— Федю, любий, дорогий! — з благанням у голосі вигукнув Ніанг. — Візьми мене з собою у твою чудесну Променистеанію! Яка прекрасна ваша країна!

Що міг відповісти Кудряш на прохання друга? Він і сам не знав, чи доведеться йому ще коли-небудь побачити рідну домівку, тата, маму, сестричку, своїх учителів, товаришів…

Журба знову охопила хлопчика.

“Як глибоко я помилявся! — змушений був визнати Федя. — Думав, що подвиги можна було вершити тільки в добу парусного флоту, що вік романтики давно минув… Які дурниці! Без сумніву, Колумб, Магеллан, Кук, Дежнєв, Хабаров, Лаптєв, Головін та багато-багато Інших безстрашних моряків немало зробили для науки, для людства. Звичайно, не може бути й мови про те, щоб поставити знак рівності між ними й купцем Дієго, на чий корабель я потрапив…,Та хіба романтика була лише в епоху великих географічних відкриттів?”

Чим більше Федя згадував прочитані книги, переглянуті кінофільми, бесіди з товаришами, з дорослими в школі і вдома, екскурсії по рідному краю, тим іншою поставала перед ним велика країна, в якій він мав щастя народитися й жити. Перед його очима ніби зненацька спливло те, мимо чого він проходив щодня, як повз звичайні буденні речі, в чому не вбачав ні величі, ні героїки…

А насправді кожен день, кожну годину в країні вершилися подвиги. Подумати тільки: розтерзана численними ворогами в роки громадянської війни, поруйнована й спалена, Вітчизна, ніби казковий птах фенікс, піднялася з попелу й руїн, оновлена й молода! Переборюючи неймовірні труднощі, радянські люди на заклик Комуністичної партії й уряду за кілька років створили такі гіганти індустрії, як Челябінський і Харківський тракторні заводи, Горьковський і Московський автомобільні заводи, на глухих пустирях збудували Кузнецький і Магнітогорський металургійні комбінати, приборкали сивий Дніпро, спорудивши на ньому гордість довоєнних років — Дніпрогес, у дрімучій тайзі, де віками господарювали ведмеді, звели місто — Комсомольськ-на-Амурі…

Ще й досі гримить слава про доблесних радянських льотчиків Молокова, Водоп’янова, Чкалова, Громова, Осипенко, про мужніх папанінців, чиїм героїчним дрейфом захоплювався увесь світ…

Скільки героїзму, відваги, наполегливості потрібно було проявити простим радянським людям — робітникам, колгоспникам, інтелігенції — щоб у небувало короткий для історії строк перетворити відсталу злиденну Росію в одну з найпередовіших індустріальних держав світу!..

Дихнула полум’ям Велика Вітчизняна війна. Радянські воїни й трудівники тилу, на подив світові, кували перемогу над фашизмом. Як брудний, зчорнілий сніг напровесні, танули у блискавицях і громах осатанілі орди гітлерівських розбійників. Сонце миру і щастя сходило над землею… Вічно житимуть у пам’яті народній славні імена Миколи Гастелло, Зої Космодем’янської, героїв краснодонців, Олександра Матросова, генерала Ватутіна і тисяч, тисяч інших, хто творив подвиг в ім’я майбуття…

Скажуть: це було давно. А як же тепер, у наші дні?

Та чи варт засмучуватись від того, що тобі не пощастило жити в епоху парусного флоту, з шаблею в руці мчати на коні серед бійців Першої кінної армії, дрейфувати на крижині разом з папанінцями, під гуркіт гармат штурмувати Берлін?.. Не жалкувати, а радіти й пишатися треба з того, що живеш у чудесну добу, добу торжества науки й прогресу, добу небувалих дивовижних відкриттів.

Скільки ще потрібно зробити, відкрити, винайти, дослідити! Як чудово сказав про це видатний радянський учений академік Володимир Афанасійович Обручеві

“…Гігантські ще не розв’язані завдання стоять перед радянською наукою, — писав він. — Потрібно:

продовжити життя людини в середньому до 150–200 років, ліквідувати пошесні хвороби, звести до мінімуму непошесні, перемогти старість і втому, навчитися повертати життя при завчасній, випадковій смерті;

поставити на службу людині всі сили природи, енергію сонця, вітру, підземне тепло, застосувати атомну енергію у промисловості, транспорті, будівництві, навчитися запасати енергію заздалегідь і доставляти її в будь-який час без проводів;

завбачати й знешкодити остаточно стихійні лиха: повені, урагани, вулканічні вибухи, землетруси;

виготовляти на заводах усі відомі на землі речовини включно до найскладніших — білків, а також І невідомі в природі: твердіші за алмаз, теплостійкіші за вогнетривку цеглу, тугоплавкіші, ніж вольфрам і осмій, гнучкіші, ніж шовк, пружніші за гуму;

вивести нові породи тварин і рослин, які б зростали швидше, давали більше м’яса, молока, шерсті, зерна, фруктів, волокон, деревини для потреб народного господарства;

потіснити, пристосувати для життя, освоїти незручні райони: болота, гори, пустелі, тайгу, тундру, а можливо, й морське дно;

навчитися керувати погодою, регулювати вітер і тепло, як нині регулюють ріки, пересувати хмари, на власний розсуд розподіляти дощі і ясну погоду, сніг і спеку.

Важко це? Надзвичайно важко. Але це необхідно. Радянські люди хочуть жити довго, хочуть жити в достатку й безпеці, хочуть бути цілковитими господарями на своїй землі, не залежати від примх природи. Отже, все це буде зроблено. І все це виконуватимете ви, сьогоднішні школярі, ремісники, і не тільки ті з вас, хто стане великими вченими, але й решта: токарі і шофери, трактористи й каменярі, медичні сестри, ткачі, шахтарі… І вже, в усякому разі, всі ви, всі до одного, візьмете участь у виконанні найбільшого, найблагороднішого і найгуманнішого завдання людства — будівництві комунізму, створенні щасливого мирного життя для всіх радянських людей…”

Розгорни сьогоднішній номер газети і прочитай його уважно. З коротких газетних рядків ти дізнаєшся про героїв наших днів. Хто вони? Це геологи, які відкривають нові поклади корисних копалин у безлюдних середньоазіатських пустелях, в горах Паміру, Тянь-Шаня, у несходимих тайгових лісах Сибіру; будівники гігантських електростанцій, що скоро засвітять вогні на могутніх ріках Батьківщини; трудівники Цілинного краю, які вирощують мільярди пудів золотого зерна; нафтовики Баку, що відвойовують у бурхливого Каспія “земну кров” — нафту, радянські фізики, які невидимими частинками бомбардують атомне ядро, щоб розгадати нові таємниці природи; це вчені, інженери, робітники, які працюють над створенням могутніх космічних кораблів, що понесуть у далекі світи посланців Землі — героїв-космонавтів… Хіба можна назвати й перелічити всіх тих, хто своєю невтомною повсякденною працею творить велике. героїчне, безсмертне!..

— Чому ж ти мовчиш, Федю? Ти не хочеш взяти мене з собою в Променистеанію? — ображено допитувався Ніанг, хапаючи друга за плече.

Кудряш поволі опам’ятався. На душі в нього було так гірко, що він вирішив розповісти другові все про себе, про свої помилки, вагання.

Ніанг уважно слухав товариша й докірливо хитав головою.

— Ех, Федю, — тільки й сказав він, глибоко зітхнувши.

Ось уже п’ятий день, як Кудряш дізнався про бунт, що його готували алхімік і Педро. Хлопчики по черзі пильно стежили за змовниками. Кілька разів на день Федя й Ніанг оглядали двері каюти Гуго, проте умовного знаку — кружечка з двома крапками посередині — не було. Та й самі Педро й Гуго поводились дуже обережно. Збоку здавалося, що вони до кінця віддані капітану.

Педро неначе підмінили. Він безвідмовно виконував будь-які накази не тільки Дієго, але й боцмана і стерничого, сам напрошувався на найтяжчу й найбруднішу роботу. Гуго ж став надміру ввічливим і люб’язним з усіма членами екіпажу.

Під час випадкових зустрічей із Федею, коли алхіміка під вартою виводили на прогулянку подихати свіжим повітрям, Гуго намагався посміхатися, вдаючи, що між ними нічого не сталося. Однак Кудряш був переконаний, що алхімік до глибини душі ненавидить його.

Цілі дні Гуго проводив у своїй каюті. Часом звідти долітав скрегіт, брязкання, грюкіт, шипіння, з щілин у дверях клубився їдкий, смердючий дим. До світанку в каюті Гуго не згасав світильник. Матроси, клянучи алхіміка, тягали відрами морську воду, з якої астролог нібито добував золото.