— Що у вас, герцог? — вигукнув Доменіко. — Що це?

Всі повернули голови в бік Феді. Гра припинилась. Федя з подивом побачив, як у гравців витягнулись обличчя, заблищали жадібно очі. Доменіко, вирячившись, стояв із розкритим ротом. Луїс, потираючи руки, нервово хихикав. Капітан рвучко підвівся з-за столу й, мов заворожений, втупився в коробку з цукерками.

— Сховай! Сховай мерщій! — шепнув Ніанг, смикаючи Федю за рукав.

“Що таке? Чому вони раптом заніміли?” — подумав Кудряш і люб’язно запропонував Ніангові:

— Бери, не соромся…

Той несміливо взяв дві цукерки.

— Чому ж так мало? Бери ще, — підохотив його Федя.

— Мені! — не стримавшись, заревів капітан. — Мені теж!

— Будь ласка, — Кудряш простяг коробку хазяїнові й гостям, — беріть усі.

Відштовхуючи один одного, тремтячими від жадоби руками Луїс, Доменіко, а за ними й алхімік блискавично розхапали цукерки й стали ховати їх у кишені.

— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддаєте цим йолопам коштовності?

Федя посміхнувся, збагнувши нарешті, що моряки й капітан сприйняли цукерки за діаманти. Він узяв кілька льодяників, що прилипли були до дна коробки, і спокійнісінько поклав їх до рота. Очі в присутніх округлились, коли вони почули хрускіт цукерок під Фединими зубами.

— Навіщо ти їси камінці? — злякано спитав Кіанг.

— Які ж це камінці! — зареготав Федя. — Ти скуштуй їх сам.

Несміливо поклавши до рота цукерку, Ніанг раз, другий перевернув її язиком, і обличчя його осяяла блаженна посмішка.

Тоді й капітан, і гості стали куштувати різноколірні камінці, які вони спочатку вважали за діаманти. Голосно сопучи, вони з серйозним виглядом стали обсмоктувати й розжовувати ментолові цукерки. Першим покінчив з ними Луїс; Федя зрозумів це з його очей, які благально дивилися на хлопчика. Одначе Кудряш, на велике розчарування капітана й гостей, змушений був тільки розвести руками: другої коробки в нього не було.

Протяжно заскрипівши, двері прочинилися, І на порозі з’явився стерничий.

— О, у вас тут чудово! Приємна прохолода. А в мене все розігрілось, наче в пеклі.

— Заходь, Франсіско! Де це ти був? — не повертаючи голови, спитав захоплений грою капітан. — Яким обідом нас пригостив герцог, коли б ти тільки знав! Тобі явно не поталанило… А от Луїс, коли йдеться про їжу, віддалік чує. — Вдоволений власним дотепом, капітан всміхнувся тонкими губами.

Помітивши посмішку Дієго, Доменіко, очевидно, прагнучи заручитися прихильністю хазяїна, зареготав. Тикаючи грубезним пальцем в бік конопатника, він підхопив:

— Авжеж, черево у Луїса дай боже! їсти він любить… Бика стріскає — не відійде!..

Алхімік і собі захихикав:

— Пам’ятаєте, ваша милість, як біля Канарських островів ми спіймали здоровенного тунця? Луїс сам його всього з’їв… Хи-хи-хи!..

— Ще б пак, не пам’ятати… Мало того, що він півтунця з’їв, та ще й прикинувся хворим. Я його тоді швидко вилікував!

— Еге ж, — шморгнув носом конопатник, — ви, дон Дієго, вилікували мене. — й під загальний регіт додав: — Цілісінький тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись. Місця собі не знаходив…

— Признайся по правді, Луїс, — мовив капітан, — якщо я накажу боцману видати тобі солонини, ну хоча б… — він на хвилину замислився, — хоча б пів-арроби… З’їси одразу?

Луїс запустив п’ятірню в свій зроду нечесаний чуб, важко зітхнув і, втупивши в хазяїна маленькі очиці, благально сказав:

— Зробіть таку ласку, пане. Вік пам’ятатиму… Та ще й накажіть тому скупцеві Хуану, коли ваша милість такі добрі до мене, щоб видав мені глек вина.

— Ти ж не з’їси стільки м’яса, — примружив своє єдине око Франсіско.

— Хе-хе, ви мене погано знаєте, сеньйоре стерничий, — посміхнувся Луїс і поплескав себе по круглому животу. — Сюди не те, що пів-арроби, а ціла арроба влізе! Пригадую, коли я ще пас вівці в ідальго дона Гарсіласо, то він не раз бився об заклад із знатним кабальєро і завжди вигравав на моєму животі… Одного разу я, не встаючи, з’їв казан ольї з бараниною й яловичиною і випив бурдюк вина — чотири асумбари…

— Хо-хо-хо! — зареготав капітан. — Так це ж ціло відро! Мула з ніг звалить!

— О, то були славні часи, — Луїс облизав свої пухлі губи. — Дон Гарсіласо не одну сотню золотих ескудо заробив, дякуючи мені…

При згадці про золото у капітана знову прокинулось бажання грати. Але в цей час Гуго підвівся з-за столу й, схиливши набік голову, запропонував:

— Може, ви, сеньйор Франсіско, бажаєте?

— Кинь хитрувати! — нахмурив зрослі на переніссі волохаті брови капітан. — Хочеш з моїми грішми змотатись? Не вийде! Кидай кості.

Алхімік нехотя опустився в крісло. З усього видно було, що грати далі він не мав ніякісінького бажання.

Франсіско трохи постояв, спостерігаючи за грою, потім сів на скриню й дістав із кишені камзола гарний томик у сап’яновій тисненій оправі.

“От ніколи б не подумав, що стерничий так вірує в бога! — здивувався Кудряш. — Біблію носить із собою, ні на хвилину не розлучається з нею. Теж мені моряк!”

Хвилину, другу хлопчик непомітно пильнував, як Франсіско уважно читав книгу і враз затрясся від сміху, що розпирав його зсередини. Капітан недоброзичливо зиркнув на стерничого, глузливо кинув через плече:

— Вічно ти возишся з цими книгами! Що хорошого в них? Дурниці одні! Дивитися на тебе бридко…

Франсіско підвів голову, мовчки зиркнув на капітана і знову заглибився в книгу. Збагнувши, що в руках стерничого не біблія, а щось інше, Федя підійшов ближче й поцікавився:

— Що за книга у вас?

— О, захоплююча річ! Раджу прочитати, — стерничий поплескав рукою по сап’яновому корінцю. — Дістанете насолоду…

— Дозвольте глянути, — попрохав Кудряш.

— Будь ласка.

Федя розгорнув книгу. Краї титульної сторінки прикрашав вигадливий орнамент. Посередині красувалась назва, виконана закручистими літерами: “Мігель Сервантес де Сааведра. Хитромудрий ідальго Дон-Кіхот Ламанчський”.

Кудряш перегорнув сторінку. Чітким каліграфічним почерком була написана посвята книги герцогу де Бехар, маркізу де Хібралеон, графу де Беналькасар і Баньярес, віконту міста Алькосера, володарю селищ Капілья, Кур’єль і Бургільос.

Сумніву не було. Перед ним рукописний примірник книги великого іспанського письменника Сервантеса.

— Незадовго до відплиття з Севільї я купив її за двадцять реалів у знайомого переписувача. Признатися, спочатку я хотів було відмовити йому в пропозиції. Адже після того, як книгу надрукують, вона, звичайно, коштуватиме набагато дешевше. Та коли переписувач розповів мені, що дон Мігель Сервантес де Сааведра брав участь у війні проти турецького султана і в бою біля Лепанто йому простріляли руку, я, не задумуючись, виклав двадцять реалів… Це був той самий бій, під час якого мене поранили в плече… Отже, ми з ним, як бачите, разом кров проливали… Переписувач розповідав, що дону Мігелю багато довелося пережити. Після цього бою він разом із своїм братом Родріго вирушив до Іспанії. Але по дорозі на їхній корабель напали корсари і всіх захопили в полон. В Алжирі братів продали в неволю. Мігель не раз намагався втекти і все невдало. Тільки через кілька років його викупили й він повернувся на батьківщину. — Тут Франсіско зітхнув і впевнено додав: — Ось припливемо в Севілью, і я обов’язково розшукаю письменника й познайомлюся із ним…

— Даруйте, — отетерів Федя. — Як же так?

Він уже хотів було запитати свого співбесідника, як той збирається познайомитись із Сервантесом, адже письменник давно помер. Та вчасно схаменувся. “Знову забув, що живу тепер у шістнадцятому столітті… НІ слова про те, що я давно прочитав “Дон-Кіхота”, — вирішив Кудряш. — Франсіску та іншим це може здатися більш ніж дивним… Я не міг читати того, що іще не вийшло з друку…”

Тут його роздуми обірвав здивований вигук стерничого: