— Поки ти нам не скажеш, хто вона така і звідки її знаєш, ми не рушимо з місця, — стисла кулачки Емілія.

— Ще чого! — обурився Бумблякевич. — Я не повинен ні перед ким звітувати! То є справа державної ваги, і таким піцикам, як ви, до неї зась! Ану зараз мені вимітайтеся! І щоб за п'ятнадцять хвилин сніданок був на столі.

— За п'ятнадцять хвилин? — захихикала Соломія. — Так скоренько? Можемо вам дати й півгодини.

— Тоді обіцяй нам, що розповіси усе за сніданком! — вперлася Емілія.

— Гаразд. Але заберіть зі собою голову. Можете її не боятися, вона непритомна.

— Ну, що з тобою тоді сталося? Куди ти щезла? — спитав Бумблякевич, зайшовши з Лютецією до покою, в якому вона була ув'язнена.

— Я вийшла на ґанок, і тут мені притисли до обличчя щось мокре. Я задихнулася і не знаю, що зі мною було далі. Отямилася вже тут, у замку.

— І хто ж тебе викрав?

— Той самий капітан Тягны-Рядно, про якого я тобі оповідала.

— То він тут живе?

— Ні. Очевидно, тільки деколи тут буває.

— І чим займається?

— Вечорами засвічує світло в цілому замку і вмикає на всю силу музику. Музика лине з гучномовців аж до містечка. У великій залі він має каруселю з картонними фігурами танцюючих пар. Ця каруселя крутиться під музику, а здалека ввижається, наче в замку танцюють.

— Як часто буває цей баль?

— Я не знаю. Востаннє це було тої ночі, коли мене викрав. Більше він не з'являвся.

— Чи він тобі щось пояснював? Наприклад, чому тримає тебе тут?

— Ні. Сказав, що я можу вважати, ніби виконую важливу державну місію…

Бумблякевич пройшовся по кімнаті, задумливо потираючи бороду.

— Ти тут сама?

— Мабуть.

— Сюди мали прилетіти двоє моїх знайомих на повітряній кулі. Кілька днів тому.

— Я нічого не бачила. Щоправда, я не мала можливості оглянути замок… А ця голова… Навіщо ти її носиш зі собою?

— Сам не знаю. Ця голова належить твоєму тілу.

Бумблякевич розповів пригоду Олюньчиної сестри.

— Боже мій! Тепер мені кінець! Ти видаси мене панові Ліндеру, так? Адже він напевно кинеться вам навздогін. Коли він заявиться сюди, ти не захистиш мене!

— Ну-у, не драматизуй. Цей капітан теж має якийсь інтерес до тебе. Хоча… стривай… Голова дізналася про те, що ти знайшлася, від свого батька, пана Ліндера. Він сказав їй, що ти тепер у замку. Виходить, що пан Ліндер з капітаном діють заодно? Адже це капітан розшукав для Ліндера тіло його доньки.

— Що ж тепер буде зі мною? Я знову втрачу тіло?

— Я думаю, що якийсь вихід знайдемо. А поки що ходімо снідати.

Бумблякевич штовхнув двері, почувся глухий удар, і на підлогу повалилась Емілія з ґулею на чолі.

— Ага, знову підслуховуєш?

— Я тепер все знаю! — дзявкнула карлиця і, притьмом зірвавшись на ноги, злетіла додолу. — Дівчата! Я все знаю!

Коли Бумблякевич з Лютецією спустилися в їдальню, голова Адольфини, лежачи на на столі серед закусок, прорекла:

— Ну от ми й зустрілися. Не дивно, щойно я тебе побачила, відразу втратила свідомість. Віддай моє тіло!

— Нізащо! — скрикнула Лютеція.

— Віддай по-доброму! — скреготнула зубами голова. — Інакше я перегризу тобі горло. Я нікому не подарую мого тіла. Ти вкрала його в мене!

— Золотенька моя, — звернувся до неї Бумблякевич, — ти помиляєшся. Це не вона вкрала твоє тіло, а твоє тіло поцупило її, себто його, голову. І ти сама прекрасно знаєш, що голова ніяк не могла цього зробити.

— Ага, то ви вже домовилися між собою, так? За моєю спиною!

— За чиєю спиною? — перепитала зі сміхом Соломія.

Голова Адольфини збагнула, що бовкнула нісенітницю.

— Все одно. Ви змовилися. Але я так цього не залишу. Я буду боротися.

— Рація! Боротьба завше ушляхетнює, — сказав Бумблякевич і заходився коло сніданку. — Лютеціє, напийся кави.

— Я вже пила, — сказала Лютеція, тримаючись від столу на безпечній відстані, що вочевидь не подобалося голові.

— У-у-у, боягузка! Ну, нічого, я ще доберуся до тебе.

Зненацька з-під підлоги пролунав стукіт. Усі завмерли.

Стукіт повторився. Вочевидь він лунав з пивниці.

— Усім залишатися на місці. Зі мною піде тільки Лютеція, — сказав Бумблякевич.

— Сюди! Сюди! — зустрів їх захриплий чоловічий голос.

Бумблякевич і Лютеція наблизилися до дверей, оббитих залізом і замкнених іржавою штабою.

— Хто тут? — спитав Бумблякевич. — Чому ви зачинені?

— Пане Бумблякевич! — зрадів невідомий. — Боже мій! Як ви сюди потрапили?

Аж тепер він упізнав голос Джавали.

— Пане магістре, ви тут? А де ж Мальва?

— Мальва врятувалася. Зараз вам розповім. Тільки спочатку визволіть мене.

— Тут такий замок…

— Пошукайте ключ. Мусить бути неподалік, я чув дзенькіт, як його ховали.

І справді, в ніші навпроти знайшовся ключ. Коли залізна штаба впала на землю, Джавала кинувся стискати Бумблякевича в обіймах.

— Ну, ви — герой! Герой!.. О, з вами панна?

— Так, це Лютеція. Своя людина. Розкажіть мені негайно, що тут відбулося, бо хто його зна, може в нас уже обмаль часу.

— Так, маєте рацію… З чого почати? Отже добралися ми сюди надвечір і одразу помітили щось підозріле. В замку уже багато років ніхто не мешкав. А тут бачимо — світло горить, лунає музика. Ми спустилися на подвір'я. Я сказав Мальві, щоб залишалася біля кулі, а сам увійшов до замку. З-за дверей пробивалося яскраве світло і гомін голосів. Я підкрався ближче і зазирнув до шпарини. Посеред зали сиділо колом з десяток монахів у білих сутанах і каптурах. Посередині було намальовано якісь знаки. Здається, вони молилися…

— Ну, і що було далі? — квапив його Бумблякевич.

— Далі я почув за спиною чиїсь кроки. Коли озирнувся, то побачив ще двох ченців. Вони одразу ж кинулись до мене з кулаками, я ледве встиг прошмигнути повз них, але на виході перечепився за чиюсь ногу і впав. Падаючи, я штовхнув двері на подвір'я і закричав: «Мальво, тікай!» Тут мене вперіщили по голові, і я втратив притомність. Усі ці дні сиджу в льосі.

— Чим же ви харчувались?

— А тут є ящики з яблуками і слоїки з компотами. Знайшов навіть бутель вина. Так що нарікати не буду. А оце вчора ввечері я почув чиїсь кроки, але не відважився озиватися. Нині ж вирішив — будь-що-будь, гірше бути все одно не може. От і взяв ящика та заходився гамселити в стелю.

За кавою Бумблякевич оповів магістрові про свої пригоди.

— Стривайте, — спохопився Джавала. — Ви згадали про листа. Маєте при собі?

Він нетерпляче розірвав конверта, і, прочитавши, з заклопотаним виглядом подав листа Бумблякевичу.

«Пане Джавала! — писала княгиня. — Посилаю Вам навздогін цього листа. Щойно ми дістали тривожну звістку про те, що в замку діються страшні речі. Отже, повім Вам таємницю, котру досі перед Вами ховала. Сестра моєї бабуні займалася чорною магією разом зі своїм сином. Вони роздобули якесь надзвичайно могутнє закляття, завдяки якому можна наслати мор на великі терени й знищити маси населення. Але в 1893-му році обоє загинули, забравши в могилу і те закляття. Поховано їх було в підземеллі нашого замку. І от тепер ми дізналися, що з'явилися якісь люди, котрі хочуть їх оживити і добути те закляття. Що це за люди, нам не відомо. Але вони вже там, вже діють. Мусите негайно повертатись назад, щоб разом вирішити, як запобігти біді. Не важтеся втручатися в будь-які події, пов'язані з замком».

— Так от, що це було… — сказав Джавала задумливо. — Це були трупи…

— Які трупи? — спитав Бумблякевич.

— Там, у тій залі, де творилася меса, було дві труни.

— Ага, — кивнув Бумблякевич. — Це цікаво. Мусимо негайно ушиватися.

— Що ви?! — запротестував Джавала.

— Особисто я всі свої справи владнав і можу спокійно повертатись на сміттярку. Там мене чекають панни Купчаківни. Досить з мене пригод.

— Ви не можете просто так зібратися і піти! Хтозна скільки людей перебуває у смертельній небезпеці!