Чміль подумав і заперечив:

— Ні, добродію, мені ще своя голова дорога. Почують постріл, зчинять тривогу, а як я з міста виберуся? То зараз на возі, потихеньку до найближчого хутора, а там уже верхи, там уже спробуй наздогнати!.. Коли ж у місті тривога, перекриють усі виїзди — не втечеге.

— А ти краще подумай, Микито, — для чого одразу тікати? Гольдройз тебе у своїх євреїв переховає, день — два пересидиш, поки все вгамується, поки поховають товариша червоного полковника, й паняй до отамана…

— Але ж казали: золото… Певно, допік вам зятьок, шановний? — реготнув неприємно. — Скільки ж заплатите? Бо, звичайно, небезпечно, головою ризикуватиму.

— Добре заплачу: десять золотих червінців.

— Десять червінців?.. За комполку?..

— А задурно не хочеш? Якщо отаман накаже!

— Отаман у нас не дуже-то й дурний, добродію, і вірними людьми не розкидається.

— Добре, Микито, буде тобі двадцять червінців.

— Ото вже розмова, добродію. Я б, чесно, й менше взяв, якби ви того командира з міста витягли. Коли б знаття, де саме буде, можна засідку влаштувати й кулеметною чергою різонути. Бо я до кулемета призвичаєний.

— Ну й дурний ти, Микито. Червоні що, кулеметів не мають? Або наздоженуть і шаблями порубають. А тут тихесенько пукнув з нагана — і все…

— Тихесенько не пукнеш, тихесенько тільки в калюжу бзднути можна. А ще люди очі мають, почують, побачать, а мені вулицями відходити треба, у вас не переховаєшся.

— У мене ніяк не можна, Микито: все одно, що самому голову під сокиру підставити.

— А я маю підставляти?

— То ж за двадцять червінців, Микито!

— І коли ж це влаштуємо, добродію?

— Ти до Трощі сьогодні?

— Отаман чекає.

— Передаси отаманові: Іван Іванович просив тебе відпустити на понеділок. Тільки не кажи, про що ми з тобою домовились. Боюсь, отаман заперечуватиме: йому моє родичання з тим червоним командиром вигідне.

— Ще й як! — кивнув Чміль. — Але ж і мені двадцять червінців не завадять.

— Тож не барися, Микито, у понеділок чекатиму на тебе. Вночі виїдь, аби на сході сонця побачилися. Чи під вечір приїзди. Я тобі все покажу, де того червоного полковника чекати й куди тікати. Аби все чисто скінчилося, й ніхто на мене не подумав. Бандитська куля передчасно обірвала життя червоного героя! — додав з пафосом, начебто цитуючи газету.

Яновський переступив поріг будинку на Єлизаветинській з почуттям тривоги: зрештою, кому приємно, коли тебе викликають до ВДПУ? Щоправда, до гаража вранці завітав зовсім по схожий на чекіста молодик у модній блакитній сорочці й повідомив Олегові Даниловичу, що його хоче бачити сам товариш Горожанин — він чекає на нього о дванадцятій, якщо, звичайно, товариш Яновський може звільнитися в цей час.

Олег Данилович не заперечував. Товариш у блакитній сорочці потиснув йому на прощання руку, що свідчило якщо не про повагу, то принаймні про прихильне ставлення. Тобто, все мало переконати Яновського, що викликають його зовсім не для того, аби покарати, однак почуття підсвідомої тривоги не полишало його всю першу половину дня і не зникло тепер, коли вартовий, перевіривши документи, ввічливо козирнув і вказав на сходи до другого поверху.

Олег Данилович згадав свої перші відвідини цього будинку. Тоді зовсім не сподівався повернутися — що ж, життя виявишся значно милостивішим до нього, навпаки, саме після того пам’ятного й тривожного дня знову почало посміхатися йому.

А як буде тепер?

Сумнів не розвіявся навіть після того, як товариш Горожанин, побачивши Яновського, відірвався від паперів, посміхнувся й подав руку. Більше того, Горожанин обійшов навколо столу й вмостився в кріслі навпроти Олега Даниловича, даючи зрозуміти, що розмова в них передбачається це зовсім офіційна.

Яновський уважно подивився на Горожанина. З першого разу погано запам’ятав його, в уяві збереглося тільки видовжене бліде обличчя — жодної характерної риси, а тепер побачив карі запалі очі, роздвоєне підборіддя, високе чоло й залисини, а під очима мішки, що свідчило про втому й нестачу свіжого повітря. Розмовляючи, Горожанин мружився, і тоді очі його майже зовсім зникали в вузьких щілинах, проте раптово немов вистрілювали, наче читали потаємні думки.

— Ми запросили вас, Олег Данилович, — сказав Горожанин після звичайних, ні до чого не зобов’язуючих запитань на сімейні та виробничі теми, — бо розраховуємо на вашу допомогу.

Чого-чого, а такого Яновський не чекав. Гадав: в тому або іншому варіанті Горожанин усе ж цікавитиметься його минулим, однак щоб отакої?.. Покліпав очима й знизав плечима.

Горожанин одразу помітив розгубленість Яновського й додав:

— Звичайно, якщо ви погодитесь.

— Чим я зможу допомогти? — щиро здивувався Олег Данилович.

Горожанин сплів пальці, хруснув суглобами й мовив розважливо, дивлячись кудись над головою Яновського, наче вести цю розмову йому було важко, принаймні не дуже приємно:

— Можливо, наша пропозиція, точніше, прохання не сподобаються вам, то скажете, на тому й покінчимо. Але скажіть спочатку, ви знаєте Яковлєва?

— Колишнього нареченого моєї дружини?

— Олексу Васильовича Яковлєва, який донедавна був викладачем школи військових курсантів?

— Знаю.

— У яких ви стосунках?

— Вельми невизначених. Бачилися всього раз на вулиці. Зустріч не дуже приємна — Олекса Васильович усе ще розраховував на прихильність моєї дружини й хотів довести, що він має на неї більше прав… — Олег Данилович відчув деяку пишномовність у цій відповіді, затнувся і додав: — Коротше, Яковлєв приревнував мене до Наталі й хотів вбити між нами клин.

— Ми трохи вивчили біографію Олекси Васильовича, — очі Горожанина сховалися в щілини, — й здогадувалися, що він не ставитиметься до вас приязно.

Олег Данилович насторожився:

— Звідки знаєте про нашу зустріч?

— Щойно ви самі повідомили. А про Яковлєва вимушені збирати матеріали, от і дізналися, що колись він залицявся до вашої дружини. Тоді й виникла ідея побалакати з вами.

— Уважно слухаю вас.

Горожанин вистрілив очима із щілин і втупився в Яновського.

— Ми завели справу на Яковлєва й хотіли б, щоб ви, ну, як би це сказати, трохи дізналися про нього…

Риси обличчя Яновського закам’яніли, кров загупала в скронях. Однак стримався і мовив якомога люб’язніше:

— Помилилися адресою, товаришу Горожанин. Шаную вас і вдячний за все, що зробили для мене, але філером школи по був і не буду! — Побачив, як гнівно загорілися очі в Горожанина, але додав ще жорстокіше: — Так, філером, бо це не моя професія і, сподіваюсь, вона ніколи не стане моєю.

— Я міг би й образитися, — відповів Горожанин похмуро, — бо у вашій відповіді є недостойний натяк на мою професію, однак спробую стримати себе, тільки тому, що цього вимагають інтереси справи. — Подумав трохи, дивлячись на Олега Даниловича спідлоба, повільно підвівся і витягнув із сейфа звичайну картонну течку. Дістав з неї три аркуші паперу, поклав їх на стіл. — Читайте…

Олег Данилович прочитав і підвів очі на Горожанина.

— Вельми секретні речі, — сказав.

— Частина мобілізаційного плану Київського військового округу. І ці папери були передані за кордон.

— Хочете сказати?..

— Так, шпигунство.

— Наскільки я розумію, цією інформацією оперує обмежене коло осіб.

— Так.

— І все ж документ потрапив за кордон…

— Є неспростовні докази, що Олекса Васильович Яковлєв доклав до цього руку.

— Ось воно що! — нарешті збагнув Олег Данилович. — Але ж звичайний викладач школи військових курсантів не міг мати доступ до таких документів.

— Не міг. Отут і заковика. Вину самого Яковлєва доведено, він очолює один з молодіжних контрреволюційних осередків у Києві, але хто передав йому найсекретніші документи? Розумієте, зрадник сидить у самому військовому окрузі! І ми не знаємо, коли й кому він передасть наступну інформацію.

Олег Данилович посміхнувся: