— Ось бачите?! Тут усе ясно, — зрадів Бумблякевич. — Чи міг би я у вас цей аркуш попрохати? — І, отримавши згоду, тремтячим голосом поцікавився, чи можна ще один аркуш забрати з собою, але цього разу із книги «Іссахар» — той, що з малюнком палацу.

— Ой, — сполошився Соломон, — боюся, що ні… Це може погано відбитися на самопочутті книги. Самі подумайте, як би ви ся чули, коли б вам хто пальця вирвав. А тут ціла сторінка! А властиво дві.

— Добре, не ціла, мені йдеться тільки про палац. Ви ж можете його акуратно витяти ножичками, а потім підклеїти. На тому місці той, хто водить вашою рукою, намалює знову щось. Мені ж вистачить тієї маленької карточки, на звороті якої і так нема жодного напису чи малюнку. Повірте, це для мене дуже важливо.

Соломон замислився. Але Бумблякевич не давав сумнівам підкорити його і сипав, сипав словами, аж поки той не скорився. Соломон розгорнув книгу на потрібній сторінці, перевірив, чи на звороті справді нема нічого, і взяв ножиці. Руки його тремтіли, коли витинав зображення палацу з книги. Простягаючи його Бумблякевичу, не втримався і змахнув сльозу:

— То так, мовби краяв собі серце. Але, гадаю, книга мені вибачить. І візьміть з собою лупу. Бо як же без неї? — потім він оцінив вигляд Бумблякевича і додав: — А чи не годилося б вам перебратися? Бо так виглядаєте, ніби з вертепу чкурнули.

— А є у що?

— Та чого ж! Усякого добра у мене доволі. Ану ходіть за мною. І ви, Цитроне й Помідоре, ходіть. А то вже так обносилися, що сумно дивитися.

Соломон вручив їм легке літнє вбрання, яке тільки де-не-де побила міль. Воно було так само трофейне і старомодне. Після цього настала пора прощатися, і Ганця навіть заплакала:

— Ой, та ви ж тепер нам як рідні!

Вона разом з Дзюньом та Соломоном видерлися на гору і довго проводжали сумними поглядами мандрівців, аж поки ті не зникли у крутих вуличках лябіринту.

— Шкода тільки, що довкола не видно жодної чайки, — насмішкувато проказав Цитрон, коли вони пройшли чималий шмат дороги, — як, зрештою, навіть запаху іграрій, котрі, як ми знаємо, пахнуть просто таки запаморочливо.

— Але ми ще можемо випорпати сламзика, — нагадав Бумблякевич.

— Хтозна-скільки доведеться копати, не маючи лопат, — зітхав Помідор. — Ми навіть не знаємо, на якій глибині вони ховаються.

— А ось зараз ми й це вияснимо, — сказав Бумблякевич, приглядаючись до аркуша з книги. — Ага, ось… «Сламзики живуть під землею на глибині від одного до чотирьохсот сажнів, випорпуючи довжелезні лябіринти, які штудерно»…

— Як-як? — перепитав Цитрон.

— …штудерно…

— Гм…

— …«штудерно переплітаються, творячи дивовижну»…

— Досить. Хіба неясно, що ми їх ніколи не добудемо? — впав у нерви Цитрон.

— Але чому? Можливо, якраз на глибині сажня…

— Тому, що коли ми почнемо копати, вони чкурнуть глибше, а не маючи лопат, ми ніколи не розкопаємо достатньо глибоко.

— Ми повинні знайти лопати, — сказав Помідор. — Ми будемо йти на південь і дорогою видивлятися за лопатами.

— Просто не треба було пороти гарячку, а ще там усе прочитати. Тоді б ми й прихопили лопати у Соломона, — буркнув Цитрон.

Поміж куп сміття траплялися різні речі — побиті відра, облущені баняки, пластикові фляги, сувої дроту, брудні лахи, дошки і черепиця. Але жодної лопати! Якби їм спало на думку збудувати собі скромне помешкання, у них не виникло б проблем з будматеріалами, але вони не збиралися нічого будувати, вони йшли до Моря, відчуваючи майже стопами, як сновигають своїми підземними лябіринтами сламзики і при цьому, можливо, й кепкують з них, та що там кепкують — регочуть аж заливаються. Кляті сламзики!

Зненацька вони ледве не звалилися усією гурмою в яму.

— Обережно! — пролунав голос із ями. — Ви мені можете зламати карк.

Подорожні зазирнули в яму й побачили чоловіка, що завзято орудував лопатою на глибині добрих чотирьох метрів. Стіни ями всіяні були дірами, що їх випорпали сламзики.

— Це ж либонь той чоловік, що ми його бачили на малюнку! — втішився Цитрон і гукнув: — Гей! Боже помагай!

— Дякую! Він вже мені й так добряче поміг!

— Справді?

— Авжеж! Він поміг мені знайти лопату.

— Він певно поміг вам знайти якраз ту лопату, котру ми й самі шукаємо.

— Навіщо вам лопата?

— Щоб добути сламзика і потрапити до Моря.

— Ха! Вам неймовірно пофортунило, — випростався чоловік і витер піт із чола. — Я вже ось-ось доберуся до них.

— Невже вам не вдалося ще жодного уполювати?

— Вони слизькі, мов клюски.

— Я ж казав — даремна це справа, — зітхнув Цитрон. — Ви тільки подивіться на ці нори — їх безліч, вони нескінченні, вони мов павутиння, а ми ж не павуки, ми тільки мухи, дрібні комахи у безмежному всесвіті сміття.

— Є! — пролунав вереск із ями. — Є! Я його впіймав! Тримаю! Витягайте мене!

Усі троє кинулися до ями й побачили, що чоловік і справді затис у долонях сламзика, що шарпався і звивався, намагаючись вирватися з ціпких жмень. Сламзик був завбільшки з ковбасу і такого ж ковбасного кольору.

— Оце і є сламзик? — здивувався Цитрон. — Кидайте його сюди.

— Еге, кидайте! Та він дремене, тільки його й бачили, — відказав чоловік. — Візьміть там нагорі пугу й накиньте петлю на мене.

— Яку ще пугу? — здивувався Цитрон.

— То така довга тичка зі шнурком та петлею на кінці. Лежить коло ями. Бачите?

Петля впала на чоловіка, стягнула в поясі, і трійця мандрівників витягла його на поверхню. Чоловік притискав сламзика до грудей, мов не знати яку дорогоцінність.

— Якби воно не тріпіцькало, то подумав би, що то чисто тобі ковбаса «дрогобицька», — засміявся Цитрон.

А русалка скривилася:

— Фу-у, яке ж воно слизьке!

— Хто б говорив! — сказав чоловік, змірявши русалку насмішкуватим поглядом. — То що, пускаємо його? Куди пожене, туди й Море. Прихопіть лишень мою пугу.

Вони відійшли подалі від ями, і сламзик, упавши на траву, помчав, звиваючись, вперед. Мандрівці за ним ледве встигали.

— Вважай, не наступи! — перестерігав чоловік Цитрона, який своїми довгими кроками гнав попереду.

Гонитва ця тривала доти, доки не втелющилися вони у самісінькі мочарі, що аж зачвиркало, а сламзик, зачувши воду, погнав ще прудкіше. Ноги грузнули у болото, застрягали, ковзали, сламзик невмолимо віддалявся, а коли води стало вище щиколоток, він пірнув собі та тільки за ним і забулькотіло. Куди він поплив, ніхто не встиг запримітити. Вирішили, що до потічка, який народжувався в мочарах і звивався вужакою, зникаючи далеко за обрієм. Понад потічком вони й рушили далі, а потічок усе розширювався та глибшав, а з води випірнали маленькі русалки і, зблиснувши лускою на сонці, зникали, заливаючись дзвінким реготом. Подорожні, натомившись, сіли на березі перекусити, повиймали з наплічників пушки з консервами та пляшки й пригостили нового знайомого. Чоловік розповів, що зветься Гицлем, бо такий у нього фах — лапати котів і собак. А де, як не на сміттярці можна було безборонно наловити тих приблуд? От він і заблукав, переслідуючи якогось спритного песика.

— Добре, що знав я щось про тих сламзиків. Дідусь мій не раз вповідали, про всіляку чудасію, яка тут розкошує. Проблукав я цілих чотири дні, а на п'ятий, — Гицель загнув пальця, — пустився яму копати. Шостого дня з вами зустрівся. І якраз щасливо склалося, що й сламзик мені попався і ви нагодилися, а то й не знаю, як я з ним із ями б вибирався. Пропав би, як собака в ярмарку.

— Еге, не знати, чи добре ще ми йдемо, — сказав Бумблякевич.

— А куди ж іще йти? — здивувався Цитрон. — Не було куди тій ковбасі чкуряти — тільки у потік. Десь-то він нас приведе.

Русалка, що досі сиділа собі сумирно за пазухою в Помідора, раптом вигулькнула і почала вимагати цитрину. Проте виявилося, що Помідор цитрини не прихопив. Русалка вчинила скандал та заверещала своїм писклявим голосочком так, що луна покотилася, а на той писк із потоку інші русалки відгукнулися, замахали руками, кличучи її до себе, і, заки Помідор допетрав, що діється, русалка вдарила хвостом, відбилася йому від грудей і шубовснула у потічок.