Цитрон значуще підморгнув Бумблякевичу і спитав:

— Певно, ваша братова зловживала цитринами?

— Ні! Звідки? Терпіти їх не могла, відколи про вас ціле місто загуділо. Але я так палко бажала її спекатися, що підкидала їй цитрини всюди, де вона не йшла. І видите — наслідки не забарилися.

— Тоді ви жахливо ризикували, — сказав Бумблякевич. — Цитрон міг побачити вас під час купівлі цитрин і задушити.

— Ге-ге-ге, — засміялася жінка, — не така вже я була дурна. Не купила-м жодної цитрини. Тільки вдавала, що не годна без них жити і намовляла чоловіка, аби він їх мені купував. А він то радо робив, бо знав, жи маніяк хлопів не рухає.

— Скажу вам від щирої душі маніяка, ви мені з кожною хвилею подобаєтеся все дужче, — сказав Цитрон. — Якщо не заперечуєте, можемо мандрувати разом.

— Гов! — раптом ожив дідусь. — Тільки не важтеся підкрадатись до моєї жінки, бо на такі гоци[109] я маю тово! — І, вийнявши з-під ніг якусь стару зіржавілу дубельтівку, потрусив нею в повітрі. — Аби-сьте тямили, жи вона ще стрілєє — півдупи за одним махом відлітає.

— Щоб ви знали, — твердо промовив Цитрон, — мене не цікавлять чужі жінки.

Дідуся, однак, відповідь уже не обходила, бо відразу знову захропів.

— А що вас занесло сюди на сміттярку? — спитав Бумблякевич у жінки.

— Та ми забрели сюди, щоб підшукати щось із меблів, а то наші вже геть занепали. Ото здуру й зблукали. Либонь, чи не зо три місяці тут швендяємо. Чи не буде у вас чого перекусити?

Цитрон пірнув рукою в кишеню і видобув ще одну печеню, та в мить, коли він простяг її жінці, сталося щось чудне й дивовижне: з гори сміття раптом вистрілила чиясь жадібна рука й, вихопивши м'ясо, знову щезла в смітті. На хвилю всі завмерли, ошелешені. Першою отямилася жінка. Кинулася на сміття, мов на ворожий дзот, і почала розгрібати його з такою швидкістю, наче б нічим іншим усе своє життя й не займалася.

— Щоб я став генсеком, коли це не русалка! — вилаявся Цитрон та, роззирнувшись, видобув собі якусь палицюгу і завмер у бойовій стійці.

Бумблякевич, переживши з русалками небезпечні пригоди, вирішив тільки спостерігати.

— Га! Що?! — прокинувся дідок і наставив про всяк випадок фузею на те місце, де порпалася його жінка.

— Заб'ю! — кричала вона. — Ти, хвойдо сміттярська! Злодюга францувата! Мало того, що мого чоловіка всю дорогу заманювала, то ще й останній кавалок м'яса вкрала.

— Вступисі, Ганцю! Най я встрелю! — сказав дід і націлився, але зі сміття пролунав одчайний вереск:

— Не стріляйте! Здаюсь! Здаюсь!

Знову вигулькнула рука і тричі махнула брудненькою, а колись, може, й біленькою хустинкою. Ворог здавався. Друга рука жертовно повертала награбоване. Властиво, половину печені. Але й це жінка радісно вихопила і поділила на дві частини. Після цього нарешті вигулькнув зі сміття й крадій.

— О, шляк! — не втримався Цитрон, побачивши, замість русалки, маленького опецькуватого чоловічка, що, мало не давлячись, заковтував напівпережоване м'ясо, яким був ущерть набитий його кругленький писок.

Весь вигляд чоловіка свідчив, що на сміттярці він пропадає вже давненько і геть обносився. Тепер він стояв і зосереджено жував, повільно поводячи очима по присутніх.

— Всьо! — не витерпів дідок. — Стрілєю! — і заплющився.

Чоловічок перелякано зблиснув очима і враз видобув із себе якийсь фантастичний звук, немовби хтось пожбурив у криницю цеглу, в результаті чого весь вміст його повного писка кудись провалився, а на світ видобулося розпачливе «я-а-а-а-й!» Дідок з переляку беркицьнув на спину, випустивши з рук дубельтівку.

— Ах ти ж, свинський фляку! — не втрималась жінка. — То ти ще маєш щось до говорення?

— Я… я… я… не вбивайте, не стріляйте… — заторохтів чоловічок. — Я просто не міг стриматися. Коли вам мало не під самий ніс підсовують такий пахучий шматочок, навіть мертвий воскрес би. Але я відроблю, бігме. За чим хочте мене пошліть!

— Еге, який хитрий! — засміявся Цитрон. — Тебе тільки пошли! А що ти робив там у смітті?

— Дрімав.

— Ти, мабуть, тут живеш? — спитав Бумблякевич.

— Ну… як вам сказати… Тепер живу. Відколи мене жінка вигнала з хати…

— О, це вже цікаво, — пожвавішав Цитрон. — А чого вона тебе вигнала?

— Бо я постійно длубався в носі… Розумієте, в такі хвилини, коли я запихаю пальця в носа, на мене находить найвище блаженство і прояснюються сутності всіх речей і явищ. Цього терпіти не могла моя дружина і завше мене встидала. А раз за столом — і то при гостях! — вдарила мене по руці. Тоді я запхав у ніздрі вже два пальці і висолопив язика. Ось так.

І чоловік з ентузіазмом продемонстрував, як воно виглядає.

— Мушу тобі сказати, що надміру естетичности в цьому нема, — сказав Бумблякевич.

— Але через таку дрібницю жінка мене зібралася покинути. І звідтоді я замикався у кльозеті і, сидячи на мушлі, продовжував пізнавати суть речей. Та що ви собі гадаєте? Ця стерва і там мене вистежила! І просто з кльозету виштовхала на вулицю! В піжамі! В пантофлях! Без шкарпеток!

Чоловічок під кінець перейшов уже на істеричний крик. Всім відразу стало його шкода. Цитрон сказав:

— Така жінка гівна варта. Пам'ятаю, в Рогатині я душив одну молодицю. А було це в скверику, і вона саме годувала голубів. Тільки-но стиснув я пальці на її горлі, а вона як сипоне мені в очі крихтами!

— Гі-і-і! — охнула пані Ганця, ще й руками сплеснула. — То аж така шельма!

— Мусів відпустити її та й очі в калюжі промивати. А вона за той час наробила такого репету, що можна було подумати, ніби її хтось збирався зґвалтувати… Я ледве чкурнув.

— Йож твоя нога! — аж підскочив чоловічок. — Та чи ви не будете славний лицар Цитриновий Вбивця, що закатрупив сто шістнадцять лютих відьом?

— Га! — втішився Цитрон. — Таки знає мене нарід. Так, то я.

— Ай-яй-яй! Яка шкода! Що я з вами раніше не здибався. Був би зі своєю жіночкою познайомив.

— Скажу вам щиро, що таких вертихвісток я душу з особливим натхненням.

— Справді шкода, — зітхнув чоловічок. — Якби ви мені її ухандоґали, я б не опинився на сміттярці. Але з другого боку, не познайомився б з Офелією.

— О, а це ще хто? — зацікавилася пані Ганця.

— А це теперішня моя жінка.

І чоловічок видобув з-за пазухи маленьку зелену русалку. Завбільшки вона була з півметра.

— Її звати Офелія. Офеліє, це мої нові знайомі. А серед них є навіть сам Цитрон. Тільки ти його не бійся, бо ти все одно цитрин не їси.

— Чому не їм? — обурилася русалка. — Просто ти мені їх не даєш!

Чоловічок не на жарт розхвилювався і заторохтів:

— Не слухайте її! Це вона так жартує! Вона у мене страх яка жартівниця. А цитрин вона просто терпіти не годна!

— Як ти можеш так безсовісно обманювати? Я — не їм цитрини? Та я ними просто марю!

— Мусите її зрозуміти, — рятував ситуацію чоловічок. — Вона вагітна. А вагітні жінки — самі знаєте…

— Власне! Мені тепер квасного так хочеться, як ніколи! — не вгавала русалка.

— Мовчи, дурепо! Хочеш, аби він тебе задушив?! — вирвалося в чоловічка, але ці слова його самого так налякали, що він уже не знав, яким чином виправити становище і, не вигадавши нічого розумнішого, почав запихати русалку назад за пазуху, проте його жіночка впиралася ручками і хвостиком так завзято, що з цього задуму таки нічого не вийшло.

— Та лиши її, лиши, — нарешті змилосердився Цитрон.

— Таких маціпуньких русалок я не душу. Вона надто крихкотіла, щоб жити, і надто жвава, щоб умерти. І взагалі я зараз на відпочинку.

— Вона не така маціпунька, як вам здається, — сказав чоловічок. — Адже її можна надмухати. Треба тільки сюди-о…

— А-ха-ха-ха! Лоскотно! — зареготала русалка.

— …вставити соломку. Дуже зручно.

Бумблякевич уважно поглянув, куди слід вставляти соломку, і відразу пригадав свою зустріч з однорогом:

— Але я чув, що тих, хто відважувався на любощі із русалкою, чекала прикра несподіванка: русалка могла затягнути в сміття і там залоскотати на смерть.