— Кіріє базилеє! — Лев Перший аж устав з ложа. — Але в письмі святому речено й не таке. В своєму посланні самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слів рікти розумом своїм, аніж цілу копу — язиком». Не сердься, кіріє...

— Кало[35], — відповів Гатило. — Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотові на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Ізраеля:

«Всі, хто біг за ним, наздоганяли його в тіснині гір...»

— Не зрівнюй, кіріє, Рима з Гоморрою та Содомом.

— Пощо ж то?

— На ті городи впав гнів божий.

— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сів на постелю, бо ноги не тримали його.

— Я-м загнав Бене Ізраеля в тіснину, й тепер ваш Бене Ізраель сле мені доньку свою, щоби врятувати його від злого Аммана.

Ввійшов у якійсь невідкладній справі старий кравчий князь Годой, і Гатило вирішив кінчати марну розмову. Він устав, і папа Лев теж підвівся, зрозумівши його натяк.

— Артаксеркса не буде, — сказав Гатило папі й уже русинською мовою кивнув до Годоя: — Покажи йому, кудою йти до городу.

Уранці Гатило прокинувся від незвичного галасу. Хтось кричав і просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тоді чийсь незнайомий Гатилові голос кликнув:

— Княже!.. Княже Богдане!..

Гатило спав одягнений і негайно виглянув. Оддалік стояло двоє можів. Один був у скоряному шоломі воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тоді хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й він підсвідоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним і влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих літах, зовні несхожий на воя, а скоріш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богданові, та він не знав, де бачив і звідки знає його, й спитав ратного можа:

— Яку надобу маєш?

Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можів до Великого князя київського. Можі підійшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досі на перев'язу. Другий спитав:

— Не признаєш, княже?

Й тільки тоді Гатило раптом упізнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища під Білгородом.

— Упізнав єсмь, — відповів князь — Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.

— Я також маю, — відповів Людота. — їв бо-м тобі землю, роті ходивши.

Він розв'язав довгий згорток ганчірки, який тримав під пахвою, глухо брязнуло залізом об залізо, й писнуло срібне руків'я меча.

— Візьми, княже Гатиле, сей меч і вдар ним камінь дикий.

Гатило взяв і покрутив його в руках:

— Для чого?

— Вдар!

— Намислив єси чари якісь?

— Ні.

— То для чого ж?

— Удар! Осе тобі й камінь.

Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило літ тому з двадцять п'ять, приніс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалік Гатилової полотки, й гупнув нею перед самі ноги князеві:

— Вдар!

Здогад кольнув Гатила по серці, й він подивився на меч у своїй руці. Довге лезо мало посередині гарний рівний хребець і лищало проти вранішнього сонця ясними гранями. Залізне вруччя було виздоблене кованим сріблом із золотими посмугами. На булавиці горів полум'ям ясний камінь-кривавець.

— Удар! — сказав знову Людота. Тоді зозирнувся. Навколо посходилося душ із двадцять боляр і можів, які з бісиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: — Або ж ні, не вдаряй! Дай котромусь можеві, хай ударить.

Він недбало забрав меч із Гатилової руки й дав його Войславові.

— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камінь.

— А як зламлю? — засміявся велій болярин Войслав.

— Ударяй!

Турицький вельміж блимнув на Гатила, тоді на зібраних і простяг руку.

— Ліпий меч... Вельми ліпий... Але ж йой!

Він зважив його на дісниці й задумливо похитав головою. Тоді підняв мечило й гахнув ним об гранітний кругляк — тільки іскри зашкварчали.

— Вдар ще, — сказав Людота-коваль. Войслав розчепірив ноги, підняв меч обома руками й аж хекнув.

— Ану, ти, — мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєві.

Той двічі вдарив мечем, і за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.

Людота подав Гатилові:

— Вдар, княже, тепер ти.

Гатило, звеселівши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз і вдруге. Іскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:

— Розійдіться!

Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалібний дзвін. Півмеча відбилось і загрузло кінцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.

— Пожди, княже Гатиле, — стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версі. — Тепер ось осей.

Він дістав з ганчірки інший меч і підніс Гатилові, тримаючи обома руками.

Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсім непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старі мідяні колодочки. Навіть булавиці не мав. Єдине — був довший і ще важчий за того. Темне лезо меча відливало взорочними доріжками, які крутились, і закручувались бубликом, і знову розпліталися по всьому полотні металу.

— Вдар, — сказав Людота.

Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч відскочив од каменя набік. Богдан узяв його міцніше й знову вдарив. Сердиті джмелі гранітних іскор полетіли вусібіч, а князь рубав і рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом і стежили з затамованим подихом.

Гатило спинивсь і здивовано роздивився меч. На лезі не було жодної щербини. Камінь же, дикий камінь білів порубинами.

— Що правиш за нього? — спитав Гатило, втерши піт, який виступив йому на чолі від раптового хвилювання. Людота-коваль тихо відповів:

— Нічого.

— Речи, що правиш! — у нестямі вигукнув князь. Але Людота відповів так само тихо:

— Нічого. Маємо з тобою давні вири.

— То дурне, — мовив Гатило. — Речи — й я дам тобі золота, й серебла, й камінців-кривавців, скільки здужаєш підняти.

— Людський живіт[36] важить більше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь роті тобі, землю-м святу їв.

Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зітхнувши, сів на порубаний дикий камінь, тримаючи між коліньми однобокий старий меч.

— Де здобув єси його?

Людота відступив на крок і глухо проказав:

— Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав із землі. — Людота похмуро засміявся, тоді дивним поглядом виважив князя. — Се є той меч, о котрім я землю-м тобі їв. А було те літ тому двадесять і шість.

Натовп окіл князя та коваля ріс і ріс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самі вічі, підібрав обидва вламки перебитого меча, загорнув їх у свою ганчірку й пішов. Його земляк Лосько, княжий між із рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, і люди розступились перед ними, як не розступалися навіть веліїм болярам. І тільки чути було захоплений шепіт: «Коваль з Городища під городом Києвим... Юрів меч... Юрів меч...»

А Людота зійшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й відштовхнувся. Вода підхопила його й понесла вниз.

Той меч дався Людоті нелегко. За нього він узяв велій гріх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, і Дажбог, і Дана, й Перун, і Морана, й інші кумири, яким чинять требу русини. Хіба що заступиться Юр Усепобідник...

Людота викував за сі двадцять шість літ одинадцять мечів. Йому допомагав і коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлі, другий теж дав ледь помітну тріщину, й Людота пошпурив його в залізяччя за міхами. Третій пощербився на твердому тисовому дереві, четвертий на дикім камені...

Той камінь став спробою для Людоти. Загартувавши хижу крицю, він спершу рубав нею, тисову колоду під ковачницею. Всі інші мечі, після третього, гризли твердий тис, але кришились об каменюку, вкопану в землю не знати ким і коли.