім до іншої нації, іншої культури, прибула сюди, щоб вершити свій праведний суд, бути рідним батьком для впокорених і вірних, для тих, хто для добра Австрії не пошкодує живота свого. Скільки таких, як я, посланців пана цісаря нидіє у глибоких закутках імперії, несучи місцевим мешканцям світло щастя і злагоди! І я знаю, що мушу нести свого хреста, бо він мій і нічий інший.

— І ви несете його! — потвердив пан Ціммерман єдино лише для того, щоби і його не сприйняли за вмерлого.

— Так, несу! Хрест мій важкий, але добре, що знайшлися такі люди, котрі й свої рамена підставили і перебрали на себе частину сеї важкої ноші. А тому я надзвичайно вдячний нашим гостям зі Львова, котрі відзначили нас своєю увагою і разом з цінними подарунками привезли набагато цінніші новини, які тут для нас, наче вода кастальська. Отже, я разом з вами вельми тішуся, що Львів наш росте й розбудовується, що бурхливі й запашні води Полтви нарешті понесли на своїх стрімких хвилях перший пароплав, ім'я якому «Ясновельможний наш цісар Австро-Угорщини і Галіції пан Франц-Йосиф». Особливо приємно було почути, що усі три його парові рури мають форми трьох доньок нашого цісаря. І тепер наш коронний Львів нарешті з'єднався живою артерією з цілою Европою. Віват, панове! Але не можу вам не пригадати, де починається наша срібнолента Полтва. Вона починається тут, в С! Починається з малесенького болітця, з тонюсінького струмочка, яке б'є тут, у моєму саду, і коли мій лакей виливає у нього помиї, то я завше собі думаю: скільком людям у далекому Львові доведеться разом з водою Полтви ковтнути і кілька крапель мого чудесного борщу, поласувати крихточками заячого паштету, вдихнути п'янкі аромати моїх вин, відчути на язику зернятка турецького кав'яру… І знаєте, в таку мить мене огортає гордість за наше маленьке містечко, і хочеться піднести його добробут ще вище, а життя зробити ще кращим і веселішим. Панове, ви прибули сюди у дуже відповідальний час для нашої Батьківщини, і я хочу вас запевнити, що ми, Ліндери, Ціммермани і Фляки, постерунку свого не кинемо, а будемо вірно стояти на сторожі, гідно продовжуючи, закликаючи і приймаючи. Віват!