В каюті запанувала тиша. Потім алхімік обережно прочинив двері і виглянув, чи немає кого поблизу. Переконавшись, що кругом спокійно, він випустив Педро.

Лишившись на самоті, астролог кілька хвилин нервово міряв каюту вздовж і впоперек. Трохи заспокоївшись, він усівся в крісло і непомітно для самого себе став розмірковувати вголос:

— Поки що все йде гаразд, як я й сподівався… Скоро збудуться мої мрії… Мета зовсім близько… Тільки раз мені пощастило підгледіти, що везе в своїй скрині цей клятий купець, і відтоді не можу заспокоїтись… О, я помітив усе, що там було! Які персні, оздоблені діамантами. А серги, кулони, медальйони, браслети! Скільки там золота… А які чудові перли… Цей йолоп Педро вирішив, що всі багатства дістануться йому, що за жменю суельдо я стану ризикувати власною головою! Тільки б пощастило збунтувати команду, а там уже я швидко з ним зведу рахунки. Дві-три краплі в кубок вина — і катай, Восьминоже, на дно — рибок морських годувати… Все, все має бути моїм! І буде, буде! Нема дурних, ділитися я ні з ким не збираюсь… Всіх круг пальця обведу…

Не знав Гуго, що й у Педро був свій план захоплення корабля. Той теж не бажав ділитися ні з ким скарбами Дієго. В голові Педро один по одному з’являлися все страшніші й підступніші задуми, як знищити алхіміка…

Сидячи тихенько за скринею, Федя здогадувався й про те, чого не почув у каюті, що змовники приховали один від одного. Важко сказати, хто з них був віроломніший і підступніший. Обидва вони, не замислюючись, могли вчинити яку завгодно підлоту, піти на будь-який злочин, тільки б здобути владу, стати володарями золота…

Гуго, певно, ще довго сидів би в кріслі, обмірковуючи деталі задуманого ним бунту. Але раптом двері відчинилися і з’явився капітан.

В алхіміка затремтіли руки, коли він вгледів несподіваного гостя, на чолі виступив рясний піт. Поява капітана страшенно налякала страхополоха Гуго. Йому здалося, що Дієго прийшов не просто так, що змову розкрито. Можливо, Педро, рятуючи свою шкуру, зрадив його?.. Астролог уявив собі на мить, як тугий зашморг здушив його шию, очі полізли з орбіт. Він уже хотів було кинутись на коліна і благати помилування, але ноги не слухались його, а язик неначе прилип до піднебіння…

В напівмороку капітан не розгледів стану свого підневільного. Втягнувши в себе повітря, він зморщив носа і пробурчав невдоволено:

— Ну й пахощі ж у тебе! Ходімо до мене зіграємо в кості…

Збагнувши, що страхи його марні, алхімік швидко опанував себе і підвівся з крісла.

— Ваша милість, — улесливо мовив він, — я не знаходжу слів, щоб передати свою сердечну подяку за виявлену мені увагу. Ваша прихильність сповнює невимовною радістю моє старе серце. Я щиро вдячний, що ви не погребували переступити поріг моєї скромної келії. Вважаю за велику честь для себе зіграти з вами в кості… Ви, як завжди, маєте рацію, дон Дієго: повітря в мене справді тяжке. Щойно я скінчив дослід. — І алхімік, розчинивши вікно, слідом за капітаном вийшов із каюти.

Федя полегшено зітхнув. Нарешті він залишився сам. Хлопчик, не гаючи ні хвилини, вибіг би з каюти, в якій стільки довелося пережити, але почуття обережності стримало його. Він боявся, що Гуго може раптом повернутися, і тому ще хвилину-другу сидів у своїй схованці.

Цього часу було досить, щоб поспіхом оглянути помешкання алхіміка. На столі, поряд із пісочним годинником, у спеціальних підставках, стояли великі й малі колби, повні різноколірних рідин. На полицях уздовж стін було чимало пробірок, лійок, різних пляшечок, глеків, чудернацько зігнутих металевих і скляних трубок. Біля вікна стояли жаровня, тигель, чималий мідний таз, двоє барил. Тут же знаходилась велика бронзова ступка. В кутку купою лежали згортки пергаменту. До стелі на спеціальному гачку були підвішені терези…

Коли на думку Феді небезпека минула, він поволі розправив свої задерев’янілі ноги й руки і вишмигнув із каюти. Палуба була порожня. Присівши на в’язку канатів, Кудряш замислився. Тепер усе було зрозуміло: Гуго й Педро готують змову. Вони збираються збунтувати команду, вбити капітана, а його, Федю, отруїти. Тепер потрібна особлива пильність: усе обертається дуже серйозно… Досі про змову знає тільки він. Що ж робити далі?

Федя страшенно шкодував, що на каравелі йому ні з ким порадитись. Багато б він дав за те, щоб хоч протягом кількох хвилин поговорити з батьком або із Всеволодом Петровичем. Та нічого не вдієш — треба шукати виходу самому… Звичайно, найпростіше розповісти про все капітанові, тим паче, що той запідозрює Педро і наказав Доменіко стежити за ним. Але тоді головний організатор змови — Гуго — залишиться осторонь. Хитрий і підступний ошуканець обплутав капітана, за допомогою всяких нісенітниць заручився його довір’ям, задурманює йому голову різними гороскопами й користується його невіглаством як йому заманеться… Цей пройдисвіт Гуго, посилаючись на розташування зірок, може в чому завгодно переконати капітана… Як довести капітанові, що Гуго зрадник, коли алхімік може викрутитись із будь-якого становища та ще й звести на Федю наклеп?

“Ех, коли б міг я сфотографувати цих бандитів! — мріяв Кудряш. — Тоді не викрутилися б — капітан напевно б повірив… Але ж ніякий апарат, навіть, “Київ” чи “Москва”, не візьме в темряві… Потрібен магнієвий спалах… Однак він надто яскравий, Гуго й Педро мене одразу виявили б… А от, якби мав я магнітофон — інша річ… Всю розмову непомітно записав би на плівку. Правда, магнітофоном тут користуватися ніяк — немає джерела струму… Зате, коли б увімкнув потім стрічку, слухайте, мовляв, пане Дієго, які у вас “друзі”, милуйтеся! Уявляю, як скривилися б обличчя у Педро й Гуго, як вони стали б відмовлятися та виправдуватись…

Щось надто я розфантазувався, забув, куди потрапив, — з прикрістю вилаяв себе Кудряш. — Адже я не де-небудь, а в шістнадцятому столітті. Тут не тільки про фотоапарат чи магнітофон уявлення не мають, але й звичайну електричну лампочку сприйняли б, як чудо… Та що там лампочка, коли вони тремтять перед звичайним сірником!.. А я, мов дівчисько яке, втішаюся мріями, — обурився Федя. — Тут діяти треба, кожна хвилина дорога. Хіба ж можна допустити, щоб зрадники перемогли?”

Обміркувавши все, Кудряш дійшов висновку, що сказати капітанові про змову він не може, але й осторонь бунту теж стояти не збирається. Він спробує перешкодити бунтівникам, зірвати їхній підступний задум. Іншого виходу в нього нема. Якщо Педро й Гуго захоплять корабель, Феді доведеться дуже сутужно.

“За Педро й Гуго необхідно стежити вдень і вночі, — вирішив Кудряш. — Сам я, звичайно, не впораюсь, але мені допоможе Ніанг… Так, Ніанг”. — І Федя кинувся розшукувати свого товариша.

Він не пробіг і десяти кроків, як зустрів Франсіско. Цей моряк відрізнявся від інших тим, що любив пишно одягатися. Мідні ґудзики на його новому голубому камзолі яскраво виблискували, панталони з тонкого чорного сукна мали такий вигляд, наче їх щойно витягли із скрині й випрасували, — без жодної порошинки. На ногах він мав яскраво-червоні черевики, прикрашені срібними застібками. З-за зеленого сукняного пояса, розшитого кольоровими шовковими нитками, стирчав пістолет з карбованою рукояткою. Збоку теліпалася шабля. Ефес її оздоблювало коштовне каміння. Чорну пов’язку, що затуляла праве око, стерничий замінив вишневою. Під рукою він тримав згорток пергаменту.

Незважаючи на те, що настрій у Феді був далеко не блискучий, хлопчик не міг стримати посмішку. Своїм яскраво-строкатим одягом Франсіско був схожий на паву з пишно розпущеним хвостом.

— Добридень! — привітно посміхаючись, обізвався стерничий. — Вас не дуже гойдає? У ваші роки, коли я плавав юнгою на урці, я, признатися, не любив морських хвиль.

— Урка це такий самий корабель, як каракка? — спитав Федя.

— Що ви, герцог! Каракка — велике торговельне судно з глибокою осадкою і широким днищем, а урка сидить мілко. Вона пройде там, де каракка неминуче сяде на мілину. На урці я плавав до берегів Гвінеї. Ми возили туди скляне намисто, дзеркала, мідні дзвіночки, а за них вимінювали в дикунів, слонову кістку, золотий пісок, кокосові горіхи, фініки, бамбук…