Мальцев заклав руки за спішу й непоспішливо рушив до Бульварно-Кудрявської. Зупинився біля стовпа, заклеєного клаптиками паперу. Яких тільки оголошень не було на ньому, і переважно — продаж. Продавалося, здасться, все, починаючи від будинку на Солом’янці й кінчаючи папугою, що вміє балакати. Мальцеву чомусь мало не до смерті схотілося мати папугу. Колись бачив у зоосаді — великого, червоно-зелено-синього, я розумними, проникливими очима. Папуга хитро подивився на Мальцева й раптом облаяв його:

“Дур-рак!”

Але Мальцев не образився. Хіба можна ображатися на нерозумного птаха, якого вчили розмовляти ще за проклятого царського режиму? Він підморгнув папузі, немов викликаючи на довірливу розмову, й птах справді відгукнувся на його бажання, сердито покопирсався дзьобом у пухнастому пір’ячку на грудях, настовбурчився і раптом загорлав:

“Ур-ра! Его императорскому величеству ур-ра!”

“У-у, контрик!” — замахнувся на нього Мальцев, хотів податися до завідуючого зоосадом, щоб той перевчив папугу чи ізолював від пролетарів, та по роздумі не пішов: на весь сад тільки двоє папуг, до африканських країн світова революція ще не докотилася і невідомо, коли ще трудящі Гани чи Конго зможуть відловити й надіслати їм вільних від класових пережитків папуг.

Мальцев згадав: хтось розповідав, що бачив у якогось відставного боцмана папугу з самої Південної Америки і що старий морський вовк навчив його матроської мови — особливо смачно той папуга матюкався і посилав гостей боцмана кудись подалі… Оце, подумав тоді Мальцев, ближче до пас, принаймні зрозуміліше й без усілякої контрреволюції…

А то: “Ура его императорскому величеству!” Поставити б до стінки, що б загорлав?

Згадка про папугу розсердила Мальцева, потім майнула думка: а може, це саме той боцман продає птаха и чи не піти подивитися? Про всяк випадок запам’ятав адресу. Певно, боцман, бо мешкає на Подолі, біля Поштової площі, за два кроки від річкового вокзалу.

Поруч з об’явою про папугу на аркуші білого, ще дореволюційного паперу було виведено каліграфічним почерком:

“Даю уроки латинської мови й гімнастики. Михайло Олексійович Павлюк. Гоголівська, 21, кв. 3”.

Мальцев подумав: ну й дивак, дав уроки латинської і гімнастики одночасно. На його глибоке переконання, латині могли вчити лише старі дурні, які звихнулися на Римі чи Греції, а для чого? Пролетарська влада відмінила латинь і правильно вчинила. Навіщо робітникам та селянам засмічувати голови різними цезарями та брутами, більше, правда, Мальцев нікого не знав, та про Цезаря чув: був той чимось на зразок царя, тобто їхнього Миколашки, й правильно, по-пролетарському вчинив Брут, прикінчивши його.

Однак чому цей вчитель-стариган навчає одночасно й гімнастики?

Мальцев знизав плечима й відійшов од стовпа. Попрошкував Бульварно-Кудрявською вниз до Євбазу. Там розраховував дочекатися трамвая й дістатися халупи на Брест-Литовському проспекті, де мешкала тітка Захарія. Либонь, наварила картоплі в мундирах, а він купить на Євбазі оселедця, можна смачно пообідати.

Проминувши наступний квартал, Мальцев помітив на стовпі знайомий вже аркуш паперу, списаний каліграфічним почерком: отже, невідомий стариган все ще енергійно закликав до фізичних вправ та до вивчення латині.

Мальцев відчув роздратування: ну, чого старий лізе не в свою справу? Раптом підозра ворухнулася в душі: латинь і гімнастика? Все ж якось вони не поєднуються, що може тут бути спільного?

Діставшись Гегелівської, Мальцев, вагаючись, постояв на розі й усе ж звернув праворуч. От і будинок, вказаний в об’яві. Двоповерховий, цегляний, зі старомодним ганком.

Мальцев вирахував, що третя квартира може бути на другому поверсі, й не помилився: на дверях, оббитих пошарпаною і порізаною чорною цератою, було пришпилено картонку, а на ній тим же каліграфічним почерком виведено: Михайло Олексійович Павлюк.

Дзвоника не було, і Мальцев постукав делікатно, пучками. Ніхто не відповів, тоді він погрюкав кулаком — нарешті за дверима почулося шарудіння, двері прочинилися, і в отвір визирнула молода й досить приваблива жінка.

— Я по оголошенню, — пояснив Мальцев, але жінка не відчинила, дивилася насторожено.

Мальцев нетерпляче переступив з ноги на ногу й мовив голосно ще раз:

— Щойно прочитав оголошення і хочу бачити Михайла Олексійовича Павлюка.

Обличчям жінки майнула тінь.

— Мишко, тебе! — погукала, проте двері не відчинила й не запросила Мальцева до передпокою.

Жінка відступила, і в отвір визирнув добре виголений, рожевощокий, з зализаним і нафіксатуареним волоссям чоловік у домашній, із шнурами куртці. Такі, на думку Мальцева, могли носити тільки недорізані буржуї, і це відразу сповнило його неприязню до рожевощокого і самовпевненого типа. А той огледів Мальцева уважно й запитав:

— Що шановний товариш хоче: вивчати латинь чи опановувати основи гімнастики?

Мальцев уловив у його тоні зневагу чи приховане презирство й заявив категорично:

— Нам, пролетарям, старорежимні мови до фені. Ми бажаємо брати уроки гімнастики.

Чоловік зобразив на обличчі сум.

— На жаль… — Певно, він розвів за дверима руки, та Мальцев лише здогадався про це, бо двері перед ним так і не відчинили. — На жаль, я вже набрав гімнастичну групу й приступив до занять. Звичайно, якщо шановний товариш навідається наприкінці літа…

— А латинь викладаєте також ви? — запитав Мальцев.

— Не схоже? — посміхнувся чоловік.

— Не схоже, — погодився Мальцев.

— Що вдієш, усталені поняття про філологів часто бувають оманливі, — сказав Павлюк пісно, та Мальцев міг закластися, що в його очах майнули пустотливі вогники. — Прошу вибачити, якщо не передумаєте, приходьте восени. — І він безцеремонно зачинив двері перед носом у Мальцева.

Мальцев покрутив головою і подріботів дерев’яними сходами вниз. Повертався Гоголівською до Бульварно-Кудрявської, і почуття невдоволення й навіть роздратування не полишали його. Перед очима стояли вродлива пещена жінка й відгодований хлюст з нахабними очима. Він явно знущався з Мальцева, однак чому? Адже зацікавлений в заробітку!

Раптом Мальцев зупинився, здогадавшись, що занепокоїло його. Навіть облаяв себе за недогадливість. Цей жевжик у шикарній куртці точно водив його за ніс. Адже об’яви на стовпах вивішено вчора чи найдавніше позавчора, папір зовсім свіжий, чорнило не вигоріло на сонці, а Павлюк брехав, що вже встиг набрати гімнастичну групу. Точно — брехня, до того ж, нахабна брехня! Чорта з два він набере групу за два — три дні, людям тепер не до гімнастики, був би хліб і до хліба. А цей тип угодований, самовдоволений, видно, наїжений, не те що бідний вчитель, який шукає приробітку…

Однак навіщо тоді оголошення?

Мальцев вирішив, що самому йому не розібратися в цих хитромудрощах, викинув з голови пронозу в куртці з його тілистою дівкою, але назавтра вранці після оперативної наради в Колосникова пригадав і розповів про все начальству. Дивно, але Колесников поставився до повідомлення з цікавістю. Подумав і запитав:

— А може, це якийсь умовний сигнал? Ця записка на стовпі? Ти прийшов, прочитав, дізнався адресу й пиляй собі на Гоголівську до Павлюка… А Павлюк тобі якісь зведення чи щось інше…

— Отож, — зрадів Мальцев, — точно так, бо пика в цього Павлюка явно підозріла, офіцерську нагадує. Типове ваше благородіє.

— Ну, ти не загинай, — посуворішав Колесников. — А моя пика тобі кого нагадує?

— У тебе пролетарська, товаришу Колесников, нормальне робітничо-селянське обличчя, слово честі. Ти от голишся вряди-годи, а від того нахаби ще й одеколоном тхнуло…

— Ну, ти легше, — образився Колесников. — Я, коли в вільна хвилина, голюся, одеколону, правда, немає, то й що? Я тобі не жінка, щоб пахнути!

— Це точно, — сказав Мальцев, — а я про що торочу? Одеколоном від того типа пахло, як від буржуя, пойняв?

— Отже, Павлюк? — перепитав Колесников. — На Гоголівській, двадцять один? Гаразд. Дізнаємось про громадянина Павлюка. А тобі за чекістську пильність спасибі.