— Можна ще четвертувати, топити, варити живцем і використовувати такі екзотичні методи страти, як насаджування на палі…

— Я б усіх більшовиків розвішав на шибеницях, — похмуро посміхнувся Длугопольський. — Нехай гойдаються!

— Це ви зробите після нашої перемоги. Проте зараз не можна зловживати жорстокістю: це відштовхне від нас населення.

— Не розумію: хочете, аби милував ворогів? Адже ж но заперечуєте, що червоні — вороги?

— Є різниця між ворогами й тими, хто помиляється. Чесно кажучи, мені самому важко визначити грань між ними, і в душі я за ваші методи, добродію, та холодний розум зупиняє… На даному етапі, як кажуть товариші, маємо загравати з селянами, особливо з тими, хто вагається, тобто з середняками. Якщо середняк поверне до пас, більшовикам аж ніяк не втриматися.

— Вогнем! — раптом вибухнув Длугопольський. — Це Сенкевич колись написав “Вогнем і мечем”, так і зараз — вогнем і мечем, карати й стріляти, до речі, в усі періоди історії влада заливала кров’ю народні зрушення.

— Влада — це суттєве уточнення… — Очі в Грунтенка звузилися. — А ми поки що, Миколо Костянтиновичу, цієї влади не маємо й тільки прагнемо її, виборюємо. Тому й тактика наша повинна стати гнучкішою.

Загін вирушив удень лісовими дорогами — до Краснопілля мали дістатися у сутінках.

Їхали верхи, копі відпочили, напаслися, настрій у хлопців був бойовий — хтось затягнув маршову пісню, та Длугопольський заборонив. Незважаючи на те, що за п’ятдесят верст увсебіч не було сили, котра могла б зупиняти загін, отаман відчував якусь невпевненість чи ляк, якогось хробачка у грудях, хоча сам собі не признавався в цьому…

До Краснопілля під’їхали, як і хотіли, в сутінках: зупинилися мало не впритул до вбогих хат околиці. Вікон світилося не так уже й багато, містечко жило за сільськими законами, коли рано лягають і вдосвіта підводяться, та й, зрештою, від села Краснопілля відрізнялося хіба що центром з трьома двоповерховими будинками — в одному розташувалися магазин та аптека, другий спорудив, аби задовольнити власні амбіції, купець третьої гільдії Себесевич, у третьому колись була якась земська установа, а тепер будиночок переобладнали в лікарню, чим дуже пишався голова містечкового виконкому.

Длугопольський начувся про краснопільського голову: подейкували, що колись до містечка увірвався сам отаман Орлик, сталося це, здасться, минулої осені, то голова встиг організувати самооборону, з кількома червоними активістами видерся на церковну дзвіницю й відбивався з кулемета, поки не прийшла допомога.

“Вушлий голова, і його слід було б злапати”, — злостиво подумав Длугопольський і підкликав Чмеля.

— Візьми, Микито, двох хлопців, — наказав, — проскоч до центру, глянь, чи все спокійно. Тільки обережно, прошу тебе, аби не сполохати, щоб наскочили ми зненацька, бо голова тут, кажуть, дуже розумний, кулемета має і може з нього побавитися. А ви за церквою жовтий паркан побачите і в тій садибі господаря потривожте. Скажіть, Семена Калістратовича отаман просить — із ним сюди.

— Щоб він нам усіх червоних товаришечків на долоні підніс, — зрадів Чміль. — Правильно міркуєш, отамане, спочатку справді обережно, а вже потім можна й погаласувати.

— Можна… — Махнув рукою Длугопольський і озирнувся на Грунтенка: мовляв, яскрава ілюстрація до нашої суперечки — спробуй утримати хлопців, коли у них проти червоних руки сверблять…

По дорозі до церкви Чміль зустрів кількох чоловіків — вони шанобливо відступали до парканів, один навіть стягнув з голови кашкета, видно, прийнявши Микиту за якесь начальство, і Чміль у відповідь вишкірився й приклав два пальці до козирка, як і належить повітовому комісару.

Жовтий паркан вони побачили здалеку — Микита подав знак хлопцям не злазити з коней, сам югнув у хвіртку й трохи не налетів на чоловіка у спідній сорочці й галошах на босу ногу.

— Семене Калістратовичу? — поцікавився Чміль. Навіть у сутінках він помітив переляк на господаревому обличчі — либонь, той справді прийняв його за якогось повітового комісара — і поспішив заспокоїти: — Не турбуйтеся, Семене Калістратовичу, ми від отамана Длугопольського.

Господар покліпав очима: видно, не одразу збагнув, що за людина стоїть перед ним, нарешті дрібно перехрестився:

— Слава тобі, господи, — прошепотів, — а я вже гадав: по мою душу…

— По вашу… — ствердив Чміль. — Отаман просили, аби ви вийшли до нього. Порадитися вони хочуть, кого раніше в містечку злапати, щоб не втекли або, ще гірше, не зустріли кулеметом…

— Це ми зараз, — заметушився господар. — Це ми швидко… Радість яка, господи, почув ти наші молитви! — Він метнувся до ганку й з’явився через кілька хвилин одягнутий і взутий.

Длугопольський зліз з коня і обійнявся з Семеном Калістратовичем. Зналися давно, коли отаман ще й гадки не мав, куди заведуть його життєві манівці, вчився у гімназії і мешкав з батьком. Той тримав у Житомирі заїжджий двір, на воротах якого самодіяльний художник на замовлення господаря вивів ядучою оранжевою фарбою: “Готеля тута”. Побачивши цей неоковирний напис, гімназист Микола схопився за голову, та батько лише посміявся з нього: то нічого, що не дуже грамотно, зате зрозуміло й далеко видно, а реклама в комерції ніколи де завадить.

Семен Калістратович, наїжджаючи до Житомира, зупинявся тільки в Длугопольських — про нього й згадав Микола Костянтинович, коли довелося тікати від Котовського: знайшов тимчасовий притулок саме в Краснопіллі.

— Зачекалися, — радісно й збуджено мовив Семен Калістратович. — А я вже гадав, що ви, шановний, забули про нас.

— Старі хліб-сіль ніколи не забуваються, — упевнено заявив Длугопольський, хоч сам мало вірив у це. — Завжди пам’ятатиму, як ви, кинувши все, везли пас з Володимиром Антоновичем у Карпівці.

— Що вдієш, у нас голова, самі знаєте, хитрий, як лис, і все винюхає. Але ж у Карпівцях вам було гарно?

— Вашими турботами, Семене Калістратовичу.

— Отже, добре… А що з Володимиром Антоновичем?

— Не впізнали? — перегнувся з коня Грунтенко.

— Боже мій, і ви, добродію… Яке вишукане товариство, і я не знаходжу слів…

— Не треба слів, — не зовсім увічливо перервав його Длугопольський. — Побалакаємо опісля, а тепер проведіть моїх хлопців до голови. Аби взяти його зненацька. Та й різних там активістів, на ваш розсуд.

— Зробимо, — заметушився Семен Калістратович, — усе залагодимо так, аби комар носа не підточив. Радість-то яка! — урочисто підвів руки. — Благодійники ви наші!

— Не гайте часу, — перервав його Грунтенко. — Давай, Микито, ти й ще п’ятеро хлопців, не прогавте голову, та, дивіться, без галасу.

Хлопці підсадили Семена Калістратовича на коня за Микитою, і старий вивів їх на темну кривулясту вулицю. Тут спішилися і обережно оточили хатину під гонтом — стояла вона посеред доглянутого садочка, й вікна тьмяно виблискували під місячним світлом.

Семен Калістратович навшпиньках ступив кілька кроків від бузкових кущів до ганку, поторгав двері, озирнувся на Чмеля й показав, що замкнуто. Микита наздогнав його, прошепотів:

— Якось би піддурити його… Напевно, має гвинта чи нагана — живим не дасться.

— Спробуємо… — Семен Калістратович наказав Чмелеві й ще одному хлопцеві притулитися біля дверей, сам постукав пучками у вікно, почекав трохи, постукав ще раз і, побачивши, як гойднулася фіранка, запитав:

— Це ти, Петре Власовичу?

— Що треба?

— Це я, Соловко Семен Калістратович. Вийди-но, голово, на хвилю.

— Для чого? Сплю я, приходь завтра.

— Нагальна справа, голово, термінове повідомлення з губернії і просили прийти на пошту.

— А чому поштар сам до мене не прискочив?

Семен Калістратович затнувся на якусь мить, проте одразу знайшовся:

— Підвернув ногу Захарко, отак на рівному йшов і підвернув. То попросив мене, бо я повз пошту від кума вертався, до тебе, Власовичу, добігти.

— Які можуть бути повідомлення вночі? Телеграфу ще не маємо…

— Моє діло, Власовичу, теляче, — ображено мовив Семен Калістратович, — передав і йди далі. Самі з вашими губерніями розбирайтеся. А я так зрозумів: чоловік тебе на пошті з Житомира чекає, з губвиконкому, здається. Може, й неправильно я міркую, то вибач, голово, час пізній, і я додому… — Він повернувся і зробив крок від хати, та голова затримав його.