Розповідаючи про це Берті Абрамівні, Серафима Володимирівна скоса поглядала на Олега Даниловича, а Берта Абрамівна підтакувала:

“Боже мій, який здібний юнак! Це ж треба: самому написати драму, письменницький талант дарований не кожному і його слід плекати. Сам Лєрмонтов був, здається, лише прапорщиком, однак хто не знає Лєрмонтова?”

Олег Данилович у душі посміхався прозорим натякам Серафими Володимирівни. Зрештою, вони з Наталею мали окрему кімнату, ту саму, нефешенебельну, з вікнами у двір, але яку не поміняв би на найкращі зали Марийського палацу. Для чого палаци, розкішні квартири, оббиті атласом фотелі й срібні свічники на фортепіано — у них у кімнаті стояли лише тахта, шафа, письмовий стіл та кілька стільців. Єдиний предмет розкошів — персидський килим над тахтою і шабля в срібних піхвах на ньому. Цією шаблею, за родинними переказами, нагородив їхнього пращура сам Потьомкін за якусь битву з турками, де капітана Яновського тяжко поранили. За віру, царя й батьківщину, як казали ще зовсім недавно. І він, полковник Яновський, також воював за віру, царя й батьківщину. Олег Данилович лише посміхнувся цій думці й переступив поріг своєї квартири, чекаючи не без душевного сум’яття зустрічі з Серафимою Володимирівною.

Хвіртка зарипіла, й Фрося, побачивши прапорщика Вовка, злякано сховалася за яблуню.

Прапорщик роззирнувся, попрямував до дому, і Фросі вистачило цих кількох секунд, щоб оговтатися. Очі потьмарилися: кляте минуле суне на неї і нікуди від нього не подінешся. Цей прапорщик ходив у Якубовича в помічниках, як же йому вдалося вціліти? Котра паршива, так і подумала, забувши, що зовсім недавно крутилася з Миколою та цим прапорщиком в одній компанії. Минулося і забулося — якою вона була наївною, зовсім дитиною — бо тільки дурне дівчисько могло хоч на хвилину повірити в перемогу національного зрушення і відчайдушно кинутися у цей вир…

А що, як покликати людей, зчинити галас, пояснити, Хто такий насправді отой жевжик, що так упевнено ступає До їхнього дому?

Проте Фрося одразу й рішуче відкинула оцю думку. Ну, чого досягне? Заарештують прапорщика, засудять, проте візьмуть і батька, а головне — все її минуле виплине на поверхню: Сергій дізнається і про поручика Якубовича, і про їхній шлюб, і про дитину… Дізнається, розлюбить 1 покине, а так вона колись сама розповість про Почуйки та помилку молодості — тепер Фрося точно знала, що то була помилка, — нікого, крім Сергія, не існувало для неї в житті.

Фрося виступила з-за яблуні й мовила спокійно, мов учора бачилися і стоїть вона на садибі у Почуйках:

— Добрий день, прапорщику.

Вовк здригнувся від несподіванки, рвучко повернувся на голос, та, побачивши Фросю, всміхнувся полегшено:

— Ви? — запитав і одразу подумав, що дурніше запитання важко було б уявити.

— Не чекала вас побачити…

— Справді, — погодився Вовк, — я чудом уберігся, а про ваше перебування в Бердичеві дізнався від Зіни Борової.

— Сорока… — несхвально сказала Фрося.

— Вона довірилася тільки мені й, сподіваюсь, недаремно.

Фрося зміряла Вовка пильним поглядом: куди гне? Не знайшовши відповіді, вирішила, що розмовляти в садибі негоже: ніхто не знає, що тягнеться за цим прапорщиком, та й Сергій може повернутися додому, побачити з незнайомим чоловіком, а він тільки вчора освідчився їй у коханні.

— Прошу, — показала на відчинені двері дому й попрямувала перша, не озираючись.

У кутку вітальні, встеленої вовняними смугастими доріжками, стояв лапатий фікус, а під ним канапа. Фрося вмостилася на ній, а прапорщикові вказала на стілець поруч. Сиділа незворушно, прямо і дивилася очікувально.

— Я прискочив до вас аж у Бердичів, — почав Вовк не дуже впевнено, — бо не мав іншої ради. Усіх прихильників та підлеглих вашого… — хотів сказати колишнього чоловіка, та останньої миті вирішив, що це буде не дуже тактовно, — поручика Якубовича заарештовано. Зіна Борова звідкись дізналася, що чекісти захопили в Дударця списки підпілля, саме цим і пояснюються масові арешти. Я врятувався випадково, бо хворів на тиф і лежав в уманській лікарні під іншим прізвищем. Виходить, — звів на Фросю якийсь безнадійний погляд, — наше національне зрушення, яке розгорталося під Таращею та Білою Церквою, тимчасово обезголовлене й пішло на спад, проте, і я впевнений у цьому, знову скоро набере великої сили. Все залежить від нас самих, нашої енергії та наполегливості.

Прапорщик зробив паузу, сподіваючись, що Фрося підтримає його, однак та сиділа мовчки і відчужено дивилася повз нього.

“Невже, — подумав Вовк, — усі мої зусилля марні й знову доведеться тягнути порожній лотерейний квиток?” Але ще рано було здаватися, тому й вів далі упевнено:

— Так, нашої енергії… А я чув, тут, на Житомирщині, обстановка інша, люди не змирилися з поразкою, ведуть збройну боротьбу з більшовиками, й подекуди небезуспішно.

— Однак при чому тут я? — запитала Фрося.

— Гадав, ви, так само, як і я, не зможете змиритися з червоною диктатурою!

— Вибирайте слова, прапорщику, — мовила Фрося підкреслено сухо. — Яка червона диктатура? Народ узяв владу в свої руки, й мені дивно чути такі слова з ваших вуст.

Чого-чого, а такого Вовк не чекав. Навіть розгубився. Покліпав очима й заперечив:

— Хіба ви разом з усіма нами не прагнули вигнання більшовиків з України?

— Дитячі забавки… Усе минулося, прапорщику, і я подорослішала. А от вам дивуюся: самі головою до зашморгу лізете.

— Якщо всі стануть міркувати так, — несхвально мовив Вовк, — тоді наші справи кепські. Одначе певен: ви, Фросю, не маєте рації, і скоро ми ділами доведемо це.

— Хто ж заважає?

— Ваша зрадницька позиція.

— От уже й зрадницею обізвали! — розсердилася Фрося. — Думайте, що кажете! І взагалі, розмовляти на цю тему не варто.

— Варто, Фросю, — заперечив Вовк, — сподіваюсь, батько не поділяє ваших поглядів.

— До нього і звертайтеся.

— Доведеться. Не чекав, що в нас вийде така розмова… Кожна людина, яка розумно мислить, не може не збагнути: однаково ми візьмемо владу. Але дехто на той час лікті кусатиме…

— А мене дивує ваша наївність, прапорщику. І настирливість. Самі голову підставляєте, то навіщо ж інших затягувати? У Почуйках ледь врятувалися, я вже гадала — геть по всьому, а тут ви знову… Давайте так, прапорщику: нагодую вас, трохи відпочинете, й розпрощаємося.

— Де Іван Іванович? — Вовк не міг уявити, що й старий Тимченко дотримується таких же поглядів.

— Де ж йому бути? По селах мотається чи з Гольдройзом справи ладнає.

— Хто такий Гольдройз?

— Овва! Його в Бердичеві всякий знає. Ресторан у центрі — неп тепер, то вони з батьком торгують.

Вовк обвів поглядом кімнату з килимками на підлозі, різьбленим дубовим буфетом і столом, укритим оксамитовою скатертиною.

— Купили вас більшовики, — сказав презирливо. — Кватирку трохи прочинили, а дехто й рота роззявив. Але ж, — підморгнув єхидно, — з кватирок і протягом тягне, а від протягів простуда й кашель.

— Не застудимось.

— Дай боже… — Вовк підвівся, і Фрося не затримала його, забувши навіть про обіцянку нагодувати. З полегшенням почула рипіння хвіртки й відразу викинула з голови зустріч з настирливим і зовсім небажаним гостем. Певно, обійшлася з прапорщиком різкувато й нечемно, та біс з ним. Часи невстояні й тривожні, а вона вже обпеклася на гарячому — навіщо метушитися, прагнути чогось кращого й, либонь, нездійсненного, тим паче, що тепер у неї Сергій!

Вони вже двічі провели вечори разом, спочатку в червоноармійському клубі, де самодіяльні артисти показували повчальну виставу про загибель проклятого капіталізму в усьому світі — гладких, ненажерливих буржуїв у паперових циліндрах перемагали пролетарі у фартухах та вродливі пролетарочки у яскравих червоних хустинах, а потім слухали виступ полкового духового оркестру — він виконував марші та революційні пісні. Сергій сказав, що капельмейстер пообіцяв розучити вальси та інші танці — тоді трудяща молодь зможе вечорами танцювати в парку. Тепер Фрося мріяла про вечір, коли одягне свою найкращу шовкову квітчасту сукню й танцюватиме вальс чи польку з самим командиром полку: звичайно, на них задивлятимуться, Фрося вже зараз уявляла заздрісні погляди святково вдягнених дівчат і своє торжество. А що все буде саме так, Фрося не сумнівалася, бо позавчора ввечері Сергій затримав її на вулиці, сів поруч на лавці біля хвіртки під кущем квітуючої бузини, покашляв трохи ніяково й раптом узяв Фросю за руку. Потиснув легко й відразу відпустив, хоч Фрося і не пручалася, навпаки, по-думки підбадьорювала… Ну, сміливіше, ну, кажи все, що хочеш, я слухатиму, бо давно зрозуміла все по твоїх очах…