— Я так довго тебе очікувала! Все життя я тебе очікувала. Смерть — найвірніша коханка.

Потім дівчина перетворилася на Фрузю, на Мотрю, на Хіврю, Олюньку, розщепилася відразу на трьох карлиць і злилася в марево прекрасної панни з тілом Лютеції і головою Адольфини. Відвести очей від неї не міг. Так, це була вона! Вона! Він упізнав її!

— Нарешті ми стрілися з тобою, Мальво! — прошепотів пересохлими вустами. — Я йду до тебе!

Ящик під ним перекинувся, і в його вирячених очах образ Мальви вибухнув яскравим спалахом блискавиці. Простяг до неї руки і, коли їхні долоні з'єдналися, пішов за нею в танок. О, це був якийсь навіжений танець, довкола кружляли, як зграя пелюсток, барвисті пари, лунав дзвінкий сміх, а оркестра краяла повітря звуками музики і здіймала цілий вихор, котрий підхоплював їх і ніс на собі понад горами сміття. Поруч витанцьовували Мотря і Хівря, пурхала Фрузя у прозорій сукні, а там далі, з якоюсь панною граф Шруботяг. Вихор ніс їх усіх із шаленою швидкістю в Країну Нецілованих Вуст.

Падаючи в траву, Бумблякевич інстинктивно рвонувся і, вивільнивши шию зі сталевих кліщів, вихопив шаблю та загарчав так несамовито, що всі ворони, які перебували в промені кілометра, враз шугонули в повітря і злякано забили крильми. То був бойовий крик дикого гуна, роз'ярілого половця, сп'янілого битвою козака і оскаженілого гайдамаки водночас. Хмільна кров далеких пращурів прокинулася раптом у ньому, і в цю мить він готовий був ставити чоло хоч би й цілій зграї розбишак. І невідомо, що виявилося грізнішою зброєю — крик, чи шабля, бо, озирнувшись, побачив якогось довготелесого чоловіка, що драпав від нього, мов очманілий. Цей чоловік хотів мене задушити, подумав Бумблякевич. Але, усвідомивши, що це єдина жива істота, яку нині зустрів, закричав:

— Гей! Не тікай! Іди сюди! Чуєш?

Довготелесий зупинився і нерішуче затупцяв на місці.

— Стривай! — махав йому шаблею Бумблякевич. — Вертайся!

— А ти не будеш більше так гарчати? — запитав з тривогою в голосі.

— Ні, не буду. Якщо ти не будеш мене душити, — сказав примирливо, ховаючи шаблю в піхви.

— Добре. Вважай, що я пожартував, еге?

— Я теж.

Чоловік наблизився, і Бумблякевич побачив, що той виглядає як звичайнісінький приблуда — зарослий, неголений, в обтріпаному жовтому фракові на голе тіло, в штанах таких широких, що там завиграшки можна було заховати кулемета, і в розлізлих облуплених черевиках без шнурків. Фрак ззаду мав два довгі стрипцюваті[106] хвости, що метлялися з кожним кроком.

Чоловік сів у траву, висмикнув стебельце пирію і, задумливо покусуючи його, прискалив око:

— Ти той… не злишся, що я хотів тебе задушити?

— Ні. А чому ти мене хотів задушити? — поцікавився Бумблякевич, сідаючи навпроти.

— Бо я Цитриновий Вбивця! — і він гордо випнув свої худі волохаті груди.

— Ну то й що?

— Як то що? Ти ніколи не чув про Цитринового Вбивцю?

— Ні. Не чув. Розкажи.

Бумблякевич тішився навіть такому знайомству. Але той закопилив губу:

— Я ображений.

— А то чого? Чи ти вважаєш, я повинен був чути геть про всіх убивць?

— Як ти можеш так говорити? Про яких усіх убивць? Цитриновий Вбивця — один-єдиний! Це сенсація ХХ-го віку! Якби я жив десь в Англії чи в Італії, про мене б знімали фільми, писали книжки, а всі найзнаменитіші адвокати порозбивали б собі лоби, змагаючись за честь захистити мене на судовому процесі!.. От де варто жити. Там, де не так саме вбивство принесе тобі задоволення, скільки участь у голосному процесі. Там і не хтів би вбивати, а вбив би. А що в нас? Скількох я вже закатрупив, а наші детективи жодного разу навіть не занюхали мого сліду. Що це за порядок? У мене ж так абсолютно пропаде кваліфікація! Жодного стимулу для праці! Я розумію кайф, коли ти весь час балансуєш на одній нозі, коли за тобою полюють аси криміналістики. Ти просто змушений обмислювати кожен свій крок. А тут мене розбестили до такої міри, що я вже серед вулиці на очах в народу душив своїх жертв — і жодного разу не попався… Тепер мене просто якась вселенська нудьга охопила. Я плюнув і пішов світ за очі.

— О! — вигукнув Бумблякевич. — Ти нарікаєш на наших криміналістів? Але ж вони зробили просто геніально! Вони повністю тебе зігнорували, задовбали своєю байдужістю. Ти сам змушений був вступитися. Тут теж є своя логіка.

Цитриновий Вбивця замислився.

— Гм… можливо, ти й маєш рацію… А хочеш, я покажу тобі свій альбом?

— Що за альбом?

— Альбом Цитринового Вбивці!

І він витяг із кишені фрака невеличкий, але грубенький альбом, на обкладинці якого писалося: «Життя і подвиги першого українського маніяка на прізвисько Цитриновий Вбивця».

— Тут у мене факти, вирізки з газет і мої власні враження про виконану роботу.

— Скажи, а чому тебе прозвали Цитриновим Вбивцею?

— Тому, що всі вбивства, які я вчинив, обов'язково пов'язані з цитриною. Зараз сам побачиш. Оце моя перша жертва.

Першою жертвою виявилася ряба курка, яку на знимці душив маленький хлопчик у коротеньких штанятах. Наступними жертвами так само були кури, гуси, качки, коти, собаки і навіть одне теля. Але згодом, коли він подорослішав, то перейшов на людей, а точніше, жінок.

— Чому ти душив саме жінок? — поцікавився Бумблякевич. — У тебе, може, є якесь збочення?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… розумієш… деякі маніяки вбивали зі звичайної сексуально-паталогічної потреби. Лише тоді, коли жертва конала, вони отримували сексуальне задоволення.

— Ні-ні, що ти! — обурився Цитриновий Вбивця. — За кого ти мене маєш? Я ж нормальна людина! У мене нема абсолютно ніяких збочень. Жінок я душив винятково з двох причин. Перша: простудіювавши біографії всіх найвизначніших маніяків, я побачив, що переважна їх більшість спеціалізувалася саме на тій ліпшій половині людства. Я вирішив не відриватися від традицій. До того ж мене страшенно допікало, що наш народ досі ще не має свого національного Джека Патрача. Отже, чому б ним не стати мені? Друга причина куди прозаїчніша: жінок все ж таки куди легше душити, аніж чоловіків. Але була ще й третя причина. Оскільки прийнято вважати, що жінок убивають самі маніяки, то й ніхто не намагатиметься шукати вбивцю серед цілком нормальних людей.

Бумблякевич згодився, що логіка Цитринового Вбивці була залізною.

З газетних вирізок стало ясно, що існувала якась дивна закономірність, яка об'єднувала усі жертви. Всі задушені жінки або їли перед смертю цитрину, або пили чай з цитриною чи просто мали цитрини з собою. Це відкриття викликало паніку в населення — ніхто не купував цитрин.

— Поясни мені цю історію з цитринами. Якщо в тебе нема збочень, то чому ж все-таки саме цитрина викликала в тебе бажання вбити?

— Хе! — не знати чого втішився Вбивця. — В цьому і полягав найбільший мій фінт, що цитрина насправді не мала жодного стосунку до бажання вбити. Вона лише визначала жертву. От і все. Але з таким самим успіхом міг бути й перець чи часник. Я вибрав цитрину, бо Часниковий Вбивця якось мені не звучить… Одним словом, почалося все з цього імені — Цитриновий Вбивця. Розумієш? Воно мені зблиснуло в мозку зовсім випадково і досить давно. Я тоді ще спеціалізувався на тваринах. Але вже мріяв про те, як мене будуть називати.

І от коли випірнуло це ім'я, я твердо вирішив, що доб'юся-таки, аби мене нарекли саме ним. Я снив цим ім'ям, бачив його великими літерами в газетах. Воно й спонукало мене чинити так, аби кожне моє вбивство було тісно пов'язане з цитриною.

— Так, тепер я і справді бачу, що ти не звичайний собі маніяк, — сказав Бумблякевич. — Ти просто теоретик діалектичного вбивства. Колись це, можливо, назвуть і так: діалектичний цитронізм!

— Скорочено: діацит! — підхопив Вбивця і, плеснувши Бумблякевича по спині, додав: — Ти молодець! Відразу побачив корінь. Чую рідну душу. Признавайся — на чому спеціалізуєшся?

— Я? Гм… в основному на книжках.

— Що? — Не повірив Цитриновий Вбивця. — Брешеш! Невже ти ще нікого не вбив за своє життя?