— Так! Теодосій та його сестра Пульхерія хтіли отруїти тебе, княже.

— То чи ж вірити нині клятві західнього імператора?

Сі слова були вже звернені до Лева, й папа римський нарешті проказав те, що мав казати в крайньому випадку:

— Візьми, цісарю гунський, дань з Рима, скільки хоті маєш, а город пожалій. У городі тому суть многі хороми давні, й многа мудрість зібрана книжна в хоромах, і многі пам'яті безцінні з давніх-давен, од Цесаря Юлія й давніші... Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш гріх великий на душу... Змилосердься, Бичу Божий Аттіло, й господь бог наш Христос воздасть тобі.

— Я не маю хреста в пазусі! — відповів Гатило.

Папа Леон і далі молив грізного царя:

— Сі дарунки — то є лише привітниця від імператора й патриціїв Рима. О Аттіло, зміни гнів свій на любов, зм'якши серце своє до римлян, і вони дадуть тобі стільки золота, й срібла, й каміння базцінного, скільки ти й не бачив єси!..

Гатило, вдаючи, ніби вагається, спитав знову болярина турицького:

— Що повідаєш на се, Войславе?

Турицький богатир у білому вбранні випнувся вперед. Його вельми втішала князева увага.

— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боці світу стоїть той город Рим, — і ми візьмемо його сулицею харалужною!

— А що ректи-ймуть лугарі-косаки? — спитав Богдан.

Уперед виступив його старший син і, спираючись на довгий меч, пробасив:

— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь піде по тобі!

— А ти, хане кутругурський Круме?

Вождь булгарського племені кутругурів, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тім'ям і гупнув клобуком об землю, що виказувало найбільшу рішучість:

— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювігі-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблі свої об шоломи римські. Й кутругури, й оно-гундури, й усі племена булгарські не діждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!

Гатило тихо проказав Левові:

— Й се єси чув. І почуєш від кожного князя, й од кожного можа старого й дітського. Погляньї — Він широким рухом обвів рівне поле Ломбардії, мов грибами, всіяне чорними, й білими, й жовтими, й синіми полотками, оповите димом тисяч вогнів, витолочене людьми й кіньми. — Видиш осю рать?

Папа мовчки вклонився.

— Тепер поглянь отуди!

Гатило вказав рукою на полудень. Лев і собі подивився в той бік і здивовано звів брови.

— Що видиш там, соле?

— Нічого не виджу, цісарю.

— Я такоже, — погодився Гатило. — Виджу тільки путь рівну, що веде прямо до Рима. Й ніхто не спинить мене, бо римські легіони зосталися там, у Галлії Полунічній, і сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, і я маю ключ од його воріт. Ось він є! — Гатило помахав своїм довгим і важким мечем. — Якщо літ тому сорок і їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготів, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так і перекажи імператорові.

Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на слові, щоб відповісти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тоді Богдан устав, і погляд його зустрівся з поглядом Юсти-Грати Гонорії. Повіки в неї майже не блимали, вуста напіврозтулились, наче вона збиралася щось повідати Гатилові, та раптом забула, що саме. Гатило встав і рішучим кроком подався до своєї полотки, слідуваний усіма князями та вельможами. Годой уже в полотці спитав:

— Що діяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?

— А нічого, — відповів Гатило. — Сподобають у стані моєму — хай сидять, а ні — дорога їм проста.

Годой пішов до папи римського, який і досі стояв, не знавши, куди йти й що діяти.

Войслав питався Гатила про інше:

— Не повідав єси, що чинити з отимо, — він кивну крізь стіну полотки, мавши на оці римські дарунки. Гатило сказав:

— Хай забирають yсn'ять.

— Що?!

— Те, що-с чув.

Повернення імператорових дарунків зовсім осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тільки те, що воно й означало, й сол Валентинівна втратив рештки надії. Аттіла вирішив добити Рим, і тут уже ніяка сила неспроможна була спинити грізного цісаря гунів, проти якого навіть Александр Македонський видавався зеленим отроком.

Гатило знав, що зараз діється в душах латинських, і не робив жодної спроби, щоб не те що втішити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. І його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотці з новиною:

— Придибав той Лев...

— Для чого?

— Не рече...

Гатило подумав, але врешті вирішив прийняти римського сла.

— До... Вишати, — мовив князь і, востаннє глянувши на сина Юрка, який тихо сопів носом, подався в той бік, де стояв намет загиблого побратима.

Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, біленого сіркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долівку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увібрав у себе всі барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне — цупке, для сидіння, зі срібнотканої коприни[32]. Навпроти входу здіймалося на бронзовому тринозі невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усі кінці Руської імперії та цілого світу.

Гатило сів на твердому сіднику, й у сей час увійшов папа. Леон Перший був уже без тіари й золотих різ, і се підкреслювало самочинність його відвідин. Великий князь київський недбало вказав йому на ліжко під протилежною стіною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несміливо сів. Тепер між ними був тільки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срібними квітами, й на кілочку того стовпа, що зсередини підтримував шатро, висіла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгі й докучливі моління.

— Хайре! — сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотілося. — Калімера[33].

— Хайре, кіріє базилеє[34]... — відповів здивовано папа, й се означало, що він теж знає грецьку. — Ти мовиш по-еллінському? Зодкуду?

— Давня пригода є то, — відповів з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колію, має затягтися до півночі. Він же почував себе не дуже добре, й хотілося побути самому.

— Не від себе прийшов єсмь, — почав Лев Перший, і в тому не було нічого дивного, бо він і раніше виступав од імені Валентиніана.

Гатило сказав:

— Відаю.

Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з різницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме між ни і сим сивим латинином.

— Не від себе, а від сестри імператорової. Се вже було геть несподіване, й Гатило перестав крутити на кулаці свій довгий цупкий оселедець.

— Яку хіть має високорідна сестра імператора римського?

По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та він мало й уваги звертав на се — стільки літ минуло відтоді й стільки зим, і весен, й осеней...

— Порфіророджена Юста... — папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, — ...простягає тобі руку свою.

— Тож як? — пойнявся здогадом Гатило.

Лев Перший уточнив, бо головне було нарешті сказане:

— Руку свою й серце.

Великий князь київський засміявсь, але не так, як сьогодні вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.

— Я-м читав колись вашу книгу християнську, — сказав він, раптом посерйознішавши. — Там є така діва Есфір, яку віддали перському цісареві, щоб не зайняв люд ізраїльський.

— Читав єси книги святі?! — мовив уражено Лев.

— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собі в пазуху. Нічого з того не буде, — відповів Гатило. — Бо в тому вашому писанні сказано й инче: «Горе тобі, Вавілоне. городе кріпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. — Й додав удруге: — Нічого не вийде, Леоне. Так і речи сестрі тій імператоровій Валентиніановій.