— Ні, — поморщився Вовк, — я не хочу, щоб зайвий раз хтось навідувався туди. Краще зробимо так: я чекатиму біля Софіївської дзвіниці о сьомій вечора з газетою у правій кишені піджака. Ваша людина скаже мені: п’ятдесят сім, а я відновім — сорок. Улаштовує?

— Цілком.

Вовк підвівся, і Богдан Юліанович не затримував його.

Встановити, що за ним ніхто не стежить на цій мало на сільській вулиці було досить легко, та Вовк для гарантії пішов не до трамвайної зупинки, а звернув у ліс, де й проблукав годину. Потім на трамваї дістався до центру, там пересів на візника й подзвонив Колесникову вже з Бутишевого. Пояснив суть справи й попросив прискорити складання матеріалів для “двуйки”.

Колесников зрозумів його одразу:

— Після обіду зайди на головпоштамт. Одержиш пакет “до запитання”. Інформація — перший клас, “двуйка” тобі за версту кланятиметься.

— У труні я бачив твою “двуйку”, — не зовсім увічливо відповів Петро й дав відбій.

— Гарні новини, Володимире Антоновичу, — Длугопольський зупинився у дверях і широко усміхнувся.

Грунтенко скинув ковдру, сів на ліжку в самій білизні, потягнувся і зауважив:

— Щось відвик я від гарних новин.

— Не гнівіть бога, шановний. Останнім часом фортуна таки на нашому боці: прапорщик Вовк, певно, вже в Києві. Усе йде добре, а щойно прискакав гонець з Високої Печі.

— Від отця Леонтія?

— Тимченко передає з Бердичева: червоноармійці Вариводи сьогодні прочісуватимуть села в районі Рогачева й Баранівки. Вдалося навести їх на фальшивий слід, і ми можемо, не боячись засідки, здійснити намічену операцію.

— Краснопілля?

— Точно знаємо, що піхто не прийде їм на поміч.

— Ну й з богом! — Грунтенко легко підвівся з ліжка, почав одягатися, обмотав свіжою онучею ногу й сунув у начищений чобіт, пристукнув закаблуком. Обернувся до Длугопольського, який все ще стовбичив у дверях. — Скликайте хлопців, Миколо Костянтиновичу, — чи то попросив, чи то наказав.

— Навіщо?

— Перша масштабна операція загону, й слід пояснити бійцям, що й до чого…

— Обійдуться: поведемо, і все!

— Не легковажте, Миколо Костянтиновичу. Більшовики чим брали? Їхні комісари були весь час серед червоноармійців і все їм роз’яснювали.

— Дивуюсь я вашим порівнянням.

— Ні, добродію, гарне не гріх запозичити і у ворога.

— Хочете повідомити, що підемо на Краснопілля?

— А чому б і ні?

— І ви гарантуєте, що серед наших вояків нема жодного зрадника чи шпигуна? Який повідомить червоним про наші сьогоднішні плани?

— На жаль, такої гарантії нема.

— Отож…

— Навколо хутора виставимо таку охорону, що й миші не проскочить. А коли вирушимо, буде вже пізно…

Длугопольський посміхнувся:

— Ну, якщо вам так хочеться потеревенити…

— Не хочеться, зовсім не хочеться сипати перлами перед свинями, однак ще раз скажу: не можна недооцінювати силу живого слова.

— Давайте, — махнув рукою Длугопольський, — викаблучуйтеся, може, й справді маєте рацію.

Загін зібрався на галявині поруч хутора через годину. Розташувалися хто як хотів: одні простягнулися на траві, інші сиділи, обійнявши руками коліна, кілька хлопців оточили кулеметника Федька, що стояв у затінку під дубом, голосно реготали з його жартів. Грунтенко підвів руку, вимагаючи уваги, почав голосно:

— Козаки! Я попросив вас зібратися, аби повідомити, що сьогодні ваш загін має здійснити значну операцію проти совдепів. Досі ми тільки лоскотали червоних чи просто псували їм нерви, а нині завдамо відчутного удару, такого, щоб запам’ятали надовго. З сьогоднішнього дня фактично почнеться збройна боротьба з більшовиками на Поліссі. Не обіцяю, що боротьба буде швидкою й безкровною, та все одно ми переможемо, отаман і я упевнені в боєздатності загону: знаємо, що кожен з вас вартий кількох червоних і за силою, і за військовим умінням. Отже, товариство, сьогодні підемо на містечко Краснопілля, поновимо там нашу владу, покажемо більшовикам, що петлюрівські загони ще не склали зброю, навпаки, тільки починають свою боротьбу!

— Слава! — загорлав хтось, і Грунтенко впізнав голос козака Микити Чмеля.

“Оце людина! — подумав розчулено. — Справді розумна і віддана!”

— Геть більшовиків з України! — підвівся навшпиньки її змахнув рукою. — Аби й духу їхнього не було!

— Правильно! — знову загорлав Чміль, і його підтримали: загомоніли радісно й голосно.

З-під дуба виступив Федько — високий хлопець у офіцерському кашкеті зі слідом від кокарди. Махнув рукою, привертаючи увагу.

— Красиво кажеш! — вигукнув. — Але ж нас сотня, а у Краснопіллі можлива засідка. Хто сказав, що там не чекає на нас червоний ескадрон?

Його слова справили враження: Грунтенко одразу вловив це з реакції присутніх, та й кому, зрештою, хочеться йти під шаблі червоного ескадрону? Але не міг повідомити, що Краснопілля сьогодні беззахисне: треба було навчити цих анархічно настроєних вояків слухатися отамана й виконувати накази. Тому й мовив рішуче:

— Наліт на Краснопілля — це наказ отамана, ти зрозумів це, Федько? — Тепер він звертався безпосередньо до хлопця в офіцерському кашкеті.

— А чхати я хотів на всі накази, — безтурботно зареготав той. — Ти скажи мені краще: у Краснопіллі що, банк є? Чи там на пошті гроші нас чекають? Нема там нічого, — вигукнув люто, — вошиве містечко, ні жидів багатих, ні дівчат вродливих! То чого туди носа пхати? Хочеш — пхай свого, а мені мій ніс дорожчий, й не бажаю, щоб червоні його прищемили!

— І я не хочу, — подав голос юнак з тої ж групи. — Чого туди пертися? От би на цукроварню налетіти чи крамницю десь надибати!..

— Мовчати!.. — Грунтенко відчув, як лють підступала до горла, проте одразу опанував себе, знаючи, що лють поганий порадник у таких ситуаціях. — Або йдіть сюди, — вказав на місце поруч себе, — й кажіть, що хочете.

— А мені й звідси добре, — не погодився Федько, відчувши якийсь підступ з боку Грунтенка. — А ти красиво кажеш! Зовсім як червоний комісар кажеш, і мене ледь не переконав.

— Ось і видно, що ти червоних комісарів наслухався! — перейшов у наступ Грунтенко. — І сам ти червоний підспівувач… — подав знак Чмелеві й вигукнув: — А нам червоних агітаторів не треба! Життя не стало від них, по всіх селах на мітингах горлянки деруть, і треба ж — у нашому загоні!.. Взяти його! — Показав на Федька, та Микита Чміль розсудив по-своєму: рвонув до Федька з наганом і поклав його першою ж кулею.

Хлопці розступилися, юнак, який підтримував Федька, кинувся з гурту, Микита почав підводити наган, та Грунтенко цілком резонно вирішив, що друге вбивство може обернутися проти них, закричав, аби почули всі:

— Не стріляти!

Хлопець зупинився, а Чміль заховав наган.

— Ми не потерпимо ворожої агітації в загоні, — заявив Грунтенко. — І вимагатимемо дисципліни. Ми не банда, як нас називають у совдепівських газетах, а загін однодумців, що борються з більшовицьким засиллям!

— Слава! — Знову перший загорлав Чміль, і його підтримали, щоправда, не зовсім одностайно, але поступово хор голосів набрав сили, й гучне “слава!”, “слава!”, “слава!” заполонило все довкруж.

— Вийшло краще, ніж я сподівався, — сказав Длугопольський після того, як Грунтенко повернувся до штабної кімнати.

— Скажіть спасибі Чмелеві.

— Того Федька давно слід було прибрати.

— Не тільки Федька, навколо нього крутилося ще кілька поплічників Таргана. І їхній вплив все ще відчувається. Але одразу не можна: палицю слід гнути обережно, аби не зламалася.

— Дехто може зрозуміти, що ми тепер проти експропріацій, а більшовицьке пуритантство не приживеться в загоні, — зауважив Длугопольський.

— Не приживеться. І не треба, щоб приживалося. Це ми продемонструємо сьогодні в Краснопіллі. Дисципліна дисципліною, й накази примусимо виконувати. Але хто заборонить козакові вихлюпнути свій гнів, коли зустрінеться з червоним?

— Вішати! — потемнішав Длугопольський. — Рубати шаблями й стріляти…