Хоча, вирішив, чого має виправдовуватися?

Нараз згадав Олексія Яковлєва, як стояв той перед ним у Марийському парку: самовпевнений, сповнений власної гідності, переконаний у своїй правоті, рожевощокий і вгодований, як кажуть Серафима Володимирівна з Бертою Абрамівною, — талант, а насправді шпигун і зрадник, звичайнісінький волохатий павук, тільки у фешенебельній оболонці.

А отруйних павуків все ж треба нищити, подумав Олег Данилович і задрімав уже без особливих докорів сумління.

Петро Вовк лежав горілиць на возі, на вкритому рядном духмяному сіні, підмостивши під голову мішок із збіжжям, і дивився на хмари. Вони висіли на небі, здавалося, непорушно, більші й зовсім маленькі, одна була схожа на лебедя чи гуску, інша витягнулася, мов рука із стиснутим кулаком, наче бог погрожував комусь із своєї високості.

“До бога далеко”, — подумав Петро упокоєно й заплющив очі.

Мерин тягнувся ліниво, візник дрімав і не підганяв його, віз не трюхикало, й Петро вирішив, що нема нічого кращого в житті за ці хмари на небі, запах кінського поту, що перемішується з ніжним, гіркувато-солодким запахом сі на, пожовклі поля обабіч сільської курної дороги й волошки в житах. І для чого людям Париж з бундючною Ейфелевою вежею, Київ з чавунним святим Володимиром і золотими банями Софії, провінційний одноповерховий Житомир з кам’яними будинками в центрі, для чого метушня, війни, банди з отаманами, розстріли й катування, коли так пахнуть польові трави й безкінечно гойдаються під вітром достигаючі жита?

Петро розплющив очі й вже не побачив на небі загрозливої божої руки із стиснутим кулаком — розтанула хмарка, висушило її сонце чи розвіяв вітер: отак завжди, все у світі міняється, народжується і зникає, колись зникне і він, Петро Вовк, але станеться це ще не скоро, й нема чого забивати собі цим голову…

Вовк потер чоло долонею, відганяючи сон, сів, звісивши з воза ноги, й запитав:

— Близько?

— Верстов сім лишилося, — стріпнувся від дрімоти візник.

— Піджени.

— Це можна, — погодився легко. — Це ми запросто… — Вйокнув на коня й поворушив віжками, проте мерин ніяк не зреагував на господареве прохання, й тоді візник підбадьорив його батогом — мерин відмахнувся хвостом, але перейшов на ліниву рись, форкаючи, щоправда, невдоволено. Візник потягнув його батогом ще раз, остаточно доводячи свою зверхність, й мерин рвонув швидше, певно, і йому набридла шляхова монотонність.

Вранці Вовк дістався поїздом до Житомира й найняв воза до Високої Печі. Тридцять з гаком верст — дорога не така вже й далека, до вечора Петро подолав би її залюбки пішки, та Колесников порадив не скупитися, запитавши: чи плуганився б справжній петлюрівський емісар тридцять верст, маючи гроші в кишені? Ні в якому разі, тож шукай, куме, воза й удавай з себе хоч і невеликого, та пана. Бо бував за кордоном, у Варшаві й самому Парижі, й везеш отаманові важливі повідомлення.

На два дні Вовк затримався у Києві. Написав доповідну голові ДПУ Лівшицю, а Горожанину та Колесникову розповів усе в деталях. Разом вивчили інструкції Центру дії та польської “двуйки” й вирішили передати ці документи за адресою через Богдана Юліановича. Зробили до Москви запит про Мухіна. Через добу одержали відповідь, що справжнє, прізвище Богдана Юліановича — Павловський. Він обіймав посаду одного з керівників контррозвідки Генерального штабу з 1915 до 1917 року, продовжував служити й за Керенського, тепер уже на одному з фронтів, а після Жовтневої революції зник. За непідтвердженими даними, був у Каледіна, потім у Денікіна, але в Москві вважали, що Павловський загинув або емігрував. Підпільні прізвиська — Мухін та Барин.

“На великого звіра вийшли, — сказав Горожанин, одержавши повідомлення. — Тепер головне — не випустити його з поля зору: такі, як Павловський, мають собачий нюх і за версту відчувають небезпеку”.

Богдан Юліанович зустрів Петра гостинно й навіть радісно. Вивчив одержані папери, десь у сусідній кімнаті заховав гроші, потім довго й доскіпливо розпитував Вовка про поїздку, перепитував, шукаючи неточності, й Петро справді переконався, що має справу з досвідченим ворогом. Але йому, власне, не було чого петляти: розповідав з деталями навіть про те, як їли з Вакаром на Єлисейських Полях устриці, і Богдан Юліанович аж прицмокував від задоволення. Устриці, виявляється, були його слабкістю, але не куштував їх з самого початку війни, й тепер щиро заздрив Петрові.

“То, кажеш, на Єлісейських Полях? — перепитував, втупившись у Петра. — А як ресторан зветься? “Гальський півень”? Щось не пам’ятаю такого… Якщо обличчям до Тріумфальної арки, то ліворуч? За вулицею Марбеф чи перед нею?”

“Стоїть там на розі тумба, рекламою обклеєна, — пояснював Петро, не розуміючи, навіщо Павловському такі деталі.— А як рю зветься, їй-бо не згадаю. Рю та й рю, вужча, звичайно, за Єлісейські Поля, електричні ліхтарі й вітрини…”

“Щасливий ти, — аж постогнував Богдан Юліанович, — я знаєш, скільки дав би, аби по тій рю пошвендяти…”

“То їдьте, хто вам не дає, — удав з себе дурника Вовк. — Зв’язок налагоджений, та й грошей вистачить, навіщо кур’єра ганяти?”

“Молодо й зелено, — скрушно відповів Павловський, — хто ж тут замість мене порядкуватиме?”

“А я, — хотів одказати Вовк, — ви мені тільки свої явки та зв’язкових назвіть, а я вже тоді швидко розгорнусь, значно швидше, ніж можете уявити… Та й часу для роздумів матимете багато, дивлячись на небо крізь загратоване віконечко…”

Але сказав те, чого саме чекав від нього Богдан Юліанович:

“Так, крім вас, тут ніхто не справиться… Радловський і Вакар про вас тільки й говорять. Просили передати, що з нетерпінням чекають наступних повідомлень, особливо від якогось штабіста”.

“Штабіста, так і сказали? — перепитав Павловський. — Жартівники, ну й жартівники…” — зареготав дрібно.

“Що сказали, те й передаю, — образився Вовк. — Моя справа теляча, ви самі розбирайтеся”.

“Тепер уже не теляча, хлопче, — посерйознішав Богдан Юліанович. — Тепер ти, прапорщику, зав’язаний в нашому вузлику й маєш мене слухатися”.

“Ні, Богдане Юліановичу, — заперечив Петро, — я до вас з паролем потрапив, а цей пароль від отамана Грунтенка одержав. Перед ним і звітуватиму”.

“Але ж сам казав: отаманам не світить, з-за кордону ніхто їм не допоможе. Я так міркую: погані їхні справи, до зими ще погуляють лісами й перелісками, а потім їх червоні прищучать. Точно, прищучать, а ти, хлопче, мені б тут знадобився, я б тебе ще раз у Париж міг би запустити”.

“Не встигнете, Богдане Юліановичу, — хотілося відповісти Вовкові. — Може, я ще до вас повернуся, коли покінчимо з Длугопольським, а може, й ні: не так уже й довго вам під Голосієвом сидіти лишилося, от тільки б на шпигуна із штабу округу вийти…”

Обговорюючи план подальших дій, Горожанин з Колесниковим передбачали, що Павловський спробує затримати Вовка біля себе, проте вирішили: Петро потрібніший на Поліссі. Після нальоту на Краснопілля банда Длугопольського, щоправда, сидить більш-менш тихо, проте в лісах на півночі Волинської губернії з тютюнникових недобитків утворено повстанську армію, окремі загони якої бешкетують по лісових селах. Не виключено, що всі ці банди спробують об’єднатися — в такій ситуації варто ізолювати Длугопольського, навести на нього Бердичівський кавалерійський полк і знищити.

А Павловського київські чекісти поки що “розкручуватимуть” без Вовка.

“До Парижа я б ще раз з’їздив, — відповів тоді Вовк Павловському. — Сподобалося мені там, магазини шикарні й дівчатка вродливі крутяться. Там, якби гроші, можна пошикувати”.

“Будуть гроші, — упевнено пообіцяв Богдан Юліанович. — Справи наші йдуть угору, а за все треба платити, от і примусимо декого не скупитися”.

“Скоро журнал з-за кордону прийде, — повідомив Вовк, — варшавським каналом. Наказано поширити негайно, використавши відомих вам членів організації”.

“Овва, організації! — удав здивування Павловський. — Якої організації? Видають бажане за дійсне, а якщо розібратися…”