Грунтенко почав витягати з кобури наган, але голова обійшов його й став спиною до вогнища.

— Розстрілюйте тут, — мовив голосно. — Хочу дивитися людям у вічі!

Хтось у натовпі заголосив, почулися вигуки, і Грунтенко збагнув: справа починає набирати небажаного характеру. Тицьнув пальцем у Чмеля, дорікнув:

— Ну, чого зволікаєш?

Микита вихопив з кишені наган, стрілив, майже не цілячись, постріл прозвучав глухо, наче з дитячої хлопавки, та коліна в голови зігнулися, і він упав спиною у вогнище.

— О господи, згорить же людина! — у розпачі вигукнула якась жінка. — Й поховати не зможемо!

— Відтягнути його, — наказав Грунтенко: вирішив не дратувати людей, бо так добре розіграна сцена суду могла обернутися проти загону. — Трибунал переходить до розгляду справ інших злочинців. — Він знову удав, що перешіптується з козаками, і оголосив: — У зв’язку з тим, що головного більшовика розстріляно, трибунал вирішив пом’якшити долю інших і покарати тридцятьма батогами кожного. — Посміхнувся злостиво й додав неофіційно: — Аби знали, сучі сини, своє місце її більше не горлала за червоних. Однак, якщо не припинять свою антидержавну діяльність, до них будуть вжиті суворіші методи покарання.

Збагнувши, що розстрілів більше не буде, натовп зітхнув полегшено. А Грунтенко, відчувши цю зміну настрою, вигукнув:

— Хай живе УНІР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою!

Чекав: хтось обов’язково відгукнеться, проголосить “слава!”, та люди мовчали, й Грунтенко з прикрістю подумав: є ж у натовпі свої люди, тон же Семен Калістратович з однодумцями, та про всяк випадок промовчали — бояться, не певні в силі свого війська.

Але чи вірить він сам?

Визнав: сумніви мучать і його самого. Коли б мав можливість улаштуватися якось по-іншому, мабуть, зрікся б цього небезпечного способу життя, бо шансів вижити в них обмаль. А якщо чесно, то без закордонної допомоги жодного. Аби протриматись хоч літо та осінь, до морозів, а там гаплик. От повернеться прапорщик Вовк, доповість, що робиться у Варшаві, тоді, зваживши на всі обставини, й треба приймати рішення. Можливо, збройно пробиватися через кордон. Але у Польщі без грошей їй піщинка, жалюгідний жебрак, ніхто навіть не гляне на тебе. Отже, поки є можливість, слід подбати не лише про майбутню Україну, а й про себе, бо хоч би що там, а своя сорочка ближча до тіла.

Зрештою, чого він так піклується про майбутнє України? Україну без більшовиків та совдепів? Принаймні перед самим собою лицемірити негоже тому, що тепер у нього нема ніяких перспектив, якщо ж владу візьме Петлюра або Тютюнник, бути йому щонайменше полковником. Або відкриє свою приватну клініку в Києві й загрібатиме гроші лопатою…

Проте, виявивши гнучкість, розум і діловий сприт, можна непогано влаштуватися і в Польщі. Аби золото!

Лише думка про це поліпшила Грунтенкові настрій. Вже трохи має, ніхто не знає цього, навіть Длугопольський, той захоплений ідеєю повстання на Волині, що ж, отаманові слід підтакувати й спрямовувати його енергію в потрібне річище. Час їх розсудить…

Заглибившись у свої думки, Грунтенко не помітив чоловіка у вишиванці й мішкуватому піджаку, який проштовхався крізь натовп і з цікавістю спостерігав, як козаки готуються до екзекуції. Поставили на вільному місці довгу лавку, звідкись з’явилися сплетені з сиром’ятної шкіри батоги. Першого підштовхнули до лавки чоловіка в білизні, мабуть, тому, що заголити легше: задрав сорочку, спустив сподні, та й годі…

Чоловік ліг сам, йому хотіли зв’язати руки під лавкою, та він не дався. Похмуро зблиснув очима й пообіцяв:

— Не бійтеся, витримаю!

Чміль здивувався:

— Витримаєш, кажеш? Ну, терпи, сам напросився, червоний агітаторе… Ми з тебе зараз усі зрадницькі думки виб’ємо, бо воші в тебе тут… — Оперезав батогом нижче пояса, полишивши кривавий слід, та чоловік навіть не зойкнув.

— Сильний, — схвалив другий козак, — витримає… — Він уперіщив також з відтяжкою. — Тільки два, — почав рахувати, — а попереду…

Грунтенко повернувся до них спиною. Не тому, що людські страждання тривожили його — набачився всього… Просто зробилося нудно: ну, розпишуть кривавий візерунком спину ще одного більшовицького підспівувача, ну, не витримає хтось, покричить і покрутиться під батогами — все було й все набридло… До того ж відчув голод: мабуть, десь уже приготували вечерю… Озирнувся, шукаючи отамана, і тут йому на очі потрапив чоловік у вишиванці. Що за один і чому крутиться під ногами? Хотів уже наказати козакам, аби відштовхнули нахабу до людського тирловиська, але той зняв пом’ятого кашкета, вклонився й мовив притишено:

— Чи не міг би вельмишановний пан вислухати мене? Дуже важлива справа…

“У всіх важливі справи, — роздратовано подумав Грунтенко. — Певно, хоче повідомити про ще одного червоного…”

І все ж ступив до чоловіка.

— Вельмишановний пан не впізнав мене? — Чоловік запобігливо зазирнув Грунтенкові у вічі.

— На жаль…

— А ми разом минулого року переходили кордон з генерал-хорунжим Тютюнником…

Грунтенко уважно подивився на незнайомця.

— Під рукою в генерал-хорунжого був цілий корпус… — Знизав плечима.

— У Корці нас познайомив Панас Григорович. Пан Петрик, якщо пам’ятаєте?

Неясний спогад ворухнувся у Грунтенка. Їхній полк стояв на околиці Корця за монастирем, випав вільний час, і він з Длугопольським вирішили прогулятися до центральної площі. Саме там біля ресторану зустрілися з групою цивільних напідпитку, і хтось познайомив їх. Виявилось, двоє з цивільних — члени адміністративної “трійки”, на яку генерал-хорунжий покладав організацію влади в зайнятих ним районах. Високий, ставний чоловік років тридцяти назвався Панасом Петриком, інженером-залізничником. А поруч нього обтирався цей тип, що тримає зараз у руці пом’ятого кашкета. Тільки тоді він був у френчі, бриджах і хромових чоботах. Точно він — повновидий, чорнявий з безцеремонними очима.

Як же його відрекомендував Петрик?

Грунтенко напружив пам’ять і запитав:

— Якщо не помиляюсь, пан Андрій Лазаренко?

— Масте бездоганну пам’ять, — розцвів той.

— Як ви потрапили сюди?

— Доля, — зітхнув Лазаренко. — Доля розкидала нас… Але не скажу, що я тут випадково. Більше того, шукаю вас і йду спеціально з цією метою до Високої Печі.

— То ви від Петрика? Отець Леонтій казав: взимку Панас Григорович намагався встановити зв’язок з Тарганом. Щось завадило. А зовсім недавно дійшли до нас чутки, що пан Петрик очолив великий повстанський загін і діє десь у районі Коростеня.

— Чиста правда, добродію, і я в цьому загоні очолюю польовий суд. Тому з великою приємністю спостерігав ваші сьогоднішні вправи.

— Чого ж ми стоїмо? — Грунтенко пошукав очима Длугопольського, не знайшов і підкликав Чмеля. Микита розчервонівся й спітнів, — видно, розправа з червоними приносила йому справжнє задоволення.

— Де отаман? — запитав Грунтенко.

— А в попівському домі. Відразу за церквою, не обминете.

Садибу місцевого священика охороняли козаки. Вони підозріло подивилися на незнайомого чоловіка, та Грунтенко дав знак, і пропустили. Лазаренко задоволено примружився:

— У нас порядок.

— Тільки встановлюємо.

— Тарган розпустив хлопців?

— Була типова банда грабіжників.

— У нас також. Чули про Зубрійчука?

— Краєм вуха. Друге видання Таргана. Ні ідеалів, ні дисципліни. Але в Панаса Григоровича тверда рука, й він навів порядок…

Длугопольський дорікнув Грунтенкові:

— Скоро ваш суд взагалі виправдовуватиме червоних… — Він зміряв чіпким поглядом Лазаренка й запитав: — Де я вас бачив?

— Зустрічалися в Корці.

— Точно. І яким штибом тут?

— Манівцями, — реготнув Лазаренко.

— Від Панаса Григоровича Петрика, — пояснив Грунтенко. Він подивився на заставлений наїдками стіл, жадібно втягнув запах смаженого м’яса і все ж запропонував: — Перед вечерею маємо дізнатися, з чим прибув до нас шановний кур’єр. Обговорити справи на тверезу голову.