Федя спочатку злякався, але згадавши, що перед ним артист кіно, захоплено подумав: “От здорово його загримували!”

— Здоровенькі були, дядю! — несміливо мовив хлопчик. — Даруйте, що потурбував вас, але тут така справа…

Рульовий розплющив очі і нерозуміюче втупився в Федю. Хлопчик хотів було вибачитись знову за те, що порушив його сон, але тут, на свій превеликий подив, почув лайку і прокляття іспанською мовою. Федя, бажаючи показати, що мова ця йому зрозуміла, й собі звернувся до дивного матроса по-іспанському:

— Пробачте, дядю, але я…

— Скільки років блукаю по морях, а тільки тепер дізнався, що нечистий послав мені небожа! Ха-ха-ха! — басом зареготав рульовий і поманив хлопчика пальцем: — Ану лишень ходи сюди, племінничку!

Це було так природно, що Федя із захватом подумав: “Не інакше, як народний артист! Як він чудово грає середньовічного моряка”, — і, посміхаючись, підійшов ближче.

Несподівано бородач зіскочив із місця, боляче схопив хлопчика за плече.

— Клянусь, свята Мадонна не забуває грішника Педро! Добра здобич припливла сьогодні до рук. Не менше, як п’ять золотих викладуть мені на ринку рабів в Алжирі! Буде за що промочити горло!..

— Дядю, боляче! — закричав Федя. — Що ви робите?! — І спробував вирватися, але матрос дужою рукою підняв його в повітря і жбурнув на дно човна.

Від болю і образи хлопчик заплакав і хотів-було вистрибнути з шлюпки, та дужий удар кинув його ниць: Федя знепритомнів.

…Кудряш опам’ятався і через силу розплющив очі. Руки, зв’язані конопляною вірьовкою, затерпли. Нестерпно боліло плече.

“Де я? Що зі мною?” — подумав хлопчик.

— Глянь-но, Педро, заворушилася твоя здобич, — почувся хрипкий голос. Говорили по-іспанському.

— А я вже побоювався, що плакали мої дукати. Клянусь Мадонною, коли б він зараз не опритомнів, я викинув би його за борт. Непоганий харч для акул! Ха-ха-ха!

— Хлопчик може сподобатись Кривому, дивись, щоб не відняв він його в тебе, як негра…

— Ні, вже клянусь Мадонною, цього разу так просто я здобич не віддам! Скуштує він моїх кулаків. Ти ж знаєш, тоді я на ногах не тримався — малярія трусила…

“Це не артисти! — жахнувся Федя. — Тоді хто ж? І чого вони розмовляють весь час іспанською мовою?”

Шлюпка стукнулась об борт корабля, на носі якого виднівся напис по-іспанському “Улюбленець Нептуна”.

— Спускай трап! — закричав моряк у чорному капелюсі з білим пером. — Поснули, чорти, чи в кості ріжетесь?

Через борт каравели перегнувся огрядний матрос у зеленому кафтані, одягненому на голе тіло. Втупившись у прибулих маленькими заплилими жиром оченятами, він позіхнув і, чухаючи груди, неквапливо спитав:

— Чого горланиш, боцмане?

— Клич людей, воду привезли. Та швидше ворушись!

Минуло кілька хвилин, але ніхто не з’являвся.

— На твоєму місці, Хаун, — звернувся бородач до боцмана, — я б навчив цього осла ворушитися…

— Хіба не знаєш, що від моїх кулаків у нього з пащі вже не один зуб вилетів? Давно б я почепив його на реї, тільки ж другого конопатника у нас нема.

В цей час на палубі з’явився товстун. Повагом, не поспішаючи, кинув він трап і конопляні вірьовки, на яких швидко витягли на палубу барила з прісною водою.

Педро, зваливши на плече зв’язаного Федю, піднявся по трапу на каравелу і, важко відсапуючись, кинув свого бранця на бухту канатів. Біля них швидко з’юрмились матроси. Вони з цікавістю розглядали хлопчика. Посипались запитання:

— Восьминіг, де ти роздобув таке опудало?

— Ну й щастить же йому! І як він завжди здобич знаходить?

— Не розумію, що за одежа на цьому хлопчиську. Лихий його знає, з яких він країв!

Педро, вдоволений увагою товаришів, лише посміхався.

— Ану, розв’яжи його. Та він, певно, й на ногах не встоїть, — мовив конопатник і враз зареготав усім своїм гладким тілом.

— Зараз побачимо, старий крабе, — буркнув Педро й почав розв’язувати вірьовку.

Лежачи на канатах, Кудряш ніяк не міг зібратися з думками. Все, що сталося протягом дня, здавалося йому неймовірним нагромадженням фантастичних пригод. Уранці він ще був у таборі, серед своїх товаришів. Ганебно втік звідти… А тепер, ніби у віддяку за хуліганство, його побили, зв’язали та ще й мають намір продати в рабство… В яке рабство? Що за безглуздя!.. Ні, це їм не вдасться, рабом він не буде ніколи! Шкода, що немає Всеволода Петровича із хлопцями… Та й він сам упорався б із цими розбишаками. Тільки б мати гранат із десяток або автомат…

Педро нахилився над Федею, криво посміхнувся, показуючи рідкі чорні зуби, і стукнув хлопчика пальцем по носі. Матроси навколо Феді зареготали: безглуздий жарт розвеселив їх.

Від болю, а ще більше від образи, на очах у Кудряша мимохіть виступили сльози. Хлопчик вирішив помститися над лиходієм і щосили вдарив Педро ногою в груди. Для того це було так несподівано, що матрос тільки зойкнув вражено й, безпорадно махнувши руками, навзнак грюкнувся на палубу. Його червоні сап’янові капці, промайнувши дугою в повітрі, шубовснули в барило з водою.

Громовий регіт трусонув каравелу. Голосніше за всіх сміявся товстун-конопатник. Ляскаючи себе руками по боках, він аж захлинався від сміху, а його обличчя стало, червоним.

— Давно я не бачив такого стусана! — захоплено вигукнув один із матросів. — Комашка, а як ударив Педро!

Збагрянілий від люті, бризкаючи слиною й бурмочучи щось невиразне, Педро скочив на ноги. Очі його налилися кров’ю, багряний шрам на щоці став фіолетовий. Глянувши на перекошене обличчя розбійника, Федя мимоволі здригнувся. Тим часом Педро вийняв із піхов шаблю.

— Постривай! — зупинив Педро моряк у зеленій хустці. — Ти забув, що його можна збути за п’ять золотих.

— Забирайся геть, Альфонсо! К бісу золото! Клянусь Мадонною, я вб’ю його! Хлопчисько дорого заплатить за свою витівку… Він заплатить за неї головою.

Але тут втрутився боцман.

— Педро, — мовив він, — бранець твій, і ти можеш робити з ним, що захочеш. Та чи варт поганити руки? Для нього досить конопляного нашийника.

Педро хвилину стояв, роздумуючи, потім сказав:

— Ти маєш рацію. Я повішу його на реї. Альфонсо, давай вірьовку!

Спритно, немов мавпа, Альфонсо мерщій забрався на нижню рею грот-щогли й перекинув через неї вірьовку. Спустившись униз, він схопив Федю за руку і потяг до щогли.

— Зачекай, Альфонсо, я сам із ним поквитаюсь! — крикнув Педро і накинув хлопчикові на шию петлю.

Саме в цей час відчинилися двері кормової каюти і на її порозі з’явився високий худорлявий чоловік з орлиним носом і суворими очима. На його брунатному, обвіяному морськими вітрами обличчі з невеликою чорною борідкою, застиг вираз незламної волі.

Одягнутий він був у зелений оксамитовий камзол, обшитий світло-рожевим фламандським мереживом. На грудях виблискував великий діамант, що висів на важкому золотому ланцюжку. За синім шовковим шарфом стирчали два кинджали з рукоятками із слонової кістки і величезний пістоль.

— Що за ревище, сто чортів вам у пельку! — вигукнув високий. — Спати не даєте.

— Тихіше, тихіше, сам Кривий Дієго прийшов, — пронеслося поміж матросів.

На палубі запанувала тиша. Педро навіть випустив із рук вірьовку.

“Капітан”, — вирішив Федя.

І він не помилився — це справді був капітан, хазяїн “Улюбленця Нептуна”. Пізніше Федя розпитував про капітана матросів, але дізнався дуже мало. Важко сказати, як дісталася Дієго у власність каравела і ким був він раніше. Одні говорили, що він син знатного арагонського гранда, ховався від суду за вбивство свого дяді, замком якого мав заволодіти. Другі запевняли, що Дієго колишній офіцер королівського флоту, який програвся в кості і втік від кредиторів. Треті доводили, що колись він був піратом, нажив чимале добро і згодом, став купцем. Ніхто напевно не знав, ким був у минулому завжди похмурий і мовчазний дон Дієго, а сміливців, які б хотіли дізнатися біографію капітана, на каравелі не знаходилось…