— Знаєте, тітонько, не можете не знати, й він мені конче потрібний.

Тітка розгублено роззирнулася, мов батько щойно був тут, на подвір’ї.

— Кажіть, тітонько, бо не маю часу, й справа в мене нагальна.

— Та й він буде щасливий! — нараз заметушилася тітка. — Радість-то яка, дочка сама нагодилася!

— Так я і знала: він у місті?

— У місті, дочко, де ж іще бути? Зараз я тебе проведу.

— Не треба, я сама. Кажіть адресу.

— І не дуже далеко. За костьолом праворуч, вулиця Болотяна, третя хата, побачиш — паркан там великий і хвіртка замкнута. За дріт смикнеш — воно й теленькне…

Вона пояснювала б ще, та Фрося вже грюкнула хвірткою. Обминула костьол, де французький письменник Бальзак вінчався з графинею Ганською, і вийшла на Болотяну. Одразу побачила високий паркан, смикнула за дріт, проте теленькання не почула: замість нього у дворі басовито й загрозливо загавкав пес. Він гавкав досить довго, Фрося хотіла смикнути ще раз, та хвіртка прочинилася, і у щілину визирнула літня жінка. Вона уважно обдивилася Фросю й запитала не дуже привітно:

— Що треба?

— Я Фрося, Тимченкова дочка, — одразу пояснила Фрося, щоб уникнути зайвих розпитувань. — До батька…

— Якого ще батька? — перепитала жінка. — Не знаю ніякого батька… Іди собі…

— Так я ж Фрося… Невже не збагнули? До тата, а тітка Горпина сказала: у вас вони. Хіба не так?

Видно, господиня завагалася: дивилася нерішуче, потім сказала:

— Зажди… — й ляснула хвірткою перед Фросиним носом.

І знову Фросі довелося почекати кілька хвилин. Пес гавкав, проте вже не люто, потім хвіртка знову прочинилася, й Фрося побачила здивовані й запитливі батькові очі. Вони освітилися радістю, та це не розчулило Фросю, вона різко штовхнула хвіртку, й батько відступив, пропускаючи. Він хотів обійняти її, та Фрося ухилилася: першим бажанням було вихопити з кошика наган і стріляти, та побачила змарніле батькове обличчя, синці під очима, й жаль мимоволі ворухнувся в серці. А батько дивнвся розгублено й винувато, підвів руку й хотів щось сказати, либонь, почав би виправдовуватися, але Фрося мало не відштовхнула його і мовила:

— Ось ти де? А я прийшла, бо є балачка…

Батько відступив зі стежки, даючи дорогу.

— Ходь до хати, — сказав, — бо тут незручно й хтось може підгледіти.

Фрося хотіла сказати, що паркан, мабуть, не має жодної щілини, та слухняно попленталася за батьком. У темнуватій кімнаті, до вікон якої зазирали яблуневі віти, батько вказав їй на стілець, а сам зупинився навпроти. Дивився очікувально й прохально, за ці дні він змінився, щось утратив, Фрося ніяк не могла збагнути — що саме, аж нарешті зрозуміла: самовпевненість. Раніше батько аж випромінював її з себе, а тепер нерішуче переступав з ноги на ногу, зовсім як жебрак, що чекає милостині.

Фрося поставила кошик на коліна, він видався їй дуже важким, мов лежав у ньому не звичайнісінький наган, а пудова гиря. Вона потягнулася до кошика, щоб вихопити зброю, та раптом зрозуміла, що не зможе стріляти — та й як можна вбивати зламану людину?

А батько знову переступив з ноги на ногу й мовив нерішуче й благально:

— Ти вже вибач мене, дочко, за все, що сталося, але ж хотів якнайкраще. Виходить, помилився…

І такий він зробився після цих слів жалюгідний, що в Фросі защеміло серце. Як пес, великий, сильний і лютий, який, побачивши хазяїна з батогом, махає хвостом і скавучить винувато.

Фросі стало шкода батька, очі в неї зволожилися, вона схлипнула й нараз сказала зовсім не те, що хотіла, — слова вирвалися з неї, вона одразу пошкодувала за цим, та було вже пізно:

— А я на вас, тату, така люта, що хотіла навіть убити! От… — дістала з кошика наган, стиснула руків’я, на мить знову відчула себе сильною і впевненою, підвела зброю, та батько, побачивши чорне дуло й свою смерть у ньому, не відсахнувся. І тоді Фрося кинула наган батькові під ноги.

— А я гадав: ти мене зараз стрелиш… — У батька затремтіли губи. — Й так мені стало легко…

Фрося носком туфлі відкинула наган у куток кімнати. Знову стала твердою, й метал прозвучав у її голосі:

— Не заважайте мені, тату!

— Я заважаю вже тим, що існую?

— Так.

— Хочеш, аби зник?

— Хочу, тату. Гроші у вас є, купіть у когось паспорт і живіть собі… Десь далі…

— І я не бачитиму тебе?

— Так треба, тату.

— А я гадав: будеш утіхою на старість…

— Розійшлися наші шляхи.

— Розійшлися, — погодився Іван Іванович. — Круто розійшлися, гірше не вигадаєш.

— То як?

— Гаразд, дочко. Хай буде по-твоєму. — Подумав і додав: — Тітка Горпина знатиме, де я, то в разі чого…

— Ні, тату, — жорстко заперечила Фрося, — забудьте про мене.

— Я сказав, а вчиняй, як знаєш. — Батько ступив до Фросі, взяв кошик. — Чекай, дочко, покладу дещо, не повертатися ж з порожнім…

Він приніс кошик, повний рум’яних яблук, поставив до Фросиних ніг, перехрестив її і поцілував, але до хвіртки не довів, стояв на ганку й чекав, чи озирнеться. Фрося якось відчула це батькове чекання, озирнулася у хвіртці й навіть посміхнулася на прощання.

Удома вона висипала яблука на стіл н нараз побачила серед них згорток. Одразу здогадалася, що в ньому, та розгорнула й довго тримала на долоні важку, навіть обтяжливу згарду. Посміхнулася й заховала її на дно скрині.

40

— Підводьтеся, пане осавуле, отаман кличуть!

Вовк розплющив очі й, побачивши літнього й сивого отаманового ординарця, пробуркотів:

— Не розвиднілося ще… Нема тобі спокою ні вдень, ні вночі… — Пружно підхопився з ліжка й запитав: — Що трапилося?

— Не відаю, пане осавуло, та отаман вельми розгніваний.

“Невже?.. — майнула думка. — Невже хтось побачив мої мандри на хутір? Однак навряд чи отаман в такому разі прислав би за мною цього недотепу. Кількох хлопців, аби схопили й доставили перед очі…”

Длугопольський нервово походжав по освітленій гасовою лампою кімнаті.

— Що ви робили вночі, осауле? — запитав різко.

— Розставив пости і з вашого дозволу спав. Бо сьогодні передбачається важкий перехід, самі казали…

— Де казна? — раптом мало не загорлав Длугопольський. — І де Володимир Антонович? Я посилав до нього — кажуть, вночі подався кудись на бричці…

— Казна?.. — розгублено перепитав Вовк, бо її зникнення справді було несподіванкою.

— Скриня з паперами та грішми… — уточнив отаман.

— Однак вона ж охороняється!

— Володимир Антонович порадив поставити біля неї на варту Чмеля. І ось — ні Чмеля, ні Грунтенка, ні скрині…

— Вважаєте?..

— Я поки що нічого не вважаю. Є наказ: нікого не випускати з села. А це ж не голка — двоє на тачанці…

— Вартові були вчасно розставлені і одержали точні інструкції.

— Негайно перевірте пости, осавуле. Візьміть двох козаків і, прошу вас, швидко.

На першому посту біля ставу хлопці вже прокинулися — вони здалеку почули кроки й не підпустили Вовка, поки не почули пароль. Але Петро знав, як міцно вони спали, й був переконаний, що саме цим шляхом втекли Грунтенко з Микитою. Зрештою, втекли, то й втекли, якби награбоване повернулося за адресою, а Грунтенко з Чмелем постали перед трибуналом, та що вдієш? Головна мета — знищення банди, а ті двоє, можливо, далеко й не втечуть…

Коли Вовк доповів отаманові, що жодний з постів не помітив тачанки, Длугопольський розлютився:

— Розстріляти негідників! — вигукнув, але одразу охолов: — Бачите, осавуле, з ким доводиться мати справу!

Вовк краще за нього знав це, та сказав:

— Володимир Антонович був другою людиною в загоні, і його накази виконувалися беззастережно…

— І як я міг так помилитися! — Схопився за голову Длугопольський. — Рік ми були разом, найважчий рік, і хто б міг подумати?..

“І я б не міг подумати… — зізнався сам собі Вовк. — Чміль — здирник і сучий син, у якого нема нічого святого за душею, а от Грунтенко! Які промови виголошував, яким ідейним борцем прикидався… Але ж розумніший за інших: давно збагнув, куди все йде, тверезо оцінив становище й вчасно накивав п’ятами. Тепер він кум королю — повна скриня золота й грошей, перейде кордон — і сам собі господар…”